(Рубрика «Точка зору»)
У тбіліському аеропорту групу депутатів із партії «Альянс патріотів», яка повернулася з Москви 5 жовтня, зустрічали протестної акцією. Молоді люди тримали плакати, на яких найм'якшим словом були «зрадники». За заявою учасників акції з молодіжного крила партії «Вільні демократи», «ганебно, коли йдуть переговори з представниками країни-окупанта в обхід держави».
Самі депутати заявили, що члени парламенту Грузії від партії «Альянс патріотів Грузії» Георгій Ломіа, Нато Чхеїдзе і Ада Маршаном створюють групу контакту спільно з депутатами Державної думи Росії. «Альянс патріотів» – нова в політиці Грузії партія, вона створена 2012 року за допомогою телевізора – в буквальному сенсі цього слова. Лідер партії Ірма Інашвілі – власниця «Об'єктиві», одного з численних малобюджетних телеканалів, яких у Грузії кілька десятків. Оскільки Конституція Грузії забороняє діяльність державних ЗМІ, то частина незалежних газет або телеканалів не приховує або свій фінансовий, або ідеологічний зв'язок із партіями.
Канал «Об'єктиві» з самого початку своєї роботи – в середині 2000-х років – позиціонував себе як опозиційний президенту Саакашвілі, а у вересні 2012 року – першим запустив в ефір фільм про насильство в тюрмах, який виявився фальшивкою: він складався з кадрів, у яких актор грав нібито згвалтованого ув'язненого, а на стіні камери була намальована цифра «5», що вказує на виборчий номер партії Саакашвілі. Цей фільм зіграв одну з вирішальних ролей у тому, що партія Саакашвілі програла вибори: вражені виборці не стали з'ясовувати, хто й навіщо зробив цю фальшивку. Глядачі телеканалу – це люмпенізована частина суспільства, яка становить електорат «Альянсу патріотів», їх минулого року на виборах виявилося 88109 осіб, тобто 5,1 відсотка.
На виборах 2016 року «Альянс патріотів» ледве проліз у парламент, набравши зайві кілька голосів для того, щоб отримати шість місць у парламенті – зі 150. Партія не приховує своїх антитурецьких поглядів, а також виступає проти інтеграції Грузії з ЄС і НАТО. Відповідно, «патріоти» не приховують своїх симпатій до Кремля, наполягаючи, що майбутнє – і особливо відновлення територіальної цілісності – залежить від розташування Росії, а тому, вони мають намір їздити до Москви й далі. Однак ні уряд, ні тим більше парламент не давали повноважень «Альянсу патріотів» вести будь-які переговори, а поїздки до Москви розцінюються виключно як приватні.
Насправді приватних поїздок було чимало: кожен, хто йшов від Саакашвілі або кого усували від роботи – рано чи пізно спрямовував погляди на північ, звідки, за давнім висловом Едуарда Шеварднадзе, «встає сонце для Грузії». До 2008 року такі поїздки якщо й були, то вони або не афішувалися, або їм не надавали значення. Початок ускладнень у відносинах Грузії й Росії датується початком 2006 року, до цього Володимир Путін і Міхеїл Саакашвілі зустрічалися чотири рази – починаючи з лютого 2004 року, одразу після обрання нового президента Грузії. Остання зустріч відбулася 16 листопада 2005 року, через місяць Путін навіть надіслав Саакашвілі вітальну телеграму у зв'язку з днем його народження, в якій російський президент висловив переконання в тому, «що конструктивний діалог щодо всього спектру російсько-грузинського співробітництва сприятиме поліпшенню відносин між Росією та Грузією, послужить інтересам народів двох країн, зміцненню миру і стабільності на Кавказі». Ще через місяць, 22 січня 2006 року, на Північному Кавказі були підірвані газопровід і ЛЕП, які постачають до Грузії газ і електрику.
Ці вибухи були оголошенням війни молодому грузинському лідерові, який відмовився від пропозиції Путіна повернутися під кремлівське крило. 2006 року розпочалася депортація етнічних грузин, було запроваджене ембарго на імпорт вина, цитрусових і мінеральної води, у відповідь Грузія зажадала вивести зі своєї території всі російські військові бази. Кремль розпочав підготовку операцій для повалення Саакашвілі: для початку, 2007 року, був посланий соратник Бориса Березовського, російський мільйонер Бадрі Патаркацишвілі, але підготовлений ним переворот зазнав невдачі. 2008 року Путін вирішив узяти Грузію силою – не вийшло, з 2010 року за підтримки Росії щороку проводилися акції, які, за задумом Кремля, мали охопити всю Грузію – теж не вийшло.
Одним із перших стежку до Москви протоптав екс-прем'єр уряду Грузії в 2005-2007 роках Зураб Ногаїделі – колишній міністр фінансів в уряді Шеварднадзе. У травні 2010 року до нього приєдналася Ніно Бурджанадзе, яка залилила владу після серпневої війни 2008 року. Уперше полетівши до Москви, Ногаїделі заявив, що зустрічатиметься тільки з грузинською діаспорою, але 9 лютого 2010 року він як лідер партії «За справедливу Грузію» підписав із «Єдиною Росією» угоду про співпрацю. У документі йшлося про те, що, «прагнучи зробити внесок у відновлення добросусідства між Грузією і Росією», партії «консультуватимуться й обмінюватимуться інформацією з актуальних питань ситуації у двох країнах».
Тільки за один 2010 рік, через півтора року після війни й визнання Росією «незалежності» Абхазії й «Південної Осетії», Ногаїделі розгортає бурхливу діяльність, щомісяця відвідуючи Москву. У травні він привіз із собою й Ніно Бурджанадзе, разом із нею й Путіним вони відкрили в Москві камінь на знак пам'яті про меморіал у Кутаїсі. Обидва грузинських політики мовчки вислухали пасаж Путіна, який порівняв владу в Тбілісі з фашистами: «Свого часу нацисти палили книги на площах, намагалися обдурити, перетворити на сліпе знаряддя мільйони людей, цілі народи. Дехто й сьогодні хоче використовувати забуті рецепти підлості й ненависті, руйнування. Але й у них також нічого не вийде, і в них немає майбутнього». Бурджанадзе й Ногаїделі пообіцяли приїхати на відкриття меморіалу 2011 року. Звичайно, приїхали.
9-10 липня 2015 року Ніно Бурджанадзе знову відвідала Москву, як вона сама стверджувала, на запрошення голови Державної думи Росії Сергія Наришкіна. Про переговори вона нічого не повідомила, але після повернення в Тбілісі сказала, що «Грузію в НАТО ніхто не чекає», а з Росією треба відновлювати відносини. Лідер партії «Вільна Грузія» Каха Кукава прокоментував її поїздку, заявивши, що «Бурджанадзе поїхала в Москву шукати фінанси». За його словами, «ні для кого не секрет, що Бурджанадзе їздить туди тільки для цілей пошуку передвиборних фінансів, а не для того, щоб лобіювати інтереси Грузії».
Сам Каха Кукава, лідер карликової партії «Вільна Грузія», до Москви їздив тричі – два рази влітку 2011 року й у листопаді 2012 року. Спочатку він обговорював відновлення поставок грузинської продукції з Геннадієм Онищенком (на той момент главою «Росспоживнагляду» – ред.), а потім уже – із директором департаменту країн СНД МЗС Росії Олексієм Павловським і його заступником Олексієм Двіняніним. І знову це був неофіційний і ніким не уповноважений візит – швидше з області внутрішньогрузинської політики, коли половина чоловічого населення вважає себе президентом, а інша – прем'єр-міністром. Тоді ж Кукава заявив, що уряд планує відпустити трьох російських політв'язнів, але не назвав імен: пізніше влада дійсно амністувала співробітників російських спецслужб.
Але далі справа у відвідувачів російської столиці не пішла. Хто їздив і обіцяв у Москві зближення, тепер спостерігали за тим, як парламент Грузії ухвалює декларацію про інтеграцію з ЄС і НАТО. У березні 2013 року в Тбілісі з'явився колишній міністр держбезпеки Валері Хабурдзанія, який до того жив у Москві – він одразу заявив, що створюватиме проросійську партію, у якій, на його думку, є потреба. Швидше за все, так і сталося, і назва цієї партії – «Альянс патріотів». Це єдина грузинська партія, в якій все керівництво – люди у віці від 50 і старші, якраз ті, хто постійно ностальгує за «великою країною», розуміючи, що відновити СРСР уже не вийде, але бажаючи дружити з Росією.
«Альянс патріотів» 9 жовтня повідомив, що Ада Маршаном, Георгій Ломіа і Нато Чхеїдзе провели низку зустрічей, у тому числі з главою комітету Держдуми у справах СНД Леонідом Калашниковим і главою комітету Ради федерації з міжнародних справ Костянтином Косачовим. «Ми знову зафіксували, що повинні діяти для того, щоб грузини приїздили й до Сухумі, й до Цхинвалі, а абхази й осетини – приїжджали до Тбілісі». Дуже дивна заява, оскільки з Абхазії постійно приїжджають безкоштовно лікуватися до Тбілісі, але російські прикордонники не пускають грузинів відвідати рідні домівки та кладовища з могилами рідних. «Патріоти» зробили досить дивну заяву про те, що «з території Грузії ні НАТО, ні будь-хто інший ніколи не нападе на Росію або будь-яку іншу сусідню країну». По-перше, з чого б це Грузії нападати на Росію, по-друге, хто давав їм повноваження говорити за уряд?
Або уряд «у долі»? Це питання не раз виникало, коли за останні сім років різні люди відвідували російську столицю й давали обіцянки, які зазвичай повинні звучати або від президента, або від глави уряду. Вони зустрічалися з чиновниками різного рівня – від Путіна до клерків МЗС Росії, роздаючи обіцянки «дружити», «про ненапад», «відкрити залізницю» або «прийняти делегацію Держдуми». Через деякий час обіцяли змінювали інші хвальки, і історія повторювалася. З точки зору політтехнології, це міг бути маневр для відволікання, покликаний притупити увагу опонента, в цьому випадку – Кремля. З іншого боку, безрезультатність цих поїздок свідчить про неприємну буденність російської політики – вони просто не знають, що робити з Грузією. Одна справа – брязкати зброєю, але в серпні 2008 року Росія лише зганьбилася, коли 120-тисячна 58-я армія не змогла впоратися з 35-тисячною грузинською. Інше – вибачатися перед маленькою країною, яка менша майже в 300 разів, але над якою Росія знущається з 1801 року.
Проте колабораціонізм – улюблене російське захоплення, коли в кожній країні з неугодним Кремлю урядом знаходять політиків, готових за теплий погляд, за гроші або інші обіцянки приїхати, протягнути руку й навіть сказати приємні Путіну слова. Їдуть із Молдови й України, з Польщі й Чехії, з Німеччини й Угорщини. Звісно, вони не називають свої дії зрадою, вони сидять на з'їздах сепаратистів, за можливості зустрічаються з Путіним. Безперспективність почала відчуватись усе чіткіше – при нинішньому фінансовому становищі Росії все рідше доводиться обіцяти щось матеріальне, а за безкоштовно колабораціонізм – справа безглузда.
Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії