(частина друга)
Про повстання проти більшовиків, зокрема й «бабські бунти» на півдні України, – із досліджень істориків. А також про те, як радянська влада «вгамувала» Голодомором непокірних хліборобів і втримала від бунтів міста продуктовими картками.
Відбирати і привласнювати радянська влада почала одразу після Жовтневого перевороту 1917 року. Це викликало природний спротив, який виливався у численні повстання. Зокрема, спалахували і так звані «бабські бунти».
Примусовий збір зерна в селі Кандель, 1932-1933 рр. Фото: Державний архів Одеської області
Останні дні лютого 1930 року. До Кандельської сільської ради (нині у складі селища Лиманського Роздільнянського району) на Одещині вриваються кількасот жінок: зривають агітаційні плакати і портрети вождів, вимагають розпустити колгосп. Наступними днями протестувальників більшає, поруч із жінками встають чоловіки з вилами і лопатами. Вони розбирають по домах колгоспну худобу, а з хат розкуркулених виселяють бідняків.
Жінки досить часто організовували такі протести – по всій Україні. В архівних документах фігурують такі поняття, як «волинки», «бабські бунти»Яна Гринько
У березні масові заворушення охоплюють ще кілька сіл, серед них і німецьку колонію Мангейм (нині с. Кам’янка Біляївського району), де на той час нараховувалося 29 розкуркулених родин. У половині з них главами сімей були жінки, бо або чоловіків розстріляли через повстання 1919-го, або вони перебували в місцях позбавлення волі чи під слідством.
«В той період жінки досить часто організовували такі протести – по всій Україні. В архівних документах фігурують такі поняття, як «волинки», «бабські бунти». Здавалося, якщо жінки повстануть на захист власності, то представники репресивних органів не будуть застосовувати силу. Але таке уявлення було помилковим», – зазначає завідувачка експедиційного відділу Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Яна Гринько.
Погруддя колгоспниці-передовички у Парку радянського періоду (етнографічний комплекс Фрумушика-Нова, Одещина
Музей німецьких колоністів, с. Лиманське, Одеська область
На березневе повстання 1930 року на півдні України більшовицька влада відреагувала у звичний для неї спосіб – репресіями.
Голод – для села, картки – для міста, дешеве зерно – на експорт
Якби дійшли селяни до міста, ми б їх підтримали
Незважаючи на відсутність інформації в газетах, про події на селі дізнаються одесити. У книжці «Голодний хліб (голод 1922–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр. у контексті історії репресій)» наводяться слова робітниці Одеської джутової фабрики: «Якби дійшли селяни до міста, ми би їх підтримали. Чим від голоду помирати, то краще на вулиці загинути».
В 1932–1933 роках в Одесі було введено карткову систему: кожен працівник отримував щомісяця фунт чорного хліба, півтора фунта пшона, по кілька сухих таранок, а згодом замість рибин стали видавати по півтора фунта «синьо-зеленої» конини.
«Їж тараньку, пий водичку та виконуй п’ятирічку», «Телятинку, курятинку буржуям віддамо, кінноту Будьонного самі поїмо», – говорили тоді в Одесі.
А тим часом з Одеського порту щодня відходили пароплави з мороженим м’ясом, забитою пташиною, олією. Дешевим зерном з України годували худобу у Німеччині та Англії.
Із кожним місяцем зломленим і знесиленим людям ставало все важче чинити активний спротив. «На початку тридцятих, тобто проживши за радянської влади понад десятиріччя, люди на гіркому досвіді усвідомили, чим може закінчитись навіть просте відстоювання своєї позиції. До того ж наприкінці двадцятих років було проведено кілька масштабних вилучень зброї у населення», – пояснює одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич.
Інший місцевий краєзнавець, вчитель історії Роздільнянської середньої школи (Одеська область) Артем Просянюк розповідає, що дехто з місцевих жителів у той час намагався перейти річку Дністер, тодішній природній кордон між СРСР і Румунією, і втекти від радянської влади. Кордон було посилено, порушників вбивали на місці чи відправляли до суду.
Документ з електронного Державного архіву Одеської області
Селяни стали боятися холоднокровного придушення відкритої непокори, тому вдалися до пасивного опоруАндреа Ґраціозі
Як вважає професор новітньої історії Неаполітанського університету імені Федеріко ІІ, автор монографії «Велика радянська селянська війна: більшовики та селяни: 1917–1933» Андреа Ґраціозі, з часом «селяни стали боятися холоднокровного придушення відкритої непокори, тому вдалися до пасивного опору». Про це він пише в статті «Голод у СРСР 1931–1933 рр. та український Голодомор: чи можлива нова інтерпретація?» в Українському історичному журналі.
«Голод допоміг подолати опір селян, гарантував перемогу диктатора, навколо якого почав формуватися культ, заснований на страху; відчинив двері терору 1937–1938 років», – підсумовує італійський дослідник.
Музей німецьких колоністів, с. Лиманське, Одеська область
Чому пам’ять про голод — мовчазна
У південних регіонах (Одеській, Миколаївській, Херсонській областях) визнання Голодомору геноцидом українського народу підтримують 65% населення. Про це свідчать результати опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у вересні 2017 року. Це менше, аніж у центрі і на заході, але більше, аніж на сході країни.
Парадокс: там, де колись дійсно страждали від голоду, Голодомор як геноцид і злочин зараз сприймає частина, але не більшість населенняОлексій Копитько
«Парадокс: там, де колись дійсно страждали від голоду, Голодомор як геноцид і злочин зараз не сприймає частина, але не більшість населення», – зазначив координатор групи «Інформаційний спротив – Харків» Олексій Копитько. «Ймовірно, можна говорити про певне політичне ставлення», – припустив він у коментарі Радіо Свобода.
Попри те, що тема голоду в Україні у ХХ столітті вже перестала бути табуйованою, далеко не кожен здатний сприйняти жахливу правду про голод, вважає Олексій Копитько.
90-річний дід з Полтавщини мені, чи не першому, розповідає про страхіття тих часів. Поряд стоїть його син, років з шістдесят, і питає: «Батьку, що ж це все ти мені не казав?» – «Навіщо воно тобі? Живи і не знай»Олексій Копитько
«Свого часу я багато спілкувався із свідками Великого голоду 1932–1933 років. Уявіть, 90-річний дід з Полтавщини мені, чи не першому, розповідає про страхіття тих часів. Поряд стоїть його син, років з шістдесят, і питає: «Батьку, що ж це все ти мені не казав?» – «Навіщо воно тобі? Живи і не знай», – відповідає той», – розповідає дослідник.
Одеський історик, краєзнавець Олександр Бабич згадує, що лише перед смертю його старенька бабуся призналася, що у повоєнні голодні часи на Миколаївщині вона ледь не вбила одного з новонароджених двійнят. Мовляв, вирішила залишити доньку, а сина, Олександрового тата, придушити подушкою… До хати вчасно зайшла сусідка.
Довго про голод не говорили ще й через страх. Ті, хто через репресії чи голод втратили рідних, «зайвого не балакали», штучно виховавши в собі мовчазність.
Мати ніколи не говорила ні про голод, ні про те, як втратила чоловіка, мого батька. В нашому домі було прийнято мовчатиЛюдмила Ріслінг
Людмила Ріслінг, етнічна німкеня, директор музею німецьких колоністів у селі Лиманському на Одещині, довго жила із тавром «доньки ворога народу». Її батька розстріляли в 1937-му. «Мати ніколи не говорила ні про голод, ні про те, як втратила чоловіка, мого батька. В нашому домі було прийнято мовчати», – розповідає вона.
Людмила Ріслінг, директор музею німецьких колоністів у селі Лиманському на Одещині
У рідний дім у Лиманському, який колись звався німецькою колонією Зельц, Людмила (Луїза) Францівна повернулася через 56 років, пройшовши і через заслання, і життя в іншій країні. Тепер історію свого народу, який повставав проти радянської влади і у двадцятих, і у тридцятих роках, збирає і зберігає «по крупинках».