(Рубрика «Точка зору»)
Сергій Олійник
(у тексті збережена авторська термінологія)
17 січня до Держкомтелерадіо звернувся журналіст Радіо Свобода за коментарем стосовно відмови у видачі одній з компаній-імпортерів дозволу на ввезення в Україну російського видання твору Ентоні Бівора «Сталинград». Трохи здивувало, що предметом інтересу поважного медіа була подія, що сталася понад півроку тому, втім, ця обставина не завадила нашому спілкуванню.
Того ж дня по обіді на сайті Радіо Свобода з’явилася публікація під назвою «Книжку британського публіциста не дозволили ввозити через цитати антиукраїнського змісту – Держкомтелерадіо», яка була викладена цілком коректно і жодних заперечень з мого боку не викликала.
Та, як виявилося, на цьому історія не закінчилась, а лише розпочалася. Ввечері того ж дня на сайті Радіо Свобода з’явилася стаття під назвою «Британський автор книжки «Сталінград» вражений забороною ввозити її в Україну».
Спробую коротко переповісти її зміст. Отже, Ентоні Бівора обурила «заборона» його твору в Україні. Він у книжці цитував те, що було в російських архівах. І Бівор заявив, що заява Олійника є неправдивою, а джерелом згаданої ним цитати про розстріл дітей українськими націоналістами був високо шанований німецький офіцер-антинацист. Е. Бівор очікує «негайного вибачення від Олійника та відкликання рішення експертної ради».
Вже 19 січня той же ресурс опублікував статтю «Сталінград» Бівора: російська провокація й українські «експерти». Далі – суцільна лавина: публікації в Voice of America, The Guardian, The Times, передруки в численних вітчизняних виданнях, звернення за коментарем від Agence France-Presse. Як чорт із табакерки, повистрибували з недоречними коментарями доморощені майстри коментувати будь-що і будь-коли незалежно від власної обізнаності.
Оскільки чимало публікацій та коментарів ґрунтуються на емоціях та елементарному нерозумінні суті справи, вважаю за потрібне прояснити ситуацію, що називається, від «А» до «Я», оскільки володію нею повною мірою.
Отже, в грудні 2016 року Верховною Радою ухвалено закон щодо обмеження ввезення в Україну іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту. В рамках його імплементації було підготовлено необхідні підзаконні акти і з 20 травня 2017 року запроваджено дозвільну процедуру щодо ввезення видавничої продукції походженням з країни-агресора – так у законі називається Російська Федерація.
Наприкінці червня 2017 року одна з компаній подала в Держкомтелерадіо заяви про ввезення в Україну низки книжкових видань, походженням із Росії, серед яких були дві книги Ентоні Бівора – «Вторая мировая война» та «Сталинград» – від московського видавництва «Азбука-Аттикус».
Усвідомлюючи, що мова йде про твори всесвітньо відомого автора – нашого сучасника, їх, попри величезну зайнятість (за півроку невеликим колективом розглянуто понад 9 тисяч заяв), досліджували одночасно декілька фахівців Комітету.
Якщо перше з видань без проблем отримало дозвіл на ввезення, то друге було винесено на розгляд експертної ради. Річ у тім, що, відповідно до закон,у Держкомтелерадіо має право самостійно ухвалювати рішення лише про видачу дозволу. Відмова у видачі дозволу можлива лише на підставі негативного висновку експертної ради, яка формується з представників органів влади, галузевих спілок, експертного середовища, видавців, діячів культури, мистецтва, науки, фахівців інформаційної сфери тощо.
Рішенням переважної більшості членів експертної ради видання «Сталинград» від «Азбука-Аттикус» було визнано таким, що не відповідає критеріям оцінювання, оскільки містить висловлювання, які розпалюють міжетнічну ворожнечу, що українським законодавством заборонено.
Таким чином, висновок експертної ради став законною підставою для відмови Держкомтелерадіо у видачі дозволу на ввезення в Україну 30 тисяч примірників цього видання від московського видавництва.
І хоч в установлений законом термін Держкомтелерадіо опублікував своє рішення щодо твору «Сталинград» на офіційному веб-сайті, у липні 2017 року, повторюю – у липні 2017 року, на нього уваги ніхто не звернув. І от раптом – грім серед ясного неба.
Судячи з бурхливої реакції як самого Е. Бівора, так і деяких коментаторів, подумки вони перебувають не інакше, як десь у 1933 році у нацистській Німеччині, де на їхніх очах палають багаття із заборонених книжок.
Як історик і письменник Е. Бівор не може не розуміти вагу і значення кожного слова, тому дивує легкість, з якою він, як слід не дослідивши ситуацію навколо російського видання його твору в Україні, робить висновки і розвішує ярлики.
Між тим, як і в будь-якій іншій державі світу, в Україні діють її власні закони. І так само, як і будь-яка держава, Україна має власні національні інтереси і зобов’язана захищати їх.
За всієї поваги, я не впевнений, що пан Е. Бівор має право ставити під сумнів компетентність українського парламенту, який ухвалив закон, або експертної ради Держкомтелерадіо, яка на його підставі ухвалила рішення про відмову у видачі дозволу.
Необхідно пояснити декілька моментів
Щоб покласти край інсинуаціям про нібито заборону твору «Сталинград» в Україні, необхідно пояснити декілька моментів.
По-перше, мова йде всього лише про відмову у видачі компанії-імпортеру дозволу на ввезення в Україну конкретного видання твору через його невідповідність Критеріям оцінювання, ухваленим відповідно до українського законодавства.
По-друге, в Україні ні Держкомтелерадіо, ні будь-який інший орган виконавчої влади не мають повноважень накладати заборону на твір.
По-третє, навіть після відмови у видачі дозволу конкретній компанії-імпортеру на ввезення конкретного російського видання твору «Сталинград» кожен громадянин має законне право ввезти в Україну за один раз 10 примірників цього самого видання, і при цьому кількість поїздок законом не обмежено. Тож якщо комусь дуже свербить, така людина може разів зо 100 змотатися за Хутір-Михайлівський і привезти звідти протягом року 1000 «Сталінградів». Щоправда, для особистого використання.
По-четверте, видання цього твору мовою оригіналу чи будь-якою іншою мовою можуть безперешкодно ввозитися суб’єктами господарювання з метою комерційного розповсюдження з будь-якої країни світу, крім країни-агресора – на них дозвільна процедура не поширюється.
По-п’яте, навіть видання твору Е. Бівора «Сталинград» у тому самому скандальному перекладі, який став причиною відмови у видачі дозволу, здійснене у будь-якій іншій країні, крім Російської Федерації, може бути ввезено в Україну, у тому числі для комерційного розповсюдження, без жодних проблем. Можливо, логіка тут трохи кульгає, але таким є закон, і ми мусимо його виконувати.
Сподіваюся, цього достатньо, аби зрозуміти, наскільки мав рацію Конфуцій, не рекомендуючи шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо коли її там нема. Отже, гадаю, всі переконалися: заборони на розповсюдження твору Е. Бівора «Сталінград» в Україні нема. Крапка.
Є лише певне обмеження, яке полягає у відмові у видачі дозволу окремій компанії для, підкреслюю, комерційного розповсюдження через свідомо або несвідомо некоректний переклад цього твору видавцем, який своїм змістом не вписується в норми українського законодавства.
Однак, зважаючи на наявність безлічі інших шляхів потрапляння твору Е. Бівора «Сталінград», у тому числі в російських перекладах, до українського читача, це обмеження можна метафорично зобразити так, як би в повноводну річку кинути камінь. Нібито він і є, і перешкоджає течії, але, врешті-решт, води ріки легко його обходять.
Совєцькі та російські архіви
Тепер перейдемо до першоджерел, яким пан Бівор, як свідчить публікація на Радіо Свобода, безоглядно довіряє. Я щось не пригадую, щоб совєцькі та російські архіви, з яких той черпав інформацію, вважалися взірцем правдивості й достовірності. Навпаки: вся історія Совєцького Союзу побудована на брехні, фальсифікаціях та пропагандистських міфах. Бо якщо повірити документам совєцьких архівів, то виявиться, що в 1937–1938 роках мало не половина населення СССР були німецькими, японськими чи ще чиїмось шпигунами, диверсантами і шкідниками. Чи варто говорити про природу цих «документів»?
Щодо свідчень Гельмута Ґроскурта. Наскільки мені відомо, пропри резонансність події з розстрілом дітей, інших свідчень цієї трагедії не існує. Тож звідки така переконаність, що розстріл – справа рук не колаборантів, з числа як українців, так і представників інших національностей, велика кількість яких на той час перебувала на території окупованої Української ССР, а саме українських націоналістів? Перепрошую, вони що, членські квитки ОУН демонстрували? Словом, непереконливо.
А що таке міжетнічна ворожнеча, в Україні з недавніх пір знають не з чуток – значною мірою саме через її штучне розпалювання Україна на цей момент втратила частину своєї території й це забрало понад 10 тисяч людських життів.
Через занадто ліберальні правила гри в українському інформаційному просторі Російська Федерація та її численні агенти впливу десятиліттями в комфортних умовах здійснювали потужну пропаганду на користь Росії і на підрив національних інтересів України. Значна роль у цих процесах відводилась розпалюванню міжетнічної ворожнечі.
В результаті цього у 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, значна частина громадян України, будучи одурманені антиукраїнською пропагандою, стали на бік ворога, спрямували зброю в бік своїх співвітчизників.
Як учасник антитерористичної операції, що триває на сході України вже майже чотири роки, що таке війна, знаю не з архівів. Бачив зруйновані міста і села, скалічених людей, очі матерів, яким привозять мертві тіла їхніх синів. То чи варто зайвий раз наголошувати, настільки тема міжетнічної злагоди для України є чутливою?
Фрагменти тексту в російському виданні твору «Сталинград», у яких йде мова про злочини, нібито скоєні українцями, становлять нікчемно малу частку її обсягу, однак, попри це, вони викликають сильні емоції і здатні спровокувати негативне ставлення до українців із боку інших народів.
Практика СРСР: звеличення росіян і приниження представників інших народів
Принагідно не можу не нагадати, що в Совєцькому Союзі практикувався дуже своєрідний підхід до розподілу ролей різних народів у спільній справі. Попри те, що комуністичне керівництво країни ставило за мету формування нової наднаціональної спільноти людей – «совєцького народу», – на практиці воно ніколи не проминало можливості маніпулювати етнічною належністю своїх громадян.
Так от, відповідно до неписаних правил, рятували світ від «коричневої чуми», підкорювали космос і вели людство до щастя – неодмінно росіяни, а розстрілювали Будапешт і Прагу, вирощували кукурудзу в Заполяр’ї та боролись із генетикою і кібернетикою – «совєтскіє».
Навіть у кіно та літературних творах, як правило, позитивними героями виступали росіяни, а негативними – українці та представники інших національностей. Просторами «першої в світі держави робітників і селян» поширювалося безліч образливих, принизливих для тієї чи іншої національності, анекдотів.
Я згадав це для того, щоб легше було зрозуміти наведене в книжці «Сталинград» негативне висловлювання російського офіцера про українців – такою була державна ідеологія СССР. Совєцька ідеологічна машина працювала на звеличення росіян і приниження представників інших народів СССР.
Після здобуття в 1991 році Україною державної незалежності в паспортах її громадян графа «національність» відсутня, а всі вони незалежно від етнічного походження вважаються українцями.
В Україні сьогодні вважається неполіткоректним називати етнічну належність осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, та осіб, причетних до організації Голодомору 1932–1933 років. Перших із них прийнято називати громадянами однієї з іноземних держав, а других – комуністами або сталіністами.
У роки Другої світової війни українці, як відомо, не мали державності, а проживали в різних державах, то чому ж тоді осіб, які, можливо, й мали українське походження, але були громадянами інших країн – Совєцького Союзу, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії – пан Е. Бівор називає саме українцями? Адже ніхто не називає громадян Франції чи Великобританії – вихідців із Північної чи Екваторіальної Африки – марокканцями чи сенегальцями? Їх називають французами і британцями. Хіба це не подвійні стандарти?
То що ми маємо у підсумку? Заборони не було й бути не могло. Рішення про відмову у видачі дозволу ухвалено у відповідності з українським законодавством. Радянські архівні джерела не викликають довіри.
Гадаю, наведеного достатньо, аби шановний пан Ентоні Бівор зрозумів, що вибачень з мого боку, як він того вимагає, не буде, бо, як ми бачимо, мені нема за що вибачатися. Сподіваюся, членам експертної ради Держкомтелерадіо також вистачить мудрості не переглядати своє рішення під зовнішнім тиском і завжди керуватися виключно здоровим глуздом, власними переконаннями і національними інтересами.
Самому ж автору «Сталинграда» засвідчую свою повагу, бажаю нових творчих успіхів і раджу завжди проявляти обачність при виборі видавництв і не піддаватись на різноманітні провокації. Бо, погодьтеся, надто неприродно виглядає сьогоднішня дискусія про подію, що сталася понад півроку тому. А вся ця історія, яка несподівано закрутилась навколо того, чого насправді не було, заслуговує іменуватися назвою твору великого співвітчизника Е. Бівора – Вільяма Шекспіра – Much Ado About Nothing.
Сергій Олійник – керівник управління дозвільної процедури й контролю за розповсюдженням друкованої продукції Держкомтелерадіо
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода