В Україні фактично діють приватні в’язниці для наркозалежних – Бєлоусов

Київ – Ґрати на вікнах, двоярусні ліжка із дощок і фізичні покарання за непослух – прокуратура і поліція нещодавно заявили про викриття у Запоріжжі незареєстрованого «реабілітаційного центру» для алко- та наркозалежних при релігійній організації, де насправді силоміць утримували і катували людей. Водночас, як зазначають правозахисники, сьогодні в Україні передбачено винятково добровільне лікування залежностей, якщо інакше не вирішив суд, але споживачі наркотиків опиняються у полі зору силовиків значно частіше, аніж наркоторговці.

Право на дію | Як в Україні допомагають наркозалежним?

У результаті спецоперації у Запоріжжі правоохоронці звільнили близько сотні бранців, заявив днями на брифінгу генпрокурор Юрій Луценко.

«Ці люди всі допитуються. На тілі (у них – ред.) є значні сліди побоїв регулярних. Вони дають жахливі покази. Доля їхня – у переміщенні до офіційних закладів, де мають утримуватися хворі алко- і наркозалежні люди. Головне, що у цій ситуації знову повторюється, – якщо пам’ятаєте, аналогічний був випадок у Чернігівській області, – це під егідою християнських вірувань відбувається насильницьке утримання людей, знущання над ними, побиття за гроші, які родичі або зацікавлені особи платять, аби вилучити особу зі звичайного життя. Найбільш прикро – це навіть не самі зловмисники, які це організовують, а родичі, які таким способом вирішують свої побутові проблеми», – заявив він.

Як повідомляють в обласному управлінні поліції, чотирьом чоловікам, які координували діяльність цього «центру», оголосили про підозру у незаконному позбавлені волі і катуванні людей.

Про те, як така ситуація стала можлива та як в Україні взагалі допомагають наркозалежним, розповідає голова правління «Експертного центру з прав людини» Юрій Бєлоусов:

Юрій Бєлоусов

– Мене особисто, принаймні, радує, що прокуратура і правоохоронні органи почали звертати увагу на це явище, бо ще три-чотири роки тому ми навіть не чули, що правоохоронні органи викривають такі установи. А ті існують, я так підозрюю, не один рік.

З іншого боку, ми наразі маємо таку ситуацію, коли в Україні існують, можна так сказати, приватні в’язниці, неофіційні, у яких люди за гроші своїх родичів чи близьких тримають, і з якими поводяться, просто як у середньовіччі. Мене це, власне, лякає, бо скільки цих «центрів» – наразі ніхто не знає, скільки тисяч людей там тримають – також.

По-друге, під питанням – ефективність цих центрів. Тут варто зазначити, що їхня діяльність – однозначно поза законом. Якщо не брати катувань, що там відбуваються, і фінансові махінації, які з цим пов’язані, примусове лікування в Україні може здійснюватися виключно за рішенням суду. А там люди перебувають без власної згоди, за вказівкою їхніх родичів, примусово – відповідно, це порушення закону.

– Конкретно цей заклад, як повідомлялось, був взагалі без документів. Але є, очевидно, і приватні клініки, що обіцяють реабілітацію наркозалежних. Як відбувається контроль за їхньою діяльністю?

– В Україні на надання лікувальних послуг, якщо це приватна клініка, має бути відповідна ліцензія. Отримання ліцензії передбачає відповідний стандарт – наявність лікарів і таке інше. У даному випадку це – не лікувальний заклад, тобто жодних документів щодо надання лікувальних послуг вони не мали, в принципі. Але вони нібито не називали це лікуванням, а реабілітацією. Але, якщо взяти до уваги встановлений факт, що наркоманія – це хвороба, то як і будь-яка інша хвороба, вона потребує лікування. У даному випадку можна казати – «нетрадиційне лікування». Але це «нетрадиційне лікування», знову ж таки, повторюсь, здійснювалось примусово.

Якби був вільний вихід із цієї інституції, тобто ось громадяни почули десь, що словом божим лікують, і вони приходять, залишаються певний час, а потім виходять, коли захочуть. Якщо людина сама вважає, що ці методи їй допомагають, то це її вибір. Але це не був її вибір.

– Ви кажете, що такі заклади опинились у фокусі правоохоронців останнім часом. Чому так сталося?

– Важко сказати, з одного боку. З іншого боку, якщо говорити про Чернігівський центр (про який говорив Луценко – ред.), то тут можна казати про певну зміну керівного складу Генеральної прокуратури, включаючи генерального прокурора, а також управління, яке здійснює нагляд за виконанням судових рішень, в тому числі, у психіатричних закладах, пенітенціарних закладах. Прийшли люди не з системи.

Можливо, із цим пов’язано. Бо це управління було одним із перших, хто про Чернігів заговорив, і завдяки цьому управлінню вдалося цей заклад викрити. І для того, щоб викрити цей заклад, залучались прокурори із іншого взагалі регіону. Тобто у Чернігівській області, принаймні, місцева прокуратура і поліція чудово знали, що такий центр існує. Я думаю, що знали вони не просто так, і не просто так закривали на це очі.

Дуже значна корупційна складова протягом тривалого часу сприяла тому, що інформація не виходила. Питання: куди ж місцева поліція дивилася стільки часу? Це ж неможливо не побачити, що у тебе на території 100-200 осіб тримаються у підвалі.

– Кілька років тому у Росії були досить цікаві, скажемо так, публікації щодо фонду «Город без наркотиков», одним із засновників якого був чинний міський голова Єкатеринбурга Євгеній Ройзман. Одним із проектів фонду було створення центрів для так званої «безмедикаментозної реабілітації» наркозалежних, де їх нібито «лікували» голодом і роботою. І нібито через брак державних закладів, туди черга утворювалась. Якою є ситуація в Україні із доступом до реабілітації, і як це відбувається?

– Я, мабуть, частково можу зрозуміти родичів, які направляють їх туди. У них є близька людина, яка захворіла на наркоманію, яка досить часто не усвідомлює, що вона – хвора, яка не хоче лікуватись, і батьки із найкращих міркувань хочуть щось зробити. І вони звертаються до державних закладів, а ті, зрозуміло, кажуть: якщо людина повнолітня не хоче цього робити, але не вчиняє злочинів, то примусити її не можна – тільки через суд.

А тут ось є така установа, куди можна, в принципі, і без згоди людину направити. І з найкращих міркувань її туди направляють. Але чи допомагає це все такій людині – це питання, зважаючи на методи, які застосовують у таких центрах.

Ті методи, які свого часу застосовувалися в Росії у цих центрах – навіть не на межі, а за межею катувань. Якщо хтось внаслідок такого «лікування» дійсно кинув наркотики – то це добре, але лікування наркоманії має бути набагато складнішим, досить часто воно пов’язане із середовищем, у якому людина опинилась, тих умов, що спричинили вживання наркотиків.

Свого часу я спілкувався із колегами-наркологами із Харкова, і ті казали мені так: сучасна медицина здатна повністю прибрати фізичну залежність від наркотиків, є препарати, є методики, наркологія – досить розвинута в Україні. Дійсно, є підходи, які позбавляють фізичної залежності.

Проблема полягає у психологічній залежності. Бо людина ж якось ухвалює рішення вживати наркотики, і потім ця пам’ять залишається щодо того задоволення, яке вона отримувала. Тому така людина потребує серйозної реабілітації психологічної.

Частково у закладах такого роду релігія є таким певним замінником, людина таким чином знаходить собі сенс життя. Але, якщо її примусово до цього приводять, і вона не може відмовитися від цього рішення, то це, безумовно, вплив на свідомість людини, який є поза законом.

– Я читала дослідження «Експертного центру із прав людини» щодо дотримання прав вразливих груп населення, в тому числі – наркозалежних, упорядковане минулого року. Там йдеться про те, що ситуація – неоднозначна. З одного боку, кількість злочинів, пов’язаних із обігом наркотиків, зменшується, з іншого – у фокусі правоохоронців опиняються не ті люди, які розповсюджують наркотики, а ті, що споживають. І ось ви казали, що 2016-й став роком-апогеєм такого підходу. Як виглядає ситуація станом на сьогодні, на Ваш погляд? Чи змінилась вона?

– Повертаючись до статистики, яку ми наводили у нашому дослідженні, бо свіжих даних іще немає, тут була і об’єктивна причина: підрозділи, які мають займатися саме боротьбою з тими людьми, які виробляють і поширюють наркотики, перебували у стані тривалого реформування. Фактично їх не було, скажімо так. Відповідно, цю функцію переклали на решту підрозділів, включаючи патрульну нову службу. І якщо людину, яка вживає, ти, принаймні, можеш побачити, то щоб виявити людину, яка реалізує наркотики, то дійсно треба займатися цим професійно. І внаслідок цього певного паралічу спеціалізованих підрозділів, увага повністю переключилась на споживачів наркотиків.

У мене немає зараз свіжих цифр, але я не бачу, щоб сталося щось таке, аби ситуація змінилася. Багато йшла мова про те, і міністр Арсен Аваков про це неодноразово казав, що зараз відійшли від кількісних показників, він там скасував 80 показників, і далі міліція працює по-новому. Але я от не бачу, в чому різниця.

Я не заперечую наявність позитивних змін і певних реформ, що відбуваються, але критеріїв оцінки роботи поліції жодних нових не з’явилось. Критеріїв, які мали призвести до того, щоб правоохоронці не ганялись за цими показниками. Вони дотепер це роблять. І новим патрульним розповідають, скільки протоколів вони мають скласти. І вони йдуть шляхом, який простіший: простіше п’ять наркоманів на вулиці зловити – і буде п’ять протоколів, п’ять показників, аніж витрачати там місяць для того, щоб знайти тих, хто це реалізує.

І поки ця система не зміниться, наркозалежні будуть оцим «номером один» з точки зору правоохоронців. Поки за цей рік жодних змін у критеріях оцінки роботи поліції не відбулося.

– В Україні ухвалили свого часу національну стратегію наркополітики. Як Ви оцінюєте її виконання?

– Стратегія як така – чудова, а виконання – надзвичайно погане. Стратегія розроблялась чудовими експертами – національними і міжнародними. Але проблемою залишається те, що на виконання стратегії має бути ухвалений відповідний план дій. План приймається, передбачаються чіткі заходи, чітке фінансування, відповідальні особи – і тоді дійсно цю стратегію можна реалізовувати, впроваджувати в життя. На жаль, жодних планів ефективних на її виконання ухвалено не було, тобто стратегія залишилась таким дороговказом на папері, який дійсно містить дуже прогресивні положення, але держава з різних причин не хоче їх реалізовувати.