​«Гроші ходять німецькі, радянські й українські. І за всі разом нічого не можна купити» – зі спогадів про німецьку окупацію

75 років тому – влітку 1942 року – Україна була повністю окупована Німеччиною та її союзниками. Як жили українці в різних окупаційних зонах та за різних окупаційних режимів? Про це Радіо Свобода розмовляло з істориками: старшим науковим співробітником Інституту історії України НАНУ Тетяною Пастушенко та викладачем Одеського державного університету внутрішніх справ Віктором Савченком.

Історична Свобода | Як жилося українцям під окупацією?

– Україна розділена на кілька окупаційних зон: найбільша частина території – це рейхскомісаріат «Україна», східні області перебували у підпорядкування фронтового командування, Одеса й частина теперішніх Одеської та Миколаївської областей стали румунською провінцією Трансністрія, Закарпаття ще напередодні Другої світової відійшло до Угорщини, а з трьох західноукраїнських областей німці створили Дистрикт «Галичина», який був приєднаний до Генерал-губернаторства – окупованої Польщі, окрема окупаційна адміністрація була в Криму. У цих окупаційних зонах жилося однаково чи були якісь відмінності?

Тетяна Пастушенко: Для сучасних дослідників найбільш цікаве питання, яке мало ставлять: як люди, які жили в різних окупаційних зонах, сприймали життя в часи окупації? В історіографії домінує загальний наратив про ніби загальну Україну, загальновідому війну і загальновідому окупацію. Коли ми проводили дослідження – опитували селян Буковини – і їм студенти Чернівецького університету ставили питання: як вам жилось при окупації? Вони відразу почали говорити про прихід радянських військ в 1944 році. Для них те, що ми називаємо окупацією – це була «друга Румунія». Коли прийшли румуни – вони це як окупацію не розглядали.

– Просто Буковина до 1940 року була в складі Румунії, а потім в 1941 році – знову стала румунською.

Тетяна Пастушенко: Інший приклад – Закарпаття. Там теж, коли в людей питають: розкажіть про війну, то для них війна була між німцями та росіянами. Вони говорять, що просто їхній край «віддали мадярам». Люди теж не сприймають ті події як окупацію чи як війну в класичному вигляді.

– Тобто, «віддали мадярам» – це не окупація?

Тетяна Пастушенко: Ні, для них це не окупація. Вони просто жили при мадярах, а війна – це коли йшли бої між німцями й росіянами. Ми в сучасній історичній науці і в сучасному медійному просторі весь час нав’язуємо наше бачення з центру, наче з висоти.

– То що, селяни чи мешканці міст України в 1942 році німецьку владу сприймали не як окупаційну?

Тетяна Пастушенко: Ні, то я кажу про різне сприйняття людей, яке ми не враховуємо в дослідженнях.

– Чим німецька окупація запам’яталась українцям? Які основні її риси?

Тетяна Пастушенко: Щоб я не передавала якісь власні уявлення, краще процитую декілька рядків зі щоденника селянина із Переяслав-Хмельницького району Федора Михайленка:

«5 липня 1942 року. Неділя. День сонячний, жаркий. Я з Ганною був у городі, [мається на увазі Переяслав-Хмельницький], Ганна продала дві куриці за 170 карбованців, 10 яєць за 40 карбованців та табаку торбину по 20-15 карбованців стакан. Але не купила нічого. Ботіночки ношені – 300 карбованців, штани – 300 карбованців, спідниця – 600, пуд жита – 350».

Про таку ж саму ситуацію пише киянка Ірина Хорошунова. Вона розповідає про те, що на початку липня 1942-го ввели нові гроші – карбованці рейхскомісаріату «Україна».

Грошова банкнота «20 карбованців» періоду нацистської окупації. Надрукована у Рівному в 1942 році (аверс)

«По-прежнему никто ничего не понимает. Деньги ходять советские, немецкие и украинские. И за всё вместе ничего нельзя купить. Библиотеки задержали зарплату, и все в отчаянье от того, что под угрозой поездка за продуктами. Если сегодня не выдадут зарплату, значит наше дело плохо».

Грошова банкнота «5 карбованців» періоду нацистської окупації. Надрукована у Рівному в 1942 році (реверс)

Про проблему з продуктами, як про найпершу, пишуть і німецькі чиновники у своїх звітах про події в генеральній окрузі «Київ».

Грошова банкнота «5 карбованців» періоду нацистської окупації. Надрукована у Рівному в 1942 році (аверс)

– У цей час в Одесі була румунська влада. Читав, ніби серед перших наказів призначеного румунами управителя Одеси Германа Пинті була заборона лузати насіння в публічних місцях. Це справді так? І чим взагалі відзначилась румунська влада?

Віктор Савченко: В Одесі і в районі Трансністрія румунську владу сприймали як окупаційну. Це однозначно, адже ця територія весь час була під Російською імперією, потім – у складі УРСР. І в цей час румунських впливів на Одесу не було.

Віктор Савченко

Навколо румунської окупації багато міфів, в тому числі – і з цим насінням. Цей сюжет із австрійськими, німецькими чи румунськими військами, які приходили в той чи інший район і забороняли лузати насіння – постійно обігрується. Цей сюжет був вже у 1918 році. Гадаю, що ніякого насіння тут не було.

В Одесі і в цілому районі встановилася дуже цікава й неоднозначна ситуація. З одного боку, працювало 8 театрів, люди займалися в університеті, в школах, повідкривалися церкви. Одеса стала острівцем достатнього благополуччя, бо в магазинах були і їжа, і одяг, працювали комісійні магазини. З іншого боку, сформувалося стійке уявлення постійного страху, можливості постійного знищення, бо могли взяти в заручники, могли бути обшуки, під час обшуків теж були погрози. У будь-який час людина могла бути обвинувачена у партизанстві або ще в якихось таких діях. Це дійсно було так, в Одесі практикувалися зразкові страти – вішали в центральних парках, на Олександрівському проспекті. То коли людина проходить по вулиці й бачить, що на деревах повішені люди…

– А кого вішали? Партизанів чи когось іншого?

​Віктор Савченко: Вішали заручників. Справа в тому, що в Одесі було кілька великих вибухів таких, наприклад, румунського штабу. Після цього вішали по 50-100 заручників.

Крім того, ми знаємо, що Одеса була єврейським містом. Можна сказати, що до війни там було 25-30% євреїв і зникнення такої великої кількості одеського населення впливало і на людей інших національностей, адже виникало питання, куди поділись люди. Спершу їх загнали в гетто, а тоді голодом і хворобами нищили єврейське населення.

– Тобто, ставлення румунської окупаційної влади до євреїв не відрізнялося від ставлення німецької окупаційної влади?

Віктор Савченко: Можна сказати, що спершу було поблажливіше ставлення, якщо порівнювати із німецьким. Але вже в 1942-1943 роках почалося нищення голодом, хворобами, нелюдськими умовами, які були створені в таборах.

Нацистський вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року

– В 1942 році дуже багатьох людей везли на роботу до Німеччини. Наскільки це було бажано або небажано для людей?

Тетяна Пастушенко: В цей час почали зі східних окупованих територій масово відправляти на роботу до Німеччини. За весну-середину літа майже мільйон людей вивезли. Якщо брати Київ, то на цей час із генеральної округи «Київ» уже було вивезено 156 тисяч людей – десь 11% населення Києва. Врахуйте, що перед цим винищили все єврейське населення.

Радянські військовополонені в яру після розстрілів. Бабин Яр нацисти використовували як місце для страт для радянських військовополонених, ромів, євреїв та інших «небажаних»

– Як народ це сприймав?

Тетяна Пастушенко: Для людей це було величезною трагедією і навіть німецькі чиновники у своїх звітах називають це одним із головних негативних факторів у ставленні населення до німецької влади. Їм нічим було крити, вони не могли набути лояльного ставлення до себе.

– А німці навіть не намагалися нічим зацікавити? Просто примусово вивозили і все?

Тетяна Пастушенко

​Тетяна Пастушенко: На початку року, коли було дуже складно із продовольством, то можна сказати, що були й добровольці. Але в донесеннях за літо 1942 року німецькі чиновники вже підійшли до того, що не можна було добровільно зібрати людей – почали проводити облави.

Наприклад, 12 липня провели облаву на Подолі, але результат виявився настільки мізерним, що він абсолютно не виправдав ту кількість людей, які були задіяні в облаві.

Згодом, 8 серпня була проведена облава на київських пляжах – в суботу, після обіду, коли пляжі були багатолюдними. Але тоді людей, які підпадали під потрібну категорію, знайшли лише 20 осіб. Найбільш вдалою була облава на євбазі – це біля сучасного універмагу «Україна» – там під час цієї облави із 400 пійманих людей вдалося відправити в Німеччину 200. Всі ніші виявилися або непрацездатними, або їх швидко викупили місцеві працедавці. Робочої сили бракувало й тут, адже тривала війна.

У щоденнику киянки Ірини Хорошунової загроза вивезення помітна постійно, майже щодня вона описує цей жах – потрапити в категорію, яку можуть відправити в Німеччину. Тобто, ти там зареєструвалась на біржі, ти втратила роботу, або ти не працюєш, а твій чоловік працює.

– А при цьому і сім’ї могли розділяти?

Тетяна Пастушенко: Звичайно. Ось у когось вік підійшов, сьогодні 16, а завтра вже 17 років, і ця людина вже підпадає під депортацію.

– Відома історія про партизанів, які діяли в одеських катакомбах. Наскільки масовим був цей партизанський рух? І чи він йшов знизу чи формувався з центру, з Москви?

​Віктор Савченко: Більшість партизанських загонів в 1941-1942 роках формувалися НКВС, і Одеса винятком не була. Коли в жовтні 1941 року Одесу залишали радянські війська, то в місті залишили 15-20 загонів, які очолювали працівники НКВС або компартійні функціонери районної ланки. Якщо казати про незалежні від НКВС самостійні загони, то можемо сказати про 1-2 загони, які складалися із 14-15 людей. Але сталося так, що таємна румунська поліція «Сигуранца» вийшла на слід всієї партизанської ланки і поступово почалися арешти. Буквально до 1942 року все одеське підпілля було знищене.

– Відомо, що німці формували українську поліцію з місцевого населення. А румуни теж мали таку практику?

Віктор Савченко: Одесу і Трансністрію, на відміну від генерал-губернаторства чи рейхскомісаріату, оголосили частиною королівства Румунії. Тобто, була інкорпорація цієї частини і вважалося, що всі румунські закони діяли в Одесі і на території Трансністрії. Тут формувалися загальнорумунські органи влади, поліція, а особливих охоронних загонів із місцевих мешканців не було.

– Наскільки масовим був партизанський рух на окупованій німцями частині України в 1942 році?

​Тетяна Пастушенко: Дивлячись, які масштаби називати масовими. Там, де були умови для діяльності цих загонів – вони діяли. Якщо звернутися не до радянських звітів, а до німецьких документів, то звіти таємної польової поліції за 1942 рік пронизані повідомленнями про боротьбу із партизанськими загонами. Насамперед, треба згадати ті, що діяли на півночі України – на Сумщині, Чернігівщини. Майже кожен звіт за кожен тиждень чи місяць пронизаний інформацією про сутички й боротьбу із партизанськими загонами. Наприклад, під час одного бою в районі Шостки німецькі та угорські війська втратили сотню людей – за один бій! Це були доволі серйозні бої із застосуванням артилерії.

– Якраз 75 років тому – на початку серпня 1942 року – в Києві відбувся знаменитий «матч смерті» між командою київського хлібзаводу «Старт», але там були професійні радянські футболісти, та німецькою футбольною командою «Флакельф». Після цього матчу розстріляли наших футболістів, які ніби не мали права переграти німців. Наскільки ця історія документально підтверджена?

Тетяна Пастушенко: Це красива легенда. Дійсно, в Києві проводились спортивні змагання. Дійсно, із футболістів «Динамо», які були мобілізовані в армію і війська НКВС, не вийшли з оточення і повернулись в Київ, була створена команда «Старт», а з інших спортсменів – «Рух». Була серія матчів, які проходили із 7 червня по 22 серпня між місцевими командами та…

– То футболістів стратили за футбол?

​Тетяна Пастушенко: Згодом, частина футболістів із команди після цього матчу із заводу потрапили в Сирецький табір і там були страчені за інших обставин, не пов’язаних із матчем.