Документи з плямами крові. В Україні відкриті архіви КДБ

Україна – одна з країн пострадянського простору, де доступ до архівів КДБ найпростіший. Такий висновок зробили автори аналітичного звіту «Європейські законодавчі практики декомунізації: висновки для України», який презентували у Києві. Для доступу до архівів КДБ потрібні мінімальні вимоги – достатньо вказати в запиті інформацію про людину, про яку шукають відомості. За доступ не потрібно платити, копіювання документів теж безкоштовне.

У 2016 році кількість звернень до архіву СБУ зросла на 138 відсотків. Кількість іноземних дослідників, які приїжджають працювати з архівами КДБ, за рік зросла вдвічі.

«В українських архівах працювати одне задоволення, у нас є доступ до всього, – пише чеський історик Степан Черноусек. – Те, що в Росії, як і раніше «цілком таємно» (справи жертв радянських репресій), в Україні загальнодоступне».

​

Черноусек досліджує в архіві СБУ справу Альберта Блоха, чехословацького громадянина, жертви двох тоталітарних режимів. Після того як Гітлер захопив Чехословаччину, Блоха відправили в нацистський концтабір. Йому вдалося втекти до СРСР. Тут його заарештували співробітники НКВС, звинуватили в незаконному перетині кордону і відправили до ГУЛАГу, де він і відбував термін, незважаючи на те, що почалася світова війна. І таких справ, пише Черноусек, тисячі.

«Для нас дуже важливо, щоб кожен міг подивитися на складну історію ХХ століття крізь призму історії своєї сім'ї. Одна справа, коли говорять про величезні історичні події, не прив'язані до людини. І зовсім інша справа – бачити, як ця історія пов’язана з тобою», – зазначив, представляючи доповідь, директор архіву СБУ Андрій Когут.

Чи можна домовитися з головою архіву ФСБ Росії про інтерв’ю через Фейсбук? Про таке навіть мріяти неможливо. Андрій Когут відразу відгукується на моє прохання і розповідає про те, як в Україні отримати доступ до справ радянських спецслужб. Це можуть зробити всі охочі, зокрема і російські громадяни.

– Ми брали чеський приклад, як організувати доступ до архівів КДБ. В українському законі закладена формула «все відкрито для всіх». Тобто немає значення, громадянин ти України чи ні, родич ти або маєш інший стосунок до тих, хто згадується у цих документах. Усі мають рівні права для доступу. Під час підготовки цього законопроекту одна з головних дискусій точилася щодо пріоритетності прав. Що важливіше – право на приватність, право на персональну інформацію чи право суспільства знати, що насправді відбувалося під час комуністичного тоталітарного режиму. Ми прийшли до того, що, виходячи з ризиків у зв’язку з гібридною війною, яку продовжує проти України Росія, виходячи з тих маніпуляцій, які продовжують використовувати її політики і спецслужби, важливо, щоб всі мали можливість подивитися, що насправді зберігається в архівах, і щоб кожен для себе зробив власний висновок. Тому одним з важливих пунктів нашого закону є те, що на документи репресивних органів не поширюється норма закону про захист персональних даних. Це і дає можливість говорити, що у нас – одне з найбільш ліберальних законодавств в Європі. Той же закон говорить, що не може бути обмежений доступ до архівних документів, які мають якісь непередбачені українським законодавством маркування. Насамперед це стосується грифів Радянського Союзу «таємно» і «цілком таємно». Закон чітко говорить, що на ці маркери архів не може посилатися для того, щоб обмежити доступ до інформації.

У Німеччині, наприклад, дуже сильні принципи захисту персональних даних, і відповісти вам можуть не одразу. В Україні максимум – це місяць, в цьому проміжку вам обов'язково повинні дати відповідь. Звичайно ж, якщо ми говоримо про практичну частину питання, – як прийти, як отримати безпосередньо документ, – то тут є куди ще рухатися. Важливим питанням є створення архіву Українського інституту національної пам'яті, куди ці документи мають бути переміщені. Тоді ми вже, я думаю, можемо на всі сто відсотків сказати, що цілі, які ми ставили перед початком реформування цієї сфери, доступу до документів колишніх комуністичних спецслужб, будуть виконані.

– Нещодавно я писав статтю про молоду дівчину з Англії Агату Опірхал. Вона виявила, що її прадід Дмитро Гречухін був сталінським катом, високопоставленим співробітником НКВС, який в роки Великого терору був причетним до арештів і вбивств багатьох людей в Києві та в Одесі. Потім його самого заарештували у 1938 році. Припустимо, вона хоче подивитися документи про свого прадіда у вашому архіві: такий складний випадок, правнучка ката, який сам був репресований. Вона приїжджає з Англії до Києва, що їй робити?

– Щойно вона виявить бажання виїхати до нас, їй потрібно нам написати на електронну пошту, що вона хотіла б ознайомитися з такими-то документами і коли вона хоче з ними ознайомитися. Для іноземців ми просимо надіслати нам копію першої сторінки паспорта. Якщо вона нам це надішле за тиждень, цього буде достатньо для того, щоб вона могла ознайомитися з цими документами.

– І Ви їй покажете абсолютно все, що з ним пов'язано, без якихось обмежень?

– Усе, що знайдемо. Не завжди документи збереглися в повному обсязі після Другої світової війни. А після того, як представники демократичної опозиції захопили архіви Штазі, в КДБ у 1990 році вийшов наказ, згідно з яким провели чистку.

– Що знищували насамперед?

– На жаль, ми не проводили спеціального дослідження, це можна буде зробити, коли ми подивимося на сукупність усіх архівів репресивних органів, тому що не все зараз зберігається тільки в СБУ, частина зберігається в інших установах, адже за часів Радянського Союзу було кілька реформ органів держбезпеки. В принципі діє така максима, що чим ближче до сучасності, тим більше знищено, чим глибше в історію, тим менше знищено. Справи епохи Великого терору збереглися непогано.

– А документи щодо Голодомору?

– Теж збереглися непогано. Якщо ми говоримо про 80-і роки, то тут, звичайно, не так все добре.

– Є справи дуже делікатні. Наприклад, справа Сергія Параджанова, де зачіпається особисте життя людей, які, цілком можливо, живі досі. Як бути в таких делікатних випадках? Усе відкрито для всіх, але інформація може когось травмувати...

– Законом передбачена можливість, що ті, хто хоче закрити інформацію про себе, можуть це зробити, але не більше ніж на 25 років. Насамперед це стосується тих, хто потрапив під репресії. Ті, хто був виконавцем репресій, не можуть цього зробити взагалі, вони нічого не можуть про себе закрити у справах. Якщо ми говоримо про онуку колишнього ката, який потім сам потрапив під репресії, то, відповідно до закону, ніяка інформація про його справу не може бути закрита взагалі. Якщо ми говоримо про приклад Параджанова, то люди, які вважають, що там може бути інформація про їхнє здоров’я або переваги, можуть закрити доступ до інформації не більш ніж на 25 років. У нас є такі випадки, коли дочка одного колишнього НКВСника написала нам листа, що вона хоче закрити інформацію про себе. Коли будемо давати справу її батька для ознайомлення, ми будемо робити копії з тих сторінок, де вона згадується, анонімізувати їх і давати копії сторінок з анонімізованою інформацією про неї.

– А як бути з доносами та іменами донощиків?

– Ніяк, вони відкриті. У законі йдеться не тільки про співробітників органів, а про всіх, хто був причетний до репресій. Це не дуже приємна інформація для тих, хто писав ці доноси, але якщо ми не будемо відкривати ці шафи зі скелетами, якщо ми не будемо говорити про складну історію України у ХХ столітті, тоді будуть просто говорити за нас. Як показує наша теперішня ситуація, не просто говорять, а маніпулюють. Для того, щоб якось переступити цей етап, потрібно подивитися на те, що насправді було, навіть не те, що було, а як це збереглося в архівах. Тому що ми розуміємо, що архіви комуністичних спецслужб – дуже неоднозначне джерело, там різна інформація. Є інформація правдива, є напівправда, а є інформація, яка взагалі не відповідає дійсності, дуже часто це якраз в доносах. Така інформація може бути і в документах, які готували спецслужби для того, щоб зробити провокацію або когось очорнити. Тому ми говоримо про те, що весь корпус архівних документів обов'язково повинен бути відкритий для того, щоб людина, яка приходить в архів, могла побачити все, що стосується її теми і сама для себе вирішити, що тут правда, що неправда, а що напівправда .

– У Вас ніколи не виникало такого відчуття при погляді на якийсь документ, який Ви знайшли: о, цього не можна публікувати?

– Ви згадували про Голодомор – є багато справ про канібалізм: звичайно, це документи шокуючі. Але це складне питання, тому що грань для кожного своя. Якщо до нас приходять родичі, знайомляться зі справами, для них навіть постанова про розстріл – це те, що вони переживають дуже сильно, можуть заплакати. Іноді, публікуючи якийсь такий документ, потрібно відразу опублікувати ще кілька справ разом з цим документом. Було одна цікава справа: в журналі КДБ була стаття про те, що КДБістам вдалося вписати в спогади одного українця, які видавалися в Сполучених Штатах, речі, які повинні були посіяти сварку між різними організаціями і діаспорами українців. КДБ це описувало як свою успішну операцію. Мій знайомий історик написав про це статтю, а директор видавництва, який ще живий і працює, почав говорити, що цього не може бути, це просто КДБ так хизується. Місяць тому, переглядаючи зовсім іншу справу, я знайшов спогади про це ж. Бувають моменти, коли потрібно підбирати, шукати більше документів і тоді вже публікувати великий том. Це архіви комуністичних спецслужб, дуже часто те, що вони робили, – не дуже приємне чтиво.

– Я ніколи не був в архіві КДБ, але уявляю щось зловісне – папери з плямами крові. Є ця гнітюча атмосфера у Вас на роботі?

– Ні, гнітючої атмосфери немає, у нас все виглядає як в звичайному архіві, але документи з плямами крові трапляються – це буває. Для відвідувачів, які приходять в архів, звичайно, буде емоційний шлейф. Часто журналісти запрошують на зйомки когось із родичів, і видно, що вони це відчувають. Ми, історики, архівісти, дивимося на ці документи осторонь – критично, аналітично.

– Люди, які працюють в архівах, часто говорять, що виникає таке містичне відчуття, яке начебто веде тебе від одного документа до іншого, немов духи померлих людей тобі допомагають. Я сам відчув щось подібне, коли працював в літературних архівах. Напевно, в архіві КДБ це ще більш гостро. Чи виникало у Вас таке?

– Відкриття, натхнення, звичайно ж, бувають. Тут вже залежить від того, наскільки сильно зануритися в епоху. Ми іноді жартуємо, що когось треба не чіпати, бо він пішов у минуле: коли повернеться, тоді поговоримо.

– А Ви знайшли в архіві щось, пов’язане з історією Вашої родини, Ваших близьких?

– На жаль, не знайшов. Я спробував декількома пробіжками подивитися, знайшов тільки про ті місця, звідки мої рідні походять. Це прислів'я: швець без чобіт. Просто думаєш: зараз закінчиш справи, які вже тут і зараз, а потім подивимося. Це «потім», на жаль, залишається на потім.

– Ось ще така проблема: архіви спецслужб часів Януковича. Адже були політичні репресії, були провокації, було приховане спостереження, прослуховування, відеозаписи, збирався компромат. Як бути з цим?

– Це хороше запитання. Згідно із законодавством, потрібно дивитися, чи збереглися ці документи і які у них обмеження доступу. Якщо такі документи збереглися, то вони не в нашому архіві, тому що у нас історичний архів. Звичайно, потрібно було б відкривати ці документи, але я думаю, що навряд чи вони збереглися. Коли Янукович і колишній очільник його СБУ втекли до Росії, вони намагалися все це знищити. Я, на жаль, не знаю детально.

– Напевне, деякі люди, які співпрацювали з КДБ, досі обіймають якісь посади або просто є відомими та успішними. Зрозуміло, що вони не дуже хочуть розголосу, і підозрюю, що і на Вас якийсь тиск чинився. Було таке?

– У нас з 2014 року відбувається процес люстрації, згідно з яким всі, хто працював в КДБ, не можуть працювати в державних органах. Ми робимо перевірку, даємо відповіді на люстраційні запити установ, які нам пишуть. Згідно з українським люстраційним законодавством, кожна установа перевірку проводить сама. У кожному відомстві є кадровий відділ, який займається люстраційною перевіркою. Вони нам надсилають запит щодо людини і просять, щоб ми дали інформацію, чи була вона співробітником. Ми шукаємо у своїх архівах, даємо відповідь. Якщо інформація у нас, що так, працював в КДБ – це підстава для того, щоб цю людину звільнили з роботи. Закон говорить, що повинні звільнити. Був випадок, коли до нас прийшли листи від людини, яка намагається довести, що КДБ Удмуртської АРСР не має стосунку до КДБ СРСР, тому що в законі написано КДБ СРСР, а Удмуртія була автономною республікою. Бували випадки, коли нам намагалися довести, що людина працювала просто офіцером в якомусь прикордонному загоні, а під час Радянського Союзу прикордонники входили до складу КДБ. «Ми були прикордонниками, ми нічого не знаємо про КДБ». Вибачте, закон один для всіх. Ви служили в КДБ, ваші дані є в базі співробітників КДБ. Якщо у вас є думка, що це на вас не поширюється, будь ласка, йдіть до суду.

Ще були випадки, коли нам писали, що я, звичайно ж, почав працювати у 1986 році в КДБ, але потім я звільнявся з СБУ, чому мене люструють, будь ласка, відкличте свій лист. Але ми не можемо відкликати лист у відповідь на прохання окремо взятої людини, коли до нас запит прийшов від відомства. Ми тоді пояснюємо людині, що у нас є така інформація, якщо ви вважаєте, що це не так, ви можете звернутися до Міністерства юстиції, в якому є департамент люстрації, вони вам роз’яснять законодавство, можете оскаржити в суді. Бували випадки, коли люди писали нам: дайте, будь ласка, мені інформацію, чи є щось у вас на мене як співробітника КДБ, тому що я хочу брати участь у конкурсі на обіймання посади.

– На початку 90-х років, коли Радянський Союз розпався, всі думали, що і в Росії доступ до архівів КДБ буде дуже простим. І я мріяв, що мені вдасться подивитися в архіві ті справи, які заводили на моїх друзів і на мене самого, прочитати доноси. Яке у Вас відчуття, чи є у мене надія, що я колись це побачу? Думаю, що у Вас ніяких контактів з Вашими «колегами» з ФСБ немає, але Ви уявляєте собі ситуацію в цих архівах.

– Звичайно ж, контактів з силовими відомствами Російської Федерації у нас немає. Але ми відповідаємо на всі запити, які приходять від громадян Російської Федерації, як і від громадян України, які шукають інформацію про своїх родичів. Ми вважаємо, що це наша відповідальність – дати можливість знайти людям інформацію про своїх близьких. Ми дуже тісно співпрацюємо з деякими організаціями в Росії, які займаються дослідженнями репресій, надсилаємо їм інформацію про те, що у нас є. Але, звичайно, з державними органами ми не співпрацюємо. Коли це може статися? Я сподіваюся, що це обов’язково станеться, питання – чи встигнемо ми, чи не встигнемо. Можна багато сперечатися про те, чи є у історичного процесу якась логіка – це філософське питання. Але, як показує розвиток нашого регіону – України, Білорусії, країн Балтії, – все ж ми рухаємося в той бік, щоб комуністичний режим визнавати тим, чим він насправді був, тобто злочинним. Він і діяв злочинно, і був таким по суті. Я сподіваюся, що до цього прийдуть і в Росії. Архіви, які зберігаються у нас в СБУ і в ФСБ, просто є тим базисом, який дає нам можливість так говорити. Я не так добре розбираюся в ситуації в Росії, щоб зробити якийсь прогноз. Але я сподіваюся, що це обов'язково станеться.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода