Гість програми «Ваша Свобода»: Андрій Григоренко, син дисидента Петра Григоренка
В Україні починаються заходи, присвячені 110-річчю відомого українського дисидента, борця за права кримськотатарського народу, одного з найбільш цікавих людей в радянській історії опору, одного з найбільш шанованих синів української землі, генерала Петра Григоренка.
Your browser doesn’t support HTML5
Віталій Портников: Пане Андрію, Ваш батько – один із тих, хто рятував, як кажуть, честь народу під час, коли таких можливостей майже не було. Навіть на цьому тлі він вирізняється з інших учасників дисидентського руху – у нього всі груди в орденах, він був успішним військовим генералом, частиною системи, не побоявся все це втратити і кинути виклик системі, яка готова була і далі з ним співпрацювати, давати йому нагороди, звання, військову пенсію, все, що завгодно.
Your browser doesn’t support HTML5
Став свідком Голодомору – приїхав з успішного Ленінграду, де навчався, і побачив, в якому жаху Україна. Під час війни людей не шкодували – жуківський, сталінський підхід, він намагався берегти. На нього не можна було давити чинами
– Це такий погляд не дуже глибокий, я сказав би. То не було раптово. То була довга і складна еволюція. До війни його старший брат був заарештований. Він дізнався, що застосовувалися тортури у тюрмах. І він став свідком Голодомору – приїхав з успішного Ленінграду, де навчався у військовій академії, і побачив, в якому жаху була Україна. Його батько, мій дід, помирав від голоду. В кінці кінців ще прожив декілька років, але наслідки того голоду... З другого боку, під час війни казав, що людей не шкодували – такий жуківський, сталінський підхід до людей, а він намагався, навпаки, берегти людей. По війні багато людей, з якими був фронті, пригадували, що він був кращим командиром, ніж багато інших. І він був відомий тим, що на нього не можна було давити чинами, завжди мав свою думку і міг її висловити.
По війні так зробили, що він не попав на Далекий Схід, де був перед тим. Він був учасником ще сутички з японцями, де вперше був поранений. Як він казав пізніше: якби я знав, що буде війна на Далекому Сході, то я погодився б йти на дивізію чи на армію. Його відправляли на якусь високу посаду. Але не потрапив. Як він казав, його син врятував. Я народився якраз через чотири дні після закінчення Другої світової війни... Він опинився в академії Фрунзе – захистив кандидатську, пізніше і докторську дисертацію... Потім виникали суперечки. У нього вийшла суперечка, коли він почав будувати кафедру, яка називалася, здається, «Тактика-3»... поховали, бо то була кафедра кібернетики військового зразка. Це була заборонена наука, тобто «лженаука». Завдяки батьку була видана книжка Вінера. Він перейменував її. Вона називалася «Кібернетика» англійською, а він «переклав» – «Наука про управління».
– Пане Андрію, а що ж цими днями відбуватиметься?
– Буде три публічні події у Києві. О 15:00 16-го буде панахида відслужена у Володимирському соборі. Після того о 17:00 будуть заходи в Музеї історії. А 15-го буде відкрито виставку у Музеї шістдесятництва. Пізніше буде в Харкові відкрита меморіальна дошка на гуртожитку Харківського політехнічного інституту, де батько навчався два роки. Там він пішов до армії. Там почалася його військова кар’єра, хоч і не збирався бути військовим. Будуть ще заходи, прес-конференції заплановані. Потім я від’їжджаю до Львова, де будуть також заходи, буде панахида відслужена у соборі у Львові.
– Лікар-психіатр Семен Глузман у листопаді 1971 року провів незалежну заочну експертизу і довів, що Григоренко, якого намагалися оголосити божевільним в СРСР, психічно здорова людина, а примусове утримування його в лікарні є злочином. Сам Глузман за це згодом потрапив за грати.
Your browser doesn’t support HTML5
Україна повертається до цих сторінок своєї історії? Зараз ми, швидше, спостерігаємо повернення до часів визвольної боротьби, ніж до дисидентських часів. З одного боку, є проспект Григоренка...
Досі в Україні за тривалий час незалежності немає безкоштовних курсів української для дорослих?
– Він з’явився ще в радянські часи, у час перебудови. Я не думаю, що йде повернення до радянських часів. Я бачу і добрі напрямки, і погані. Як зрозуміти, що досі в Україні за такий тривалий час незалежності немає безкоштовних курсів української мови для дорослих людей? У Нью-Йорку можете піти до будь-якої школи на безкоштовні курси з англійської. Чому державна мова не стала нормальною мовою досі? Чому немає української мови у школах?...
Сказали, що запроторять мене у психлікарню, маю поганий спадок. Перший раз, коли я злякався дійсно
Коли мені дали емігрувати, то сказали, що запроторять мене у психлікарню, тому що я маю такий поганий спадок. І дійсно то перший раз, коли я, здається, злякався дійсно. Коли перший раз то зробилося, то ми про те нічого не знали. То для нас було нове. А вже коли мені така загроза з’явилася, то я багато чого про це знав, я вже побачив на свої власні очі.
Останні 50 років мого життя пов’язані з кримськотатарським рухом. Приїжджає російський ОМОН з кийками, у балаклавах і починає бити людей. Становище зараз навіть гірше, ніж було за СРСР
– Ваш батько роками захищав права кримських татарів, їхнє право на повернення до Криму. Зараз кримські татари, величезна кількість їх, у Криму, але не в тому становищі, коли можуть мріяти про реалізацію своїх національних прав. Ось такий поворот в історії.
Америка – велика країна. І більшість населення не дбає більше, як про свої околиці. Багато людей в Америці, на Заході взагалі не знає про існування України
– Для мене дуже близька доля кримськотатарського народу. Хоч у мені й немає кримськотатарської крові, але я кажу, що я – кримський татарин. Останні 50 років мого життя пов’язані з кримськотатарським рухом. Це рух, який не вдається до насилля. Коли зараз приїжджає російський ОМОН з кийками, у балаклавах і починає бити людей, які мирні, нікого не чіпають, то серце болить і обливається кров’ю. І становище зараз в якісь мірі, може, навіть гірше, ніж було за СРСР. А скільки вони били людей! Спочатку були викрадення українських і кримськотатарських активістів, заборона УПЦ і УГКЦ, вихолостили українську мову, закрили українські ліцеї у Сімферополі...
В Німеччині вчителька запитала, якої нації. Українець! Вона: такої нації немає. Як так немає – нас 50 мільйонів! Засновником ООН Україна була!
На жаль, часом люди не знають, що є у світі в дійсності. Америка – велика країна. І більшість населення, може, не дбає більше, як про свої околиці. А що за тієї околицею, навіть у тій самій країні – не дбають зовсім. А що за її межами – то й зовсім інша справа. Багато людей в Америці, на Заході взагалі не знає про існування України.
Коли у 1975 році я був в Німеччині, вивчали на курсах німецьку, вчителька, коли ми вже щось могли сказати німецькою, запитала, хто якої нації. Дійшло до мене. Я кажу: я – українець! Вона каже: такої нації немає. Я кажу: як так немає – нас 50 мільйонів! А вона: та немає і все. Я кажу: засновником ООН Україна була! Пізніше директор прийшов і вибачився за неї, сказав: вона не знає...