(Рубрика «Точка зору»)
Письменник Михайло Булгаков написав у «Білій гвардії», що ще на початку сімнадцятого року в Києві, «в садах найпрекраснішого міста нашої Батьківщини» жило «безжурне, юне покоління», впевнене, що «все життя мине в білому кольорі, тихо, спокійно, зорі, Дніпро, Хрещатик, сонячні вулиці». Все змінилося, коли прийшла звістка про падіння самодержавства, в перших числах березня 1917-го.
Тебе, читача, б’є струмом: чи не 28 липня 1914 року почалася Перша світова війна?! Вірити, що юне покоління киян залишалося безжурним протягом двох з половиною років світової війни?! Не знало, що гинуть земляки, не зустрічало безногих, безруких, сліпих на сонячних вулицях свого прекрасного міста? Як з цим бути? Хто знає...
Найбільш відомі дійові особи того року в Україні – націоналістична молодь лівих поглядів. Вони бажали соціалізму, кожен – свого. Відібрати і поділити, землю – насамперед. Це привернуло до них село. Однак, воно і без них взялося б за чорний переділ.
«Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не потрібно ніякої», – це було сказано найвизначнішим з них, тим самим, кому приписують вислів, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання, – письменником Володимиром Винниченком. Українське ж питання постало відразу, щойно до Києва – російського Києва з вкрапленням українства – дійшла звістка про зречення царя.
Володимир Винниченко
Звідки що взялося! Раптом з’явилися люди, і багато людей, молодих, які вирішили стати тут владою – не частиною загальнодержавної, тієї, що в Петрограді, а окремою, українською, більш-менш самостійною, з центром у Києві і яка охоплює 9, а якщо пощастить, то й більше з 51 губерній імперії. При цьому вони і не подумали узгодити свій намір з новим (тимчасовим, демократичним, законним) урядом Росії – просто поставили його до відома.
Революційний мітинг, Київ, 2017 рік
Ці люди представляли громадські організації: партії, союзи, гуртки, про які мало хто знав, але через місяць підтримати створену ними Центральну Раду до Києва за їхнім закликом приїхало півтори тисячі таких же громадських активістів із провінції. Зрештою було утворено уряд під назвою Генеральний секретаріат. Очолив його згаданий Винниченко. Уряд, який нехай невідомо звідки взявся, немислимий без чиновництва, але про нього він відгукувався зовсім не так добродушно-докірливо, як Гоголь. Цю коросту на тілі нації негайно зішкребти, нових посадових осіб, зрозуміло, обирати, від гори до низу.
Найкращий в українській поезії вірш про той час і починається не з чогось, а з виборності:
На майдані коло церкви
революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули, –
за отамана буде.
Зухвалість цих самозванців здається надприродною. Всі установи українізувати, всі, і бажано відразу. Армія? Яка армія при соціалізмі? У нас буде народна міліція! До того, як бути розігнаними, вони проголосили Українську Народну Республіку, так, 42 голосами Малої Ради з 47 її членів, які з’явилися, а всього їх налічувалася сотня з чимось. Мала Рада була створена для поточної роботи між сесіями Центральної... Їх засуджували – і продовжують – за те, що вони найменше думали про дотримання демократичних норм і пристойності. Наче їм більше нема про що було думати! Досить того, що вони безупинно говорили про ці рятівні штуки, щоправда – в найвищому сенсі. Багатіїв винищимо, всіх зрівняємо. Загальною метою стала невідкладна Справедливість з великої літери, у всьому і попри все. На питання, чому ж все пішло шкереберть, сама напрошується відповідь: саме тому.
Над молоддю височів старець – 50-річний Михайло Грушевський. У нього давно було готове для них вчення, без якого вони були б як без рук. Український народ, мовляв, є, тому що був завжди. Це – раз, і це головне. Не має значення, що він сьогодні не знає, якою мовою говорить. Народ, далі за Грушевським, – це простий, переважно сільський люд, а не його начальники і збирачі. Колись у нього була державність, яку силою і обманом забрала Росія. Відродити народ (відродити те, що завжди було і є?) можна і потрібно підйомом національної свідомості. Це означає просувати українську мову, усвідомивши величезне значення школи, преси, літератури. І так ось рухатися з усім людством до щастя, що і складає, мовляв, сенс історії.
Михайло Грушевський
Взагалі, гасла, промови, відозви, резолюції того часу були таким набором слів, від якого у кількох розсудливих людей, що залишилися, відвисали щелепи. Треба ж – вигадати щось нечуване: народ, що складається тільки з бідноти фізичної праці! В одній з резолюцій Центральної Ради, складеної все тим же професором, можна було прочитати, що право «українського народу» на автономію відповідає його «трудовим і національним інтересам». Національним – гаразд, хоча усвідомлення цих інтересів населенням дев’яти губерній Росії ніким встановлено не було. А що значить, чорт забирай, «трудовим»?! Ні в самої Центральної Ради, ні тим паче у її активу подібних питань не виникало. Це був час національно-революційної фрази – гучної, безглуздої, але всім зрозумілої, бо вона тішила слух. Потім сумували, що з цими ж фразами на вустах більшовики ставили їх до стінки.
19 травня до Києва з Петрограда прибув військовий і морський міністр Тимчасового уряду Керенський. Він став пояснювати вождям Ради ази демократичної законності, заради якої, власне, і прогнали царя, а інакше навіщо б? Ще цього року, говорив він, закликаючи їх до терпіння, відбудуться Установчі збори. Вони і вирішить, якою бути Росії, у кого скільки буде в ній прав, який у кого буде статус. Відповідь українців його приголомшила. Йому сказали, що автономія України – справа вже вирішена. «В якому це сенсі?! – вигукнув Керенський. – Ви хочете поставити Збори перед фактом?» – «Ми просто хочемо відновлення нас в старих правах, – незворушно відповідав йому, а в його особі усьому тодішньому «русскому миру», Грушевський. – Вирішувати долю України буде не Петроград, не Установчі збори, а вона сама: тут, в Києві і в губерніях, населених нами».
Керенський не знав, що й думати. Грушевський – професор-історик. У нього, як йому і належить, є своя теорія. В інших істориків – інші теорії. Справа звична. У кожного – своя. Але не кожен же так завзято, з натовпом учнів за спиною, вимагає повернути хід подій в бажаному йому напрямку! Права, про які він говорить, – справи давно минулих днів. Від Переяславської Ради минуло 263 роки. Ніякої України тоді не було. Було Запорізьке козацьке військо. Поцікавтеся у тих, кого ви називаєте трудящими, якого вони племені. Більшість з них не знає слова «українець». А ви, їх не спитавши, але від їхнього імені хочете заснувати автономію України і тим самим розвалити Росію, яка, прогнавши царя, тільки-тільки встала на демократичний шлях! Покинув Керенський Київ з великим подивом і тривогою
Сьогодні вже школярам показують на багатьох прикладах, що нація може не тільки виникнути, а й бути вигаданою, винайденою, сконструйованою – і нічого, існують такі артефакти не менш виразно, ніж народжені, так би мовити, природним шляхом. Може, і нам думати про фантазерів і самозванців українського 1917-го без похмурого здивування, а з доброзичливою допитливістю? Так, вони робили вигляд, що існує така спільність, як український народ, і що складають його бідні селяни і міські робітники з селян, а інші – невідомо що. Так, вони робили вигляд, що щонайменше в дев’яти південно-західних губерніях Росії ледь не споконвіку спостерігається український національно-визвольний ну, якщо не рух, то настрій вже точно. Так, робили вигляд, що вони не тільки за покликом кожен свого серця, а й за народним благословенням очолюють цей рух, висловлюють цей настрій. Ба більше, вони не забарилися зробити вигляд, що цей рух-настрій здобув перемогу, перемогу вони, Центральна Рада, закріплюють утворенням української самостійної держави, стаючи її правителями.
Вигадали все, самих себе – в першу чергу. Але в підсумку це виявилася дуже цікава вигадка. Вона продовжувала своє окреме від них життя при всіх подальших звивинах – і можливо, якраз тому, що вигадка. Її не викинули на смітник історії. За неї, за владу над нею стали боротися. Хто тільки не боровся, а з особливою люттю, жорстокістю, хитрістю – більшовики. Вони, щоправда, зробили маленьке уточнення. О’кей, сказали вони, ми згодні. Раз вам так хочеться, нехай вона завжди була, ваша/наша українська нація. Нехай колись була і вона, ваша/наша українська держава. Нехай вона і повстане з імперського попелу у всій своїй величі, але обтрусите її від цього попелу не ви. Це зробимо ми: найпрогресивніша сила з усіх, які були на Землі. І вона приведе її, Українську Радянську Соціалістичну Республіку, до комунізму. Багато що їм вдалося. В ООН вони її, у будь-якому разі, привели. З розпадом СРСР давній винахід пожвавився, заграв новими барвами. І нікого не колише, що Грушевський – Винниченко – Петлюра і хто там ще фантазували в руслі соціалізму (з людським, зрозуміло, обличчям). З цього русла неньку вивели майже граючись, а з ООН – ні!
Під час складання цієї замітки автор, крім загальновідомих джерел, користувався книгою українського історика-публіциста Данила Яневського «Проект «Україна». Грушевський, Скоропадський, Петлюра» (2012). З неї взяте і посилання на Булгакова. Деякі вважають цю роботу скандальною. З висоти демократичної правосвідомості автор викриває Центральну Раду. Вона для нього просто збори «ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатних українських «інтелігентів»-письменників, вчителів, студентів-недоучок» та «неосвічених селян, що складали там абсолютну арифметичну більшість». Він жорстоко відгукується про Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувся, попри заборону Тимчасового уряду Росії, в червні 1917-го. Натхнений промовами Винниченка і Грушевського, цей з’їзд висловив рішучість домогтися української автономії «за будь-яку ціну». На закінчення грав старий бандурист, дві з половиною тисячі осіб співали «Заповіт» Шевченка, багато хто стояв на колінах.
«Будь-яку ціну» заявлену там, Яневський виводить так: «Кровопролитна громадянська війна, кілька голодоморів, катастрофічні наслідки Другої світової війни, сімдесятирічне панування людожерського комуністичного режиму». Ну, а Володимира Винниченка називає «найталановитішим політичним шахраєм», з чим той погодився задовго до народження автора. Висловився він, як і личить письменнику, образно: прирівняв себе і своїх спільників до деміургів, які творили нову дійсність з нічого. І, щоб зовсім полегшити завдання майбутніх суддів, поставив таку крапку: «Будемо чесні з собою та іншими: ми скористалися несвідомістю мас. Не вони нас вибирали, а ми їм нав’язали себе». Щоправда, дозволити собі таку прямоту йому було не так уже й важко. Хоч певне підґрунтя під їх нахабством і вигадками все ж було: підґрунтя під назвою український чорнозем.
Анатолій Стріляний – письменник, сценарист, публіцист
Оригінал статті – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода