Чого Кремль нині прагне на Донбасі?

В експертному середовищі активно обговорюють тему: чи справді Кремль взяв курс на приєднання частин територій Донецької та Луганської областей, які нині перебувають під контролем підтримуваних Москвою бойовиків-сепаратистів? Приводом стало недавнє рішення президента Росії Володимира Путіна щодо визнання деяких документів, виданих на непідконтрольних Україні територіях. Цей крок рішуче засудив президент України Петро Порошенко. На тему «Чи стане Кремль приєднувати Донбас?» висловився і відомий російський політолог Олександр Морозов. Радіо Свобода зв’язалось з Олександром Морозовим, який зараз мешкає у Вільнюсі, і попросило пояснити стратегію Кремля щодо Донбасу на нинішньому етапі.

– Коли говорять про сценарії можливих дій Росії щодо Донбасу, то називають три головні: залишити все як є і перевести конфлікт у заморожений стан, або піти з Донбасу, і третій варіант – таке собі приєднання, роздача паспортів і посилення втручання… Якої стратегії, на Вашу думку, дотримується Кремль на даному етапі?

– Дійсно, вже протягом принаймні року, 2016-го року, Кремль залишався на сценарії такого собі «підвішеного Донбасу», і більшість експертів і спостерігачів вважали, що Кремль зацікавлений у тому, аби якнайдовше залишалась ситуація, аналогічна Придністров’ю. І головний аргумент був – це дозволяє Кремлю постійно тиснути на Київ і на українське суспільство в цілому і паралізувати можливі дії Києва у майбутньому. Але на кінець 2016-го року стало ясно, що Мінські угоди зайшли в глухий кут і що вони взагалі не мають майбутнього. Це переважно залежить від зміни міжнародної ситуації, адже відбулись зміни в США, з’явились нові тенденції в Європі.

Олександр Морозов

Тепер перед Кремлем завдання не в тому, щоб підтримувати Донбас в підвішеному стані, це вже Кремлю не вигідно. Бо Кремль витрачає гроші на підтримку і цивільного населення Донбасу, і на коштовну військову інфраструктуру. І утримання Донбасу в стані «Придністров’я» створює перспективу неможливості повної відміни санкцій і початку якогось нового етапу відносин Кремля із Заходом. Так от, коли дивитися на це очима тих хто виробляє стратегії в Кремлі, – а там немає єдиної групи, а є різні гравці, – так от, одна з груп вважає, що якщо Донбас приєднати і поставити крапку, то тоді відкриється нова перспектива. Так, Російська Федерація здійснила агресивні дії щодо Криму, так, були санкції, але забравши частину території, яку нині контролюють сепаратисти і російські військові, і поставити на цьому крапку, то тоді – якби би дивно це не звучало – виникає перспектива скасування санкцій за якийсь час.

– Чому? Яка тут логіка?

– Логіка тут наступна. Якщо поставити крапку в конфлікті, тоді, можливо, всередині європейського та американського істеблішменту може перемогти така точка зору, що цей конфлікт не підпадає під п’яту статтю Договору НАТО і не можна втручатися, а сам конфлікт знаходиться на якійсь території ніби за римським валом – тобто, на території дивного світу решток Радянського Союзу. В цьому світі взагалі не все гладко, багато територій погано пришиті одна до одної, отже, давайте поставимо на цьому крапку… Звичайно, будуть підтримувати дуже активно Україну в подальшому становленні. Кремль вже не може спиратися на сили, на які він спирався в 15-му та 16-му роках на Заході (в Європі і США), які думали, як привести Росію до такого стану, щоб можна було зняти санкції.

– А чому б Кремлю не піти з Донбасу, розуміючи, що все одно Україна буде за нього боротися, вважаючи окуповані території своїми і ніколи не погодиться на їхнє відторгнення?

– Річ у тім, що Кремль сформулював умови, на яких він може піти з Донбасу і ці умови записані в Мінських угодах. Київ ці умови не визнає. Частина західних дипломатів, можливо, вважають, що було б непогано якби Київ пішов на це. Річ у тім, що сьогоднішній Київ займає послідовну позицію і не визнає реально жодної автономії. І правильно робить, звичайно! Бо автономія в даному разі – це продовження безконтрольного існування територій під орудою сепаратистів. Всі ці вимоги Кремля щодо автономії – вони є лукавими, але тим не менше очевидно, що Кремль піде з тих територій, якщо лише Київ буде йти за Мінськими угодами. А цього не буде.

Є така хибна точка зору, що Путін і Лавров постійно брешуть, або говорять не те, що думають. Але це не так, бо вони думають так, як говорять. Коли Лавров каже щоб Україна провела вибори на тих територіях, визнала законодавчу і виконавчу владу там і після цього Москва під контролем ОБСЄ почне передавати цим властям контроль над ситуацією, – то вони так і думають насправді. Але цей сценарій неможливий.

– А навіщо Кремлю взагалі цей конфлікт на Донбасі? Щоб вимотувати Україну, аби вона витрачала колосальні ресурси та увагу, відволікалась від реформ? Чи це важіль впливу на зовнішню політику України аби гальмувати її європейську та євроатлантичну інтеграції? Чи Кремль просто хоче мати скалку в тілі України?

– Мені здається, що за три роки смисл цього конфлікту для Кремля пережив різні етапи, він змінювався. Починався він як емоційна ідея помсти. Майдан налякав Кремль, якісь радники Путіна намалювали ті сценарії, про які говорять російські ЗМІ, що якщо переможе Майдан, то війська НАТО вже завтра будуть в Одесі та Севастополі, а ми втратимо базу тощо… Тоді це була реакція на Майдан, переляк якийсь, прагнення помсти і бажанням показати, що Помаранчеві революції завжди будуть каратися Кремлем...

Але потім ситуація змінилася, бо почався етап розширення конфлікту, з’явився Гіркін і розпочався піврічний етап спроб створити «Новоросію». І була гігантська ідея практичного знищення української держави і її розколу, щоб проблема Криму зменшилась під тиском набагато вагоміших обставин.

Але план «Новоросії» провалися і виникла третя логіка, в якій ми зараз і перебуваємо. І тепер довкола Кремля змагаються навіть не три, а дві концепції. Одна каже: давайте все по-троху будемо підтримувати, нехай воно собі тліє по-маленьку, хоча при цьому Донбас вимотує великі ресурси і створює масу проблем.

Другу лінію озвучив радник Рогозіна Михайло Ремізов – що наспів час переходити до «Плану Б» і починати роздачу «паспортів» населенню цих двох територій, і створювати ситуацію переходу до де-факто приєднання. Бо якщо подивитися на ці кроки, як от роздача «паспортів», перереєстрація підприємств і позбавлення їх української юрисдикції, то виникає ситуація остаточного виведення цих територій з-під суверенітету України.

Політична карикатура Олексія Кустовського

– Все ж таки, чи реальний оптимістичний сценарій для України – мирне повернення Донбасу і поновлення територіальної цілісності?

– Тут проблема. Розумієте, що, ясна річ, з одного боку, ніхто не може виступати проти суверенітету України і європейські політики не бачать ситуації, аби поступитися ідеєю цілісності України та її суверенітетом. З іншого боку, при нинішній конфігурації політичних розкладок у світі в цілому в України немає надійного плеча, яке б дозволяло реалізувати ідею мирного повернення цих територій, а тим більше повернення цих територій військовим шляхом. Україна в питанні Донбасу повністю залежить від позиції ОБСЄ, структур ЄС, урядів Німеччини, Франції та Британії, а також не лише виконавчої влади США та адміністрації, але й Конгресу США. Так, існує риторична підтримка України, але вона не підкріплена серйозними однозначними діями – скажімо, в питанні вимог виведення російських військ з території Донбасу. Хоча все може змінитися, але наразі ми перебуваємо в точці, з якої зовсім не видно, як Україна може повернути ці території. Та й в Україні, пробачте за крамольну думку, є люди, які ще рік тому казали, що не можна ставити крапку і віддати Кремлю частину Донбасу, бо Кремль тоді розвивав ідеї «Новоросії», хотів розширюватись далі і всіх лякала невизначеність намірів Кремля. А зараз багато хто в Україні скаже – та нехай той Кремль подавиться і давайте поставимо паркан, а на решті території України збудуємо те, що ми хочемо… Але і тут Україна повинна заручитись надійною підтримкою НАТО бо має бути гарантована безпека решти території України. Все це, звичайно, загальні міркування, писані вилами по воді.

На мій погляд, Кремль більше не зацікавлений в якомусь тискові на Україну, в розхитуванні там ситуації, бо ті цілі, які він ставив, вже досягнуті. А нового Кремль вже нічого не отримає – ні подальшого розкладення української політичної еліти, ні більших проросійських настроїв на території «основної» України, тобто, немає якихось бонусів від підтримки Донбасу в підвішеному стані. А все ж від трьох до чотирьох мільйонів людей на окупованих територіях – це не Абхазія і не Південна Осетія, а більш масштабна проблема. І ті люди повинні будуть або нарощувати свій суверенітет і створювати якусь квазі-державу, або ж повинні будуть переходити під Росію. Або хтось в Європі чи США має виступити з якоюсь глобальною ініціативою, яка б змінила не лише Мінські угоди і «нормандський формат», а пропонувала б нову концепцію. Ну, були ці плани, як от оренда Криму та інші ідеї таких, знаєте, міжнародних авантюристів, але все це несерйозно, бо на такі плани глобальна спільнота не може спертися у вирішенні цих питань.

– То може ключ до вирішення проблеми Донбасу знаходиться в нової американської адміністрації?

– Так, я з цим згоден. Тут, можливо, найголовніший ключ до ситуації і він пов’язаний не лише з позицією Трампа щодо України, а взагалі залежить від якоїсь нової глобальної стратегії республіканців. Ясно, що Дональд Трамп – імпульсивна людина з цікавими ідеями. Але зрозуміло, що проблема України має вирішуватись всередині якоїсь глобальної пропозиції. Тобто, республіканці повинні сказати як вони бачать подальшу взаємодію США з Китаєм, з цілою Євразією, як вони розуміють Європу і наскільки вона їм дорога. І тоді в рамках такої нової глобальної пропозиції стане ясно, як Трамп зможе вирішувати проблему російсько-українського конфлікту. Але зараз поки що цього немає. Тим більше, що є розбіжності з республіканцям в Сенаті, які, на відміну від нової адміністрації США, посідають більш жорстку позицію в плані тиску на Росію.