«Мене відразу попередили, що буде дуже погано» ‒ колишній в'язень з окупованого Криму

Андрій Лаптієв

Після анексії Росією Криму на півострові залишилася особлива категорія українських громадян ‒ в'язні. Відповідно до норм міжнародного права, вони можуть відбувати покарання в колоніях на підконтрольних Києву територіях. Однак в реальності все відбувається інакше.

Житель материкової України, який відбував незначний термін на півострові, Євген Кричевський (ім'я та прізвище змінені на прохання співрозмовника ‒ ред.) після анексії Криму просив в української та російської влади про екстрадицію на український материк. Але замість цього його перевели до СІЗО сусідньої Росії. В інтерв'ю Крим.Реалії він розповів про те, як відбувалося «захоплення» сімферопольського СІЗО.

‒ Усім ув'язненим на півострові переглядали вирок після анексії? Як це відбувалося?

‒ Так, було таке, переглядали. Кому рік, кому півтора знижували, відсотків 20% взагалі відпустили. До мене просто прийшов суддя з прокурором в СІЗО ‒ зачитали, що статтю перекваліфікували з української на російську. В цілому це зайняло хвилин п'ять.

‒ Як відбувалася зміна українського громадянства на російське? Когось запитували, чого вони хочуть?

‒ Багато кого оперативні співробітники викликали. Пропонували або тут відбувати покарання, або «в Україні» ‒ запитували. Громадянство пропонували кримчанам. Просто приходила спецчастина і говорила: «Береш паспорт? Поки є можливість. Потім такого шансу не буде». Люди просто погоджувалися. Мені не пропонували, адже я з материкової України. Кримчани, з якими спілкувався, були всі незадоволені: мовляв, нерозумно все це сталося. При мені брати російське громадянство насильно нікого не змушували.

​‒ Що сталося з персоналом СІЗО?

‒ Багато хто змінився, багато кого вигнали. Наприклад, звичайних контролерів просто взяли і вигнали. 30-40% відсотків звільнили або вони пішли самі. Решта персоналу залишилася. Потім приїхала комісія з Москви, а разом з ними і багато нових співробітників. Комісія, можна сказати, просто там і жила.

‒ Вам пояснювали, чому Вас переводять до Росії?

‒ Та ніхто нічого не говорив, ніхто нічого не питав. Просто прийшли і сказали, щоб збирали речі. Перед автозаком дали сухпай: сухий суп в пакетику, кашу (теж суху, в пакетику), чай ‒ і повезли до Краснодара. Води не дали, тільки вже в Краснодарі. Туди ми добиралися майже добу, була тільки одна зупинка ‒ тільки в туалет випустили. Люди зомлівали ‒ така задуха була. Було все забито, не було навіть сидячих місць. І це все до Краснодара, через переправу. Такий дурдом творився. У Краснодарі два тижні протримали, потім ‒ назад у автозак і повезли на залізницю. Столипінський вагон. Повезли до Волгограда. Там ‒ у тюрму, і знову два тижні протримали. Чому тримали? Табори не приймали, відмовлялися. І саме кримських ув'язнених. І тільки в Ростові вже потім, через місяць, з Ростовської в'язниці повезли до Ростовської області.

‒ Ви намагалися перевестися на материкову Україну для відбування терміну?

‒ Я добивався цього весь час. Знаю багатьох українців, які домагалися того ж самого. Писав до міністерства юстицій України і Росії, в міграційну службу, багато куди писав. Коли був ще в Криму, то відповідей не надходило. Це вже коли в колонії у Росії сидів, то вже були відповіді. Відповіді були з Міністерства юстиції України. Вони прислали папір про те, що мене незаконно перевели, а це порушення прав людини, вказали якісь статті. Говорили, що будуть сприяти. А коли про це буде рішення, вони обов'язково повідомлять.

‒ У Росії Вас відвідував український консул?

‒ Так, я йому написав, і він приїхав. Я почав просити у нього допомоги щодо екстрадиції. Сказав, що вже два роки пишу в різні інстанції і нічого не допомагає ‒ не знаю, що робити. Він відповів, що не компетентний в цьому питанні, і порадив продовжувати писати. Я запитав: «А куди?». На що він відповів, куди писав ‒ туди і пиши. Поцікавився, чи все в порядку у мене зі здоров'ям. Говорив, що може перевести в іншу колонію. Я відповів, що не потрібно, і він поїхав.

​‒ Що далі сталося?

‒ Цим зацікавилися співробітники колонії. Буквально через 2-3 дні приїхали оперативники, а потім начальник управління і почали говорити зі мною, щоб я дав російським каналам інтерв'ю «таке як треба», «тільки не думай нічого зайвого сказати». Говорили: якщо бовкну, то буде не гірше, а дуже погано: «Я тут таке влаштую всім в колонії», ‒ говорив він. Я відмовлявся папір брати. Сказав, що я і так знаю, що говорити.

Потім я пішов у барак, а там вже в СУУ (зона суворих умов утримання ‒ ред.) сидів «шахрай» (представник вищої за статусом групи в неформальній ієрархії ув'язнених ‒ ред.). Мене відразу ж назад покликали до чергової частини, де черговий показав в сторону СУУ і сказав туди пройти. Я пройшов і привітався з ним. Він сказав, що на мене вся надія, що люди хочуть екстрадиції. І суне мені цей текст, який я мав прочитати. Тобто намагалися знайти підхід не тільки з боку адміністрації, але і з боку ув'язнених. Він мене відразу попередив, що буде дуже погано, якщо я скажу щось погане. І мені довелося говорити. Не такий текст, як він говорив. Я трохи змінив.

‒ У чому полягало прохання?

‒ Мав би говорити про екстрадицію. Сказати, що співробітники нормально ставляться, добре годують, медицина нормальна. Хоча нічого такого не було. Наприклад, воду два рази в день дають на годину. Причому посуд і ємність забирали.

‒ В українських ЗМІ з'являлася інформація, що ув'язненим пропонували вступити до лав армій угруповань «ЛНР» і «ДНР» в обмін на свободу. Такі пропозиції надходили?

‒ Цього я не знаю. Вербувати ‒ так намагалися, але не на війну. Пропонували мене екстрадувати, але в обмін просили, щоб я розповідав, що відбувається в тюрмах в Україні, куди мене переведуть: що в колонії відбувається, хто «наглядач». Але я відмовився. Всіх, хто з України були, викликали оперативні працівники, не тільки мене одного. У письмовому вигляді треба було розписку написати, що будеш співпрацювати. Але я відмовився, не погоджувався. Тоді почали морально тиснути.

‒ Яким чином?

‒ Залякували різними способами. Наприклад, карцером. При мені трьох осіб викликали. Але їх так і не перевели. Щодо одного прийшло рішення суду, що він буде переведений. Далі я не знаю, мене вже відпустили.

‒ Як відбувалося Ваше звільнення?

‒ Прямо в колонії наділи наручники і відвезли в спецприймальник, тому що у мене не було паспорта. Потім приїхав правозахисник, привіз паспорт і дав грошей на дорогу. Мене там пару днів потримали і повезли до кордону. За рішенням суду, я мав сидіти до 13 квітня 2017 року, тому що був без паспорта. Інші з такою ж ситуацією сидять по три роки.

‒ Тобто всі ув'язнені без паспорта або вклеєної фотографії знову потрапляли до в'язниці?

‒ Так, але переважно з Донецька ‒ вони не могли отримати паспорт. Таких хлопців в спецприймальнику дуже багато. Осіб сто, напевно. Є такі люди, що сидять два роки. Їх випускають, але будь-яка перевірка документів ‒ і їх знову везуть до спецприймальника. Через кордон перейти не можуть. Потім знову суд, і так кожні два місяці.

Оригінал публікації – на сайті ​Крим.Реалії