Вчителька мені казала, що української нації немає – син генерала Григоренка

Гість програми «Ваша Свобода»: Андрій Григоренко, син дисидента Петра Григоренка

В Україні починаються заходи, присвячені 110-річчю відомого українського дисидента, борця за права кримськотатарського народу, одного з найбільш цікавих людей в радянській історії опору, одного з найбільш шанованих синів української землі, генерала Петра Григоренка.

Ваша Свобода | Петро Григоренко: генерал-дисидент

Віталій Портников: Пане Андрію, Ваш батько – один із тих, хто рятував, як кажуть, честь народу під час, коли таких можливостей майже не було. Навіть на цьому тлі він вирізняється з інших учасників дисидентського руху – у нього всі груди в орденах, він був успішним військовим генералом, частиною системи, не побоявся все це втратити і кинути виклик системі, яка готова була і далі з ним співпрацювати, давати йому нагороди, звання, військову пенсію, все, що завгодно.

Петро Григоренко

– Це такий погляд не дуже глибокий, я сказав би. То не було раптово. То була довга і складна еволюція. До війни його старший брат був заарештований. Він дізнався, що застосовувалися тортури у тюрмах. І він став свідком Голодомору – приїхав з успішного Ленінграду, де навчався у військовій академії, і побачив, в якому жаху була Україна. Його батько, мій дід, помирав від голоду. В кінці кінців ще прожив декілька років, але наслідки того голоду... З другого боку, під час війни казав, що людей не шкодували – такий жуківський, сталінський підхід до людей, а він намагався, навпаки, берегти людей. По війні багато людей, з якими був фронті, пригадували, що він був кращим командиром, ніж багато інших. І він був відомий тим, що на нього не можна було давити чинами, завжди мав свою думку і міг її висловити.

По війні так зробили, що він не попав на Далекий Схід, де був перед тим. Він був учасником ще сутички з японцями, де вперше був поранений. Як він казав пізніше: якби я знав, що буде війна на Далекому Сході, то я погодився б йти на дивізію чи на армію. Його відправляли на якусь високу посаду. Але не потрапив. Як він казав, його син врятував. Я народився якраз через чотири дні після закінчення Другої світової війни... Він опинився в академії Фрунзе – захистив кандидатську, пізніше і докторську дисертацію... Потім виникали суперечки. У нього вийшла суперечка, коли він почав будувати кафедру, яка називалася, здається, «Тактика-3»... поховали, бо то була кафедра кібернетики військового зразка. Це була заборонена наука, тобто «лженаука». Завдяки батьку була видана книжка Вінера. Він перейменував її. Вона називалася «Кібернетика» англійською, а він «переклав» – «Наука про управління».

– Пане Андрію, а що ж цими днями відбуватиметься?

– Буде три публічні події у Києві. О 15:00 16-го буде панахида відслужена у Володимирському соборі. Після того о 17:00 будуть заходи в Музеї історії. А 15-го буде відкрито виставку у Музеї шістдесятництва. Пізніше буде в Харкові відкрита меморіальна дошка на гуртожитку Харківського політехнічного інституту, де батько навчався два роки. Там він пішов до армії. Там почалася його військова кар’єра, хоч і не збирався бути військовим. Будуть ще заходи, прес-конференції заплановані. Потім я від’їжджаю до Львова, де будуть також заходи, буде панахида відслужена у соборі у Львові.

– Лікар-психіатр Семен Глузман у листопаді 1971 року провів незалежну заочну експертизу і довів, що Григоренко, якого намагалися оголосити божевільним в СРСР, психічно здорова людина, а примусове утримування його в лікарні є злочином. Сам Глузман за це згодом потрапив за грати.

Лікар-психіатр Семен Глузман

Україна повертається до цих сторінок своєї історії? Зараз ми, швидше, спостерігаємо повернення до часів визвольної боротьби, ніж до дисидентських часів. З одного боку, є проспект Григоренка...

– Він з’явився ще в радянські часи, у час перебудови. Я не думаю, що йде повернення до радянських часів. Я бачу і добрі напрямки, і погані. Як зрозуміти, що досі в Україні за такий тривалий час незалежності немає безкоштовних курсів української мови для дорослих людей? У Нью-Йорку можете піти до будь-якої школи на безкоштовні курси з англійської. Чому державна мова не стала нормальною мовою досі? Чому немає української мови у школах?...

Коли мені дали емігрувати, то сказали, що запроторять мене у психлікарню, тому що я маю такий поганий спадок. І дійсно то перший раз, коли я, здається, злякався дійсно. Коли перший раз то зробилося, то ми про те нічого не знали. То для нас було нове. А вже коли мені така загроза з’явилася, то я багато чого про це знав, я вже побачив на свої власні очі.

– Ваш батько роками захищав права кримських татарів, їхнє право на повернення до Криму. Зараз кримські татари, величезна кількість їх, у Криму, але не в тому становищі, коли можуть мріяти про реалізацію своїх національних прав. Ось такий поворот в історії.

– Для мене дуже близька доля кримськотатарського народу. Хоч у мені й немає кримськотатарської крові, але я кажу, що я – кримський татарин. Останні 50 років мого життя пов’язані з кримськотатарським рухом. Це рух, який не вдається до насилля. Коли зараз приїжджає російський ОМОН з кийками, у балаклавах і починає бити людей, які мирні, нікого не чіпають, то серце болить і обливається кров’ю. І становище зараз в якісь мірі, може, навіть гірше, ніж було за СРСР. А скільки вони били людей! Спочатку були викрадення українських і кримськотатарських активістів, заборона УПЦ і УГКЦ, вихолостили українську мову, закрили українські ліцеї у Сімферополі...

На жаль, часом люди не знають, що є у світі в дійсності. Америка – велика країна. І більшість населення, може, не дбає більше, як про свої околиці. А що за тієї околицею, навіть у тій самій країні – не дбають зовсім. А що за її межами – то й зовсім інша справа. Багато людей в Америці, на Заході взагалі не знає про існування України.

Коли у 1975 році я був в Німеччині, вивчали на курсах німецьку, вчителька, коли ми вже щось могли сказати німецькою, запитала, хто якої нації. Дійшло до мене. Я кажу: я – українець! Вона каже: такої нації немає. Я кажу: як так немає – нас 50 мільйонів! А вона: та немає і все. Я кажу: засновником ООН Україна була! Пізніше директор прийшов і вибачився за неї, сказав: вона не знає...