Штучні бар’єри не повинні розділяти людей – грузинський міністр з питань примирення

У рамках першого Українського жіночого форуму до Києва прилетіла державний міністр Грузії з питань примирення і громадянської рівності Кетеван Ціхелашвілі. Її безпосередня робота – налагоджувати комунікацію з тими спільнотами, які залишились жити у непідконтрольних Грузії Абхазії та Південній Осетії. Про те, як Україна може використати грузинський довід, вона розповіла Радіо Свобода.

​

– По-перше, я маю сказати, що примирення, завоювання довіри та налагодження мостів порозуміння між спільнотами, які виявились розділеними через конфлікт – це ключовий пріоритет нашої політики з підтримки миру. І це потребує значної співпраці з тими територіями, які ізольовані штучними бар’єрами від доступу до інформації. І, на жаль, часто новини, які вони отримують – це пропаганда. Так вибудовуються стереотипи і формуються образи ворогів, а це дуже шкодить.

Тисячі грузинських родин досі не можуть потрапити додому - Ціхелашвілі

Тож наша політика з примирення має кілька пріоритетів. Дуже важливо усіма силами допомагати населенню, яке постраждало від конфлікту. Зокрема, це стосується внутрішньо переміщених осіб. Ми маємо близько трьох тисяч людей, які виїхали з окупованих грузинських територій Абхазії та Південної Осетії. Вони розселились по країні і досі не можуть повернутись додому. Це люди, чиє коріння обрізав конфлікт. Це тисячі родин, які не можуть потрапити на рідну землю, адже існують не лише штучні бар’єри, а і цілком фізичні – уздовж лінії розмежування.​

І я маю сказати, люди, що живуть за цією умовною лінією, страждають подекуди значно більше за тих, хто переїхав на підконтрольну Грузії територію. Адже вони живуть немов в анклаві, опинившись у безвиході без перспектив на майбутнє.

– В Україні наразі немає відповідника Вашій посаді – людини, яка би зосередилась саме на примиренні та громадянській рівності. Що входить до Ваших щоденних обов’язків?

– Наше завдання – достукатись до людей, полегшити їм доступ до всього того, що Грузія дає решті своїх громадян. Йдеться про безкоштовну систему охорони здоров’я та велику кількість освітніх програм. Ми хочемо поділитись також програмою обміну для молоді, якою можуть користуватись зараз ті, хто живе на підконтрольних територіях Грузії. Також розширюємо доступ до програм у галузі сільського господарства, із захисту довкілля. Ми постійно намагаємось дати тим окупованим територіям більше.

І у цьому контексті дуже важливою є наша інтеграція з Європейським союзом та іншими партнерами. Тому що, як і Україна, Грузія має безвізовий режим. Ми зараз спрощуємо процедуру отримання грузинського паспорта, що дозволяє подорожувати світом. А уявіть, як це сприймають люди, які подекуди не можуть пройти десятка метрів через ті огидні барикади. А ми надаємо можливість мати такий паспорт і вилетіти дешевими авіалініями із аеропорту Кутаїсі, другого за розміром міста, чи Тбілісі до будь-якого міста ЄС. Це велика спокуса.

Зламаний міст між Абхазією та Грузією, 1994 рік

– До чого Ви апелюєте, коли закликаєте різні спільноти до порозуміння?

– Слід вибудовувати діалог між тими спільнотами: грузинів із абхазами, грузинів із південними осетинами. Тому що ми були дуже спорідненими у минулому, люди одружувались одне з одним, жили разом. Але нас також об’єднує біль, який поширився через конфлікт.

І для того, щоб цей біль ніколи не повторився і аби наші діти мали краще майбутнє, ми повинні розмовляти. І значна частина грузинського суспільства дотримується цієї позиції. Ми ще не досягли примирення, проте працюємо саме над цим.

На жаль, штучні бар’єри по лінії розмежування мають на меті саме завадити нам спілкуватись.

Люди по обидва боки зараз все більше хочуть приїжджати одне до одного, можливо, чимось торгувати чи лікуватись, відвідувати родичів.

Наша стратегія проста – подвоїти зусилля для діалогу з тими людьми. Тому що то наші люди, ми відповідальні за всі наші спільноти. І маємо будувати майбутнє разом.

Абхазія, 2011 рік

– Ви згадали вище про пропаганду. Грузія досі відчуває себе об’єктом інформаційної війни?

– Думаю, російська пропаганда працює усюди. Вона навіть не обмежується найближчими сусідами Росії, але, на жаль, працює іноді і за океаном. Це гарно профінансована машина, і, звісно ж, Грузія теж зазнала її впливу. Однак вона має свої географічні «вогнища», я б сказала. Тому що, звичайно, вплив пропаганди російських медіа на окупованих територіях величезний.

Ми виросли на території Грузії, яка контролюється де-факто грузинською владою, і там вплив менш відчутний. Є також окремі регіони, де компактно проживають меншини. В цих регіонах через погане володіння грузинською (досі!) російські медіа часто використовуються як альтернативні джерела інформації. Ви знаєте, як це робиться: через розважальний контент і тому подібне.

Кордон між Грузією та Південною Осетією, 2017 рік

Тож ми, звичайно, дуже зацікавлені в тому, щоб спробувати нейтралізувати вплив цієї пропаганди. Тому що наша країна, котра поважає демократичні принципи та свободу медіа, має лише один вихід – поширювати об'єктивну інформацію, наскільки це можливо. Тому ми не займаємося контрпропагандою, ми не можемо цим займатись. Ми намагаємося якось зруйнувати ці стіни, по суті, невидимі стіни, які будує пропаганда, і пропонувати об'єктивну інформацію, наскільки можемо, використовуючи різні інструменти сучасних медіа.

– В окупованому Росією Криму ситуація з дотриманням прав людини стає все загрозливішою. Яка ситуація у непідконтрольних Грузії регіонах?

– Звичайно, як ви знаєте, за таких обставин і у схожих ситуаціях права людини – це одна з найбільших проблем. І у випадку Грузії також ситуація з правами людини на окупованих територіях доволі плачевна.

Вона особливо тяжка для залишків грузинського населення, яке наразі проживає в Абхазії та районі Цхінвалі. Їх дуже небагато, тому що, як ви знаєте, більшість проживає у вигнанні, вони втекли зі своїх домівок. На жаль, наприклад, у нас є Гальський район в Абхазії, населений грузинами. Вони зазнають дискримінаційних обмежень: правом на освіту рідною мовою повністю нехтують, право на власність та на роботу суттєво ускладнені.

Люди в деяких випадках навіть змушені змінювати своє походження – відмовлятися від своєї грузинської ідентичності на користь абхазької, в обмін, по суті, на так звані документи, які забезпечують їм деякі базові права людини.

Багато хто з них опиняються перед вибором: залишитися і триматись або вимушено поїхати.

Грузинський президент відвідує село на лінії розмежування Грузії та Південної Осетії

– Можливо, дасте кілька порад, як захищати людей у такій складній ситуації, коли до них немає фізичного доступу?

– Я можу говорити лише про наш досвід, коли мова йде про права людини. Я думаю, з нього можуть бути зроблені висновки.

Звичайно, ми намагаємось використовувати всі можливості, включаючи платформу діалогу, яка в нас є з Росією, і переговори з самопроголошеною владою тих територій відбуваються в Женеві. Ми влаштовуємо таку платформу кожні три місяці, щоб гучно говорити про проблеми. Ми робимо це на будь-якому міжнародному форумі, у будь-якій організації, на будь-якій двосторонній зустрічі, яка може мати вплив на ситуацію. Ми усіх просимо застосовувати міжнародні механізми захисту прав людини.

Тому що зараз ці регіони досі закриті для міжнародного доступу: жодна організація, жодна правозахисна місія не може туди потрапити, тому що росіяни та фактична місцева влада їх не впускають. Тож ми мусимо бути дуже наполегливими, тому що ця проблема впливає на життя людей щодня.

І це можна вирішувати з гуманітарної точки зору навіть без політизації питання прав людини. Я думаю, слід просити про допомогу, тиснучи на Росію. Просити друзів та партнерів, щоб вони порушували це питання, аби поліпшити умови життя для людей. Для мене, наприклад, це – один із головних пріоритетів, коли мова йде про мою політику щодо возз'єднання та інтеграції.