Київ – Від Генічеська – до Добропілля, Слов’янська, Донецького аеропорту пройшов бойовий шлях з побратимами боєць-доброволець 95 окремої десантно-штурмової бригади Жора Турчак. А потім, повернувшись до Києва, Турчак збагнув, що на передовій – простіше, там чітко зрозуміло, хто твій ворог і хто твій товариш. Щоб не загубитись у багатобарвному мирному світі, боєць став допомагати родинам загиблих побратимів. Про свою волонтерську і громадську діяльність «кіборг» Жора Турчак розповідає в інтерв’ю для Радіо Свобода:
Повернувшись з війни, я почав займатися тим, про що мріяв, мабуть, усе попереднє життя. Але я про це не знав, ото шукав і міркував, хто я такий і чим хочу займатись
– Мені пощастило: повернувшись з війни, я почав займатися тим, про що мріяв, мабуть, усе попереднє життя. Але я про це не знав, ото шукав і міркував, хто я такий і чим хочу займатись. А пройшов війну, повернувся додому і нарешті зрозумів: знаєте, є такі дивні люди, їх називають альтруїстами, таке слово цікаве. До війни я працював, й з власної волі, сказати б, був готовий все віддати тим, хто того потребував. А я народився і жив на Троєщині – це київський «спальний район», за радянських часів туди селили робітників, і у нас таких, як я, називали коротко – лох. А я ж і не знав до війни, що існує громадська діяльність, що існують волонтери. А прийшов з війни і з’ясував, що поняття «лох» можна оформити юридично: це громадський діяч.
– Яким є напрямок Вашої громадської, чи то волонтерської, роботи?
Дехто каже, знов-таки, що я лох, бо сам з дружиною і маленьким сином лишився без квартири
– Я допомагаю, або ж підтримую, родини загиблих побратимів, бо у хлопців лишилися сім’ї, які тепер потребують нашої уваги і підтримки. «Вибив» чотири квартири для вдовиць з дітьми. Дехто каже, знов-таки, що я лох, бо сам з дружиною і маленьким сином лишився без квартири: я у черзі посідаю 123 місце. Але вважаю, що все правильно зробив. Ще один напрямок стосується, як-то кажуть, соціальної реабілітації учасників бойових дій. Я так думаю: якщо мені вдалось повернутись додому і знайти себе, а інші з цим мають проблеми – чом би не спробувати і хлопцям допомогти?
– Ви допомагаєте їм знайти роботу?
Я «випірнаю» з пропозицією – супроводжувати групу бійців, які їдуть відпочити на Західну Україну. Насправді, там люди і самі справляться, і їм супровід не потрібен, але ж мені треба людину зайняти тим, що йому до душі
– Це трохи інакше відбувається. Дивіться: от хлопець все життя себе шукає, іде на війну і повертається з війни – і все ще не знаходить себе. От я «примірив» ситуацію на себе і пішов таки шляхом: приходить пацан з війни, міркує, чим би займатись. Я його питаю, що він вміє робити. «Я муляр», – відповідає хлопець. «А чим ти займатись хочеш, що тобі подобається робити? У вихідні дні чи на свята що найбільше любиш робити?» – знову запитую. А боєць каже, що разом з дружиною любить десь мандрувати, що сім’я любить активний відпочинок. І тут я «випірнаю» з пропозицією – супроводжувати групу бійців, які їдуть відпочити на Західну Україну. Насправді, там люди і самі справляться, і їм супровід не потрібен, але ж мені треба людину зайняти тим, що йому до душі. І я пацану пропоную супроводжувати групу, бо він людина відповідальна, і він їм не дасть зловживати алкоголем тощо. Ось так це відбувається.
– І чим скінчилась ця історія?
– Хлопець поїхав, справді проявив себе як людина відповідальна. Він успішно, сказати б, контролював процес відпочинку вояків. Я йому дозволив дружину взяти, вони обоє ще і відпочили. А тепер цей боєць організував власну ініціативу і возить на відпочинок і в Карпати, і за кордон родини своїх побратимів та їхні родини (тобто, побратимів зі свого батальйону), – і учасників АТО з інших військових підрозділів.
– Чи потрібна підтримка держави для соціальної адаптації бійців?
Найважче – це «смикнути» людину таким чином, щоб стало зрозуміло, що їй до душі, якою роботою він буде займатись із задоволенням, а не лише задля заробітку
– Це хороша практика. В українському суспільстві активно висвітлюють тему учасників бойових дій на Донбасі, політики і чиновники розповідають, що потрібно їм допомагати, у різних містах виділяють гроші на курси перекваліфікації. Але ця практика не завжди спрацьовує, тому що вчорашній боєць не завжди знає, чим хотів би займатись. Я сам теж не впевнений, чи знав би. На які курси перекваліфікації мені йти або у кого кошти брати для власної справи. Найважче – це «смикнути» людину таким чином, щоб стало зрозуміло, що їй до душі, якою роботою він буде займатись із задоволенням, а не лише задля заробітку. І треба також підштовхнути вчорашнього бійця, який дещо розгубився «у мирі», щоби він розкрився й обрав справу, якою буде займатись надалі. А якщо він ще й гроші додому приносить, щоб жінка «не пилила», це взагалі круто.
– Яким є досвід Вашої співпраці з чиновниками?
Я кажу про те, як в Америці військові ветерани лобіюють свої інтереси, як захищають права своїх побратимів і посестер. Якби ж так зробити і в Україні, то менша кількість чиновників ховалась би за папірцями
– Різний досвід маю, тому що серед чиновників є ті, хто за стосами паперів людини не бачить, – а є такі, у кого, сказати б, очі відкриті до людей. Взагалі при владі є чимало порядних людей. Один з моїх друзів мені розповів таку історію: у США ветерани збройних конфліктів, або якогось одного конфлікту, зорганізувались для вирішення проблем військових і ветеранів. Кожний член організації отримує печатку, чи то перстня, з логотипом і девізом організації. І коли виникає та чи інша проблема, а чиновник або політик не поспішають її вирішити, – у його двері стукає людина з печаткою. Власне, печаткою самою і стукає. І американський чиновник або політик знає: якщо він не допоможе ветеранам – назавтра у його двері постукають вже десятки рук з печатками. Тобто, я кажу про те, як в Америці військові ветерани лобіюють свої інтереси, як захищають права своїх побратимів і посестер. Якби ж так зробити і в Україні, то менша кількість чиновників ховалась би за папірцями.
