Із української на арабську. Чому бейрутець переклав Агатангела Кримського?

У чому цінність «Бейрутських оповідань» Агатангела Кримського для сучасного Лівану та України? Як цей літературний твір допомагає зрозуміти минуле й теперішнє Близького Сходу? Що спонукало ліванського журналіста й письменника Імадеддіна Раефа перекласти оповідання Кримського з української на арабську?

Уперше за 120 років від часу написання «Бейрутських оповідань» Агатангела Кримського про життя і побут простих жителів Бейрута можуть читати арабською. Спостережливий автор зібрав стільки деталей, описав стільки життєвих ситуацій та звичаїв, оповів про стільки речей, які супроводжували ліванців наприкінці ХІХ століття, що тепер арабські науковці використовують ці оповідання як джерело у своїх дослідженнях.

Імадеддін Раеф, член Спілки ліванських письменників і Спілки арабських журналістів, українознавець, до видання його перекладу «Бейрутських оповідань» також додав розповідь про феномен Агатангела Кримського як поліглота й науковця, засновника української та російської наукової арабістики, людини, яка зазнала долі багатьох представників української інтелігенції: відсторонення від професійної діяльності, знищення результатів багаторічної праці, арешт, сталінський концтабір, смерть в ув’язненні.

Агатангел Кримський їздив у відрядження до Лівану в 1896-1898 роках. Там він вивчав історію і культуру Близького Сходу і вдосконалював знання арабської мови. «Бейрутські оповідання» – перший із небагатьох художніх творів Кримського.

Імадеддін Раеф, ліванський письменник, перекладач і журналіст:

– Я дізнався про оповідання Агатангела Кримського ще у 1992 році, коли навчався на факультеті журналістики Ростовського університету. Я писав роботу по Нізамі. Я пішов у Донську бібліотеку і знайшов там працю Кримського про творчість Нізамі. Я написав роботу, і професор Яценко похвалив мене й джерело, яке я обрав, але запитав: «А хто такий Агатангел Кримський?». Я відповів, що «це видатний російський сходознавець». Професор на мене уважно подивився і чомусь оцінив мою роботу набагато нижче, аніж я очікував. Мені було образливо. Пізніше я зрозумів, що хотів почути від мене професор.

Коли я повернувся у Бейрут (це було після того, як я працював у Сирії і в Іраку та Ірані), я знайшов у книгарні одну книгу, де йшлося, зокрема, про Кримського, про те, як він описував Бейрут у листах до батьків в Україну. Це було в 1896-1898 роках.

І ось два роки тому, коли я приїхав до Києва на конференцію, влаштовану Британською радою, віза дозволяла мені затриматися ще на три дні, і я почав шукати ці оповідання Агатангела Кримського. Я знайшов 45 оповідань, які вийшли друком у 1906 році в журналі «Нова громада». Тож на батьківщину до Лівану я повернувся з трьома номерами цього журналу і п’ятьма томами творів Кримського. І в мене з’явилася можливість сісти за переклад з української на арабську.

Звісно, що мова «Бейрутських оповідань» Кримського відрізняється від сучасної української мови. Я використовував словник, укладений під редакцією самого Кримського, і це дуже допомогло мені. Також я порівнював фрази і вислови, які використовували сучасники Кримського, читаючи електронні енциклопедії. Треба також враховувати, що Агатангел Кримський сподівався друкувати оповідання одразу, але сталося це аж через 9 років.

Викликом для мене було і те, що Кримський якимось чином так писав про політику, таким «непрямим шляхом», що мені треба було шукати вислови, якісь такі відповідники, що передавали саме те, що він хотів сказати. Сподіваюся, мені це вдалося.

Книга складається з трьох частин. Передмова розповідає про самого Агатангела Кримського, про його походження і життя. Основна частина – це, власне, оповідання про Бейрут. З них арабський читач дізнається про деталі, яких не знайдеш у пресі чи літературі того часу, яка зазвичай описувала все «з гори», без побутових замальовок. А Кримський розповідає про життя простих людей, про їхній побут, про те, як влаштована кухня, як жінки дають лад дітям та домашньому господарству, як виховують дітей – їхні ігри і навчання, про школу і учителів.

Обкладинка «Бейрутських оповідань» Агатангела Кримського в перекладі Імадеддіна Раефа

Дослідники кажуть, що, найімовірніше, «Бейрутські оповідання» Кримського – це єдиний документ, який описує двогрошову систему, що діяла тоді в Бейруті, і додає багато нових знань про історію цього міста. Історики кажуть, що розповідь Кримського дає можливість буквально побачити тогочасне життя, почути діалекти бейрутців, зрозуміти, що їх хвилювало. Усі інші тексти того часу були традиційно формальними. Але з'явився 25-річний хлопець з України, з Одеси, і написав про Бейрут так, що сучасні ліванці подивовані.

Сучасний український читач теж знайде в «Бейрутських оповіданнях» Кримського багато співзвучного своїм переживанням, багато моментів, які дозволять зрозуміти Близький Схід, і дуже багато речей, що пов'язують Ліван з Україною. Кримський сам є тим, хто пов’язує ці різні культури. Він любив Бейрут, це видно з його оповідань. Він писав вірші, і перший його вірш теж був написаний у нас, в Лівані. Кримський важливий і для Лівану, і для України. Дух письменника, дух дослідника не помре, поки ми говоримо про нього. Сподіваюся, що колись хтось скаже слово і про нас.

Я вперше докладно розповів арабському читачеві про те, як Агатангела Кримського заарештували біля його будинку, як повезли його у заслання у Казахстан, як він помер у тюремній лікарні. Досі, тільки у 1985 році дуже коротко арабською написали про Кримського у книзі «Російські мандрівники на Близькому Сході», де ні словом не згадали ні про його походження, ні про його смерть.

Один мій товариш дав мені картинку, на якій написано слово «свобода». Дух Кримського прагнув до свободи завжди. Ми знаємо, що роблять тоталітарні режими із людьми, для яких свобода щось важить. Ці режими завжди знаходять спосіб, щоб ці люди замовкали. І після своєї смерті мовчали теж.

Тому я дуже радий, що Агатангел Кримський «заговорив» арабською.

Імадеддін Раеф та Марина Гримич про «Бейрутські оповідання» Агатангела Кримського (відео)

Марина Гримич, етнограф, письменниця:

– Переклад «Бейрутський оповідань» Агатангела Кримського арабською мовою і видання книги, на мій погляд, мають велике значення і для України, і для Лівану та всього арабомовного світу. Для нас це великий промоційний проект, оскільки про Україну на Близькому Сході знають значно менше, ніж хотілося б. А цей проект свідчить, що Україна ще від кінця 19 століття мала людину, яка заснувала сходознавство в цілій Російській імперії. Тому для нас це ще й іміджевий проект.

Крім того, завдяки цьому проекту українцям стає зрозуміло, що в арабомовному світі є україністи й українознавці. І знати цих людей – перекладачів, літературознавців, публіцистів, які розповідають людям Близького Сходу про Україну – наш обов’язок. Це ж соромно – не знати тих, хто займається Україною, тих, хто робить їй промоцію. Як от, наприклад, Імадеддін Раеф.

Імадеддін зробив дійсно «ювелірну» роботу – переклав з української (якою розмовляли на початку 20 століття –ред.) на арабську мову оповідання про життя тогочасного Бейрута, написав передмову до цього видання, а також розповів біографію Агатангела Кримського, доніс до читачів інформацію про трагічну долю цієї видатної особистості, цього видатного дослідника Сходу. Ця книга є історичним і етнографічним джерелом для самих ліванців. Цим можна тільки пишатися.

Промоцію цієї книги в Україні взяло на себе посольство України в Лівані. І що для нас було цінним те, що коли ми перечитали сам текст Кримського, то це нам допомогло краще зрозуміти багато речей, що відбуваються зараз у Лівані і на Близькому Сході загалом. За простими речами, в оцих побутових розмовах є суттєва інформація, вкрай необхідна, щоб зрозуміти цих людей, цю «іншу» цивілізацію. Чому люди поводяться так? Що за цим ховається? І молодий Агатангел Кримський зміг нам це донести.

Мала рацію Соломія Павличко, коли казала, що Агатангел Кримський – найбільш недооцінений письменник в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття.

«Бейрутські оповідання» Кримського, окрім своєї літературної та етнографічної цінності, мають ще й велике значення для розуміння мультикультурності. Зараз, коли мультикультурні проекти в Європі значною мірою провалилися, у Кримського є свідчення того, що є моделі, які можуть працювати.

У Канаді, де мультикультурний проект почався у 60-ті роки, це один зразок чи одна модель, а в Бразилії, де кілька століть люди намагаються жити, толерувати один одного – зовсім інша. На Близькому Сході настільки все мозаїчне, настільки подрібнена картина конфесійна й етнічна, що там досі люди живуть етноконфесійними громадами, і, власне, це відображається на політичному житті. Ясно, що не можна перенести якусь одну модель: чи то близькосхідну, чи північно-американську, чи південно-американську – в Європу, але знати про їхній досвід і шукати свій шлях необхідно. Це єдиний вихід – виробляти власну модель співіснування різних етнічних, конфесійних спільнот в одному державному організмові. Від глобалізації нікуди не дінешся, і щоб досягнути миру і свободи, нам треба навчитися толерувати один одного і виробляти надетнічні, надрелігійні форми співпраці.