«Війна химер»: фільм про подорож бійця і його коханої до лінії фронту

Київ – На фестивалі документального кіно з прав людини DocudaysUA фільм «Війна химер» режисерів Марії та Анастасії Старожицьких представляє Україну в номінації DocuLive. Прем’єра стрічки – 25 березня. Як пояснюють авторки, у центрі сюжету – історія війни, любові і смерті очима бійців-добровольців, які пройшли «Іловайський котел», втративши побратимів. А історію створення цього фільму Анастасія і Марія Старожицькі розповіли Радіо Свобода.

​– Анастасія Старожицька: Жанр нашого фільму ми визначили як художню історію на документальному матеріалі. Це набір шматків картини, які ми зшиваємо разом. Якщо говорити про сюжет, то «Війна химер» – це історія подорожі бійця, котрий вижив, та його дівчини до лінії фронту і спроби спільного життя після всього побаченого і пережитого.

​– Марія Старожицька: Особливість стрічки в тому, що жоден кадр з тих, які ви побачите на екрані, не зняті спеціально: просто двоє людей час від часу іноді вмикали камеру, щоб зафіксувати те, що з ними і довкола них відбувається. До речі, серед документальних кадрів ми використали, серед інших, відеоматеріали бойових дій на сході України, які знімали кореспонденти Радіо Свобода.

Іловайськ-2014. Хронологія подій від Генштабу ЗСУ – відео

– Ваша картина має назву «Війна химер». А наскільки химерною вам видалась оця війна, котра точиться на сході?

– Марія Старожицька: Так, ця війна – химерна. Для її характеристики можна шукати різні слова. От влада знайшла слово «гібридна», і можна ще багато інших слів використати. Але ми до цієї «химерної» назви йшли не від характеристики війни, а спираючись на зовсім іншу історію. Це було влітку 2013 року: ми з Настею вигадали історію, в якій діють люди, котрі мають особистий протест проти влади, проти несправедливості, та діє ненависть людей до влади і влади до людей. На київській вулиці Банковій один навпроти другого стоять: адміністративний будинок (при чому адміністративним він був від часу побудови за часів СРСР, навіть у роки нацистської окупації Києва там була канцелярія, а нині там – Адміністрація президента України) та знаний «Будинок з химерами» архітектора Городецького з виліпленими тваринами і химерами. Сенс нашої історії полягав у тому, що бетон вбирав у себе всю ту ненависть, а коли її набиралось забагато, ті химерні істоти оживали. І коли ми працювали над сюжетом фільму, осмислювали події Майдану, а потім військових дій на Донбасі, нам згадалась та історія, насправді, сама по собі химерна.

– Анастасія Старожицька: Слово «химера» з нами ніби перебувало постійно. А в серпні 2014 року, коли біля Адміністрації президента України зібрались люди, вимагаючи сказати правду про події під Іловайськом, це слово отримало новий сенс. Я на камеру знімала той мітинг, аж раптом у камеру потрапила якась постать, яка ховалась на даху «Будинку з химерами», і цей хтось, подібний до химери, стежив зверху за подіями на вулиці.

Фото зі зйомок фільму «Війна химер». Фото Марії Старожицької

– Чи ви спеціально готували прем’єру стрічки на нинішній фестиваль DocudaysUA?

​– Анастасія Старожицька: Цей фестиваль багато важить для нас, ми його любимо. Він такий, сказати б, людяний і насичений цікавими історіями. Ми намагались раніше ходити на конкурсні фільми, а тепер ми самі потрапили у конкурсну програму. І це круто.

​– Марія Старожицька: Ні, ми не готували його спеціально для цього фестивалю. Ба більше, я відкрию маленький секрет: нам пощастило з командою, ми встигли підготувати цей фільм якраз до початку фестивалю. У нас фантастичний режисер монтажу Микола Базаркін, який з нами цілий рік, сказати б, як скульптор відсікає все з каменю, щоб отримати на виході щось прекрасне, та який зібрав докупи усі клаптики наших з Настею спогадів про дорогих нам людей і про війну. І ми втрьох ішли разом, відсікали все зайве, залишали найважливіше, аж доки не створили «Війну химер». Саме Базаркін показав відзнятий матеріал відбірковому журі фестивалю, і експерти прийняли цю стрічку в головний конкурс Docu/Життя. Кожний фільм має своє життя, свої початок і кінець. Так і у нас: можна говорити, що ми знімали стрічку за волонтерські кошти, що ми на три роки відмовились від журналістського життя, щоб зняти «Війну…». А можна сказати: агов, дівчата, ви справжні кінематографісти! І це визнання для нас дуже важливе.