Депортація з прицілом на асиміляцію – 70-річчя операції «Вісла»

70 років тому – у квітні 1947 року – польська влада почала операцію з депортації українського населення із прикордонних з Україною районів до північно-західних регіонів Польщі. Загалом тоді примусово переселили близько 140 тисяч осіб. Про цю подію Радіо Свобода розмовляло із істориком Яною Примаченко та експертом із польсько-українських відносин Олею Гнатюк.

Історична Свобода | 70-річчя операції «Вісла»

– Ще в 1944 році між Радянським Союзом, урядами радянських республік та Польщею було укладено угоду щодо обміну населенням. Йшлося про сотні тисяч переселених осіб. Але в квітні 1947-го польська влада, всупереч логіці цього процесу, переселяє українців із прикордонних районів в західну частину Польщі. Як Ви вважаєте, чому?

Яна Примаченко: Дійсно, протягом 1944-1946 років здійснювався дуже масштабний обмін населенням, метою якого було створення етнічних гомогенних смуг вздовж кордонів. Тоді з території Польщі до Радянського Союзу було переселено понад мільйон осіб – українців, білорусів та литовців. Українців було найбільше – майже півмільйона.

Яна Примаченко. Фото з Facebook

В свою чергу, з території УРСР було переселено близько 810 тисяч поляків. Та певні категорії людей не потрапили під цей обмін, бо в 1946 році Сталін вже цю акцію припинив. Але поляки так розраховували, що десь від 20 до 80 тисяч українців все ж таки на їхній території залишилося. І коли польський уряд звернувся із пропозицією забрати ще 20 тисяч українців, то Радянська Україна відмовилася. Мотивували це відсутністю житлового фонду та небажанням розміщувати на своїй території «бандитський елемент». Це було пов’язано з діяльністю УПА. Радянська влада, яка на той момент активно боролась із українським національно-визвольним рухом на Західній Україні, просто боялася, що це може бути використано УПА для того, щоб перекидати своїх диверсантів.

– Дивно, бо до цього близько мільйона переселили і з житловим фондом не виникало проблем. А тут кількадесят тисяч – і чомусь труднощі. То це все-таки була справжня причина чи привід відмовити?

Яна Примаченко: Існує така версія, що перша назва акції «Вісла» – акція «Схід». Є підстави вважати, що це була акція, яка була ініційована Москвою. В жовтні 1947 року відбулася акція «Захід», коли з території Західної України українців, яких підозрювали в сприянні діяльності УПА, виселяли в Сибір. Через це є підстави вважати, що це були дві сплановані радянською владою акції, але все-таки виконання «Сходу» було доручено польському комуністичному уряду.

– Що ж змусило польське керівництво вдатися до масової примусової депортації українців на захід?

Оля Гнатюк: Потрібно бачити цю ситуації в дещо ширшому масштабі. По-перше, коли йдеться про ці великі депортації, то вони, як вже звернула увагу моя колега, не стосувалися винятково українців чи винятково поляків. Якщо ми говоримо про великі масштабні депортації в межах УРСР, то потрібно починати все-таки з татар.

– Ви маєте на увазі депортацію кримських татар в 1944 році?

​Оля Гнатюк: Так. Ми тоді розуміємо, що цей принцип колективної відповідальності застосовується у великих масштабах. Обмін населенням – це офіційна назва. Але давайте називати речі своїми іменами – це була депортація. Примусова депортація. Примусова депортація має також інші назви. Сьогодні ми навіть можемо назвати це етнічною чисткою. Коли це відбувається на території УРСР, коли відселяють поляків – це ж етнічна чистка. Коли це відбувається на території Польщі, де влада була абсолютно керована Москвою, то ані секунди не сумнівайтеся, що це все було зроблено в узгодженні, там різнобою думок і бути не могло.

Чому польська комуністична влада так чинила? По-перше, тому що вона прагнула одностайної гомогенної польської держави. І це не тому, що вони були такі великі патріоти, а тому що вони вирішили творити державу іншого типу. Вони дотримувалися сталінської національної політики. В мене немає жодної ілюзії, що це відселення в рамках акції «Вісла» було спричинено якоюсь військовою потребою. Це було просто завершення процесу масових депортацій, переселення народів. Це просто маленька частка сталінської національної політики.

– До речі, напередодні операції «Вісла» у засідці, яку влаштували українські повстанці, загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Сверчевський. Чи вплинула його загибель якось на проведення цієї операції?

Яна Примаченко: Я думаю, що це абсолютно не вплинуло. Це просто стало додатковим приводом і виправданням для цієї акції. Вона б відбулася за будь-яких обставин. Бо, зрештою, це була не тільки сталінська політика. Ми ж знаємо що ще, приміром, судетські німці були відселені. Це проблема врегулювання повоєнної Європи. Бо Друга світова війна починалася із національного питання.

– Даруйте, але за логікою українців потрібно переселяти до українців. А тут українців переселяють на протилежний бік тодішньої Польщі, де колись були німці.

​Яна Примаченко: Але ж українців селять не компактно, а розпорошують на широкій території. Фактично, йде процес асиміляції, розрахований на те, що вже в другому чи третьому поколінні це вже будуть поляки ментально, якщо не етнічно.

– Тобто, розрахунок робився на асиміляцію українців поляками?

Оля Гнатюк: Безумовно. Якщо дивитися на вказівки, а вони виконувалися дуже точно: не більше від трьох українських родин в одному населеному пункті. Але це не означає – трьох родин з одного села. Місцеві спільноти просто припинили своє існування.

– А переселяли здебільшого сільське населення?

Ольга Гнатюк: Передовсім сільське населення. Міське населення перед війною на цих територіях було переважно єврейським… Після переселення українських селян також селили переважно в сільські місцевості – це Нижня Сілезія, Західне та Східне Помор’я та Східна Пруссія. Там німців фактично не лишилося, це відбувалося внаслідок війни, але водночас і внаслідок примусових депортацій.

Починаючи з 1945 року туди приїжджає польське населення – ті, які втратили свої домівки в центральній Польщі після воєнних знищень, а також ті, хто просто не знаходив собі іншого місця. В 1945-1946 роках йде велика хвиля депортованих поляків з території СРСР, в тому числі – з української.

– Як українське населення сприймало цю депортацію? Це робилось примусово чи, можливо, були якісь стимули для переселення?

​Яна Примаченко: Однозначно тут ніяких стимулів не було. Я би хотіла звернути увагу щодо розселення, що в категорію переселенців потрапляли не тільки українці, а і змішані родини. Якщо це була українсько-польська родина, то її також виселяли. Всі родини були розбиті на три категорії: ті, хто уникнув депортації в 1944-1946 роках, тобто ті, хто повернувся, родини військових та звичайні родини. Це були категорії А, В і С. І навіть була інструкція, що, приміром, категорію С можна селити до трьох родин в одному місті, категорії А і В в одному населеному пункті не селити за жодних обставин. Більше того, була чітка інструкція: селити за 50 кілометрів від суходільного кордону, за 30 кілометрів від морського кордону, за 30 кілометрів від великих населених пунктів. Це доволі педантично виконувалося.

Операція, власне, почалася 28 квітня, коли оточували села о 4-й ранку, щоб ніхто не міг втекти. На одне село припадало по 20-50 солдатів, людям давали від 20 хвилин до двох годин на збори. Перед тим, як почалася операція «Вісла», було створено військове угруповання «Вісла», яке налічувало до 20 тисяч осіб, що супроводжували цю операцію. Тобто, про якесь добровільне переселення мова не йшла від самого початку.

Слухач: «Цей прийом застосовувався ще в царській Росії. Я читав книжку про невеличкий кавказький народ, який мужньо боровся проти царського режиму. Тоді Росія домовилася із Туреччиною та поставила перед вибором – або спускайтеся зі своїх гір на територію сучасного Краснодарського краю, або перебирайтеся в Туреччину. Вони добралися в Туреччину і через сто років радянський дослідник знайшов лише одного сторічного діда, яких походив з того народу.

Але все-таки немає лиха без добра. Чи не вважаєте Ви, що був і якийсь позитив у цій операції? Уявляєте, якби мільйон поляків було в Західній Україні, ми б сьогодні мали такий конфлікт, який маємо на сході».

– Конфлікт на сході зумовлений в першу чергу політикою Росії, а не позицією місцевого населення.

Оля Гнатюк: Історія не знає умовного способу. Ми розуміємо, що до війни життя не було легким та безконфліктним. Але те, що зробили з українським, польським та єврейським народом тоталітарні системи – це жахіття, яке в страшному сні би не наснилось, приміром, довоєнному жителю Сокаля, що один його шкільний колега вже не буде жити через кілька років, а іншого депортують.

Оля Гнатюк. Фото з Facebook-сторінки Києво-Могилянської бізнес-школи

– А як у теперішній Польщі ставляться до подій 70-річної давнини?

Ольга Гнатюк: Тут варто визначити: що таке теперішня? Якщо говорити про незалежну Польщу з 1989 року, то польський Сенат ухвалив постанову, якою засудив акцію «Вісла». Протягом останніх 25 років було зроблено досить багато, аби ця тема перестала бути табу.

– В якій інтерпретації про це говорять?

Ольга Гнатюк: Як про насильницьку акцію, яка мала на меті знищення української національності на території Польщі. Але знищення не у фізичному сенсі, а мова йде про асиміляцію. Цю тему інтерпретують як таку, що не має військового виправдання, що брехнею є ніби вбивство Сверчевського стало фактором впливу, що рішення про депортацію було ухвалене ще на зламі 1946-1947 років.

– Зараз відбувається загострення непорозумінь довкола україно-польської історії. Чи відбувається в цьому контексті якесь переосмислення операції «Вісла»?

​Ольга Гнатюк: Кожне покоління по-своєму підходить до цього питання. 25 років тому моє покоління виходило на сцену і намагалося творити по-своєму. Тепер ми маємо нове покоління. Очевидно, що питання польсько-українських відносин є лише певною часткою польської внутрішньої політики. Я вважаю, що зараз внутрішня політика Польщі, насправді, живиться різними конфліктними ситуаціями, а закордонна політика стала заручником внутрішньої. І це суперечить польським державним інтересам.