В’їхали у мій дім на танках і брешуть, що це не війна – актор Вертинський про агресію Росії

«Я зіграв би Воланда і Путіна», – запевнив в інтерв’ю Радіо Свобода Олексій Вертинський. Маючи на увазі героя роману Булгакова, актор зазначив, що йому цікаві «інфернальні істоти». А президента Росії Вертинський готовий зіграти, хоча дуже різко називає Путіна за розв’язану ним війну проти України. Також український актор піддавав нищівній критиці російських колег за їх плазування перед владою і намагання виправдати її злочини. Загалом найважче у мистецтві бути клоуном, констатував Вертинський. І додав жартома: «я переграв усіх придурків української класики»... Вертинський віддав належне акторській майстерності таких українських політиків, як Ляшко, Тимошенко, Порошенко… Але краще їх відзначати за вчинками, наголосив митець.

Олександр Лащенко: Пане Вертинський, Ви подарунок зробили читачам, слухачам, глядачам Радіо Свобода, що прийшли…

– Дякую! А я страшенно здивований був!

– Приємно, сподіваюся. Пане Вертинський, чим для Вас рік, що минає, не тільки як для актора, а й, даруйте за такий, можливо, пафос, громадянина України позначився?

– О-о-о! Я й не сподівався, що Ви починаєте з таких складних питань.

По-перше, я перший рік як на пенсії. І потім я пішов на вільні хліба. Я дуже багато нарешті працюю і заробляю. Ну, це так, із особистого.

Олексій Вертинський

– Тобто, така пенсія – не на дачі сидіти, огірки ростити?

– Я, чесно зізнаюся, і не планував сидіти на дачі.

– Тобто, Ви знімаєтеся, Ви працюєте в театрі?

– Звичайно. І в мене дуже багато антреприз.

– Може, деякі от нового, 2017-го, року? Трошки видайте таємницю?

– Я боюся. Я завжди боюся. Я раніше не боявся, а зараз на старість вже став трошечки якось... колотить. Я якщо про плани заговорю – обов’язково починається якась руйнація – чи поліція приходить, чи телефонні дзвінки.

– А що хоче від Вас поліція? Даруйте, Ви ж не бізнесом займається.

– Але ж неприємно. Ну, осадок.

– Тут ні в якому разі я не буду Павлом Глобою чи ворожкою. Наступного, 2017-го, року Ви в російських серіалах зніматися не будете точно.

– Я взагалі не знімаюся. Я про існування цього боку світу забув, я їх відкинув. Мені це нецікаво. Я вважаю, що вони всі – злочинці, тому мають бути покарані. Як я можу? Для чого я з ними почну якусь співпрацю? Мені це нецікаво.

– А чому злочинці, на Ваш погляд? Це ж Ваші колеги.

– Тому що в’їхали до мене в дім на танках, стріляють, брешуть, що це не війна. Але ж ви вбиваєте моїх людей! Ну, а хто ви після цього?

– Ви в одному інтерв’ю одному з українських телеканалів навіть назвали таких відомих російських телекінозірок, як Безруков і навіть «патріарх» Табаков, «гнидами». А чому?

– Гниди. Так.

– А чому ж?

– Ну, стривайте. Якби не було війни, я, можливо, про їхнє існування не став би і згадувати. Але якщо вони вилизують «всі твої тріщинки» у цього свого «любимого президента», а він – злочинець, і вони не помічають того. Не вбий, не вкради – для них прості слова, не мають ніякого абсолютно суттєвого значення. Вони просто нікчеми. От у чому.

Але справа вся в тому, що нехай би вони робили все, що завгодно. Шкода лише в тім, що вони для багатьох людей, для багатьох мільйонів були іконами.

– До речі, як Ви вважаєте, дійсно талановитий актор, як не ставитися до його політичних поглядів, той же Табаков, а людиною він може бути, м’яко кажучи, «неахти»?

– Так воно часто і буває. Ще Раневська говорила: «Знаю, що по життю сволота-сволотою, а виходить на сцену – Бог!» Ну, бачите, так що це абсолютно не нове.

А тим більше про Табакова та Міхалкова – то вже давнішня історія, звичайно. Тому вони так міцно і стоять по цю пору на ногах.

– Разом «з лінією партії коливаються»?

– Бо при будь-якій владі вони знали, що вони лизали.

– Як кажуть, гімн Міхалкова-старшого й досі виконують у Росії стоячи. Гафт теж був автором афоризму. Він, правда, відмовився від цього афоризму, він теж зараз «із лінією партії коливається». Знаменитий його афоризм: «Россия, ты слышишь этот зуд – три Михалковых по тебе ползут!»

Пане Вертинський, але ж цікаво, Ви у 1980-у закінчили саме Московське естрадно-циркове училище. Працювали навіть у Находці в Сибіру. Служили в армії радянській…

– Був комсоргом свого власного училища!

– Росіяни деякі, не тільки такі, як Путін, на повному серйозі кажуть: ну, ми ж один народ, що там ділити, ну що ви, «побузотерили» і знову повернетеся, навіщо нам щось ділити...

– Ні-і-і-і. А особливо після цієї війни я навряд чи коли-небудь захочу об’єднатися з такою «родиною». Навряд чи.

– Але все-таки є Лія Ахеджакова, Олег Басилашвілі, Андрій Макаревич при цьому в Росії. Так?

– Ну, слухайте... Ви хочете, щоб я вибачався саме перед ними? Ви ж зрозумійте, я ж не суддя – я нікого не буду карати. Їх покарає історія, їх покарає Всевишній, їх покарає, можливо, якесь правосуддя. Я не збираюся нікого карати. Але моє ставлення таке: раз ви все зробили для того, щоб ваш «предводитель» вбивав мене, значить, ви злодію допомагаєте. І все.

– Наприкінці цього року впав військовий літак. На ньому той самий хор летів, який виконував пісню «Вежливиє люди», летіла та ж сама лікарка, яка казала, що «іх там нєт» у Донецьку.

І от росіяни, у тому числі інтелігенція, до українців звертаються: «Как ви смєєтє? Что ви так радуєтєсь такой трагедії?» Ви теж раділи, коли цей літак впав, коли дізналися?

– Ні... А чого радіти? Воно не дуже весела історія. Я просто знаю, що це покарання. І нехай вони приймають це покарання. А чого вони свої власні переживання тепер перекидають на мене? Я то до чого тут? Слухайте, ви ж посадили того пілота в ту залізяку, яку назвали «самольотом». Потім воно все грохнулося у воду. А я тут до чого? Ну, розбирайтеся.

Вам замість того, щоб ганяти старі літаки в Сирію, краще б взяли та й, справді, антиалкогольну програму зробили. Він обіцяв же ж, цей Пуйло, перед наступом на Крим. Він же: «Ми будемо деалкоголізацію». Слова то які вимовляє! Не кожен актор може так виразно сказати: деалкоголізація! Після цього вони «бояришнику» понапивалися. Бог їх зрозуміє.

– Що, на Ваш погляд, зараз відбувається в Україні, якщо оцінювати як митцеві? Це більше трагедія? Чи вже переходить, можливо, у фарс, якщо не в комедію?

– Ви знаєте, я ж не спеціаліст. Я стільки років мрію, щоб ми позбулися «совка»! І чому він з нас не виходить? А вся проблема саме в цьому. Ви розумієте, я ще років з 15 тому, так сталося, був на майданчику, знімали якийсь «бульвар Сансет», фільм про Любов Орлову та її чоловіка Александрова. І там на майданчику я познайомився з Ульфсаком.

– Лембіт.

– Так!

– По-моєму, «Осінній марафон» грав. Так?

– Ні-ні-ні.

– Так-так, там інший актор грав…

– А він в Естонії, в Таллінні в театрі працює. І найсмішніше, що нас зблизило, що ми, не дивлячись на наші не зовсім такі, тобто моя українська зовнішність, у нього там вже, але ми граємо одні і ті ж самі ролі в наших державах. Він в Естонії грає «дядю Ваню». Здавалося, який «дядя Ваня»? Але він грає «дядю Ваню», а я тут граю «дядю Ваню». Він грає Ібсена, а я тут граю Ібсена. І якось так багато паралелей.

І ось так ми зачепилися слово за слово. І мені стало цікаво, як вони в Естонії взагалі розбиралися з цим «совком». Так там в них сталося все неймовірно швидко. Вони у перший же ж день, як тільки незалежність придбали, всі «совкові» закони оголосили поза законом. І цілий рік ця держава – медицина, освіта, мистецтво – все працювало лише... Я не знаю, палець смоктали вони чи, може, у росіян просили їх «рєпи», але вони цілий рік терпляче вичікували, поки це все буде зроблено. І, врешті, вони вже й забули про той «совок» дбати. А ми тут.

А воно ж, розумієте, той же ж закон фізики – дія дорівнює протидії. Воно розповсюджується не лише на фізику. Воно розповсюджується і на життя. коли задумуєте якийсь тунель будувати чи вирубку лісів, то чим завершується? Завершується якимись катаклізмами, якимись проблемами. Так само ці катаклізми будуть цим «совком».

Але нарешті давайте ми з ним вже почнемо розбиратися. Поки що у нас якісь напівміри. Я не знаю, що таке.

– У чому саме виявляється, на Ваш погляд, «совок»? Уже так Путіна в Україні не люблять. Він не є в Україні, зі зрозумілих причин, найпопулярнішим іноземним лідером. Але Лукашенко на першому місці. Патерналізм оцей. Готовність за популістів голосувати. Чому це так?

– А хіба це не «совок»?

– Це воно?

– Я про це й кажу.

– Тут, може, більше роль еліти так званої має бути, яка як крала, так і продовжує красти, незважаючи на всі Майдани і війну? Чи люди самі якось мають знизу примусити еліту бути нормальною, цивілізованою?

– Саш, мені якось навіть незручно. Але мені саме слово «еліта» в нашій дійсності навряд чи доречно.

– Добре. Верхівка.

– Верхівка нехай краще буде. Але в нас немає і верхівки. Ті люди, які позаймали, такі розгодовані, огидні люди, найвищі крісла, вони абсолютно не вміють керувати. Вони живуть за тими законами недоречності, як і решта всіх. І це найскладніше. Вони не думають про нашу державу. Вони ситуативні якісь питання вирішують, можливо.

Я не можу сказати, що хтось на мене якесь враження справляє. Я ні за ким ні сам не піду, нікого не...

– … когось з цієї так званої еліти хотіли б зіграти в Україні на сцені?

– А чому б і ні? А я й граю. У мене такі бувають ролі. Але, розумієте, так дивно-предивно – вони ж знають всі свої вади. І все це висміяне і акторами, і клоунами. Але чому воно до них не доходить? Можливо, вони не те кіно дивляться, не ті вистави, не ті циркові шоу? Мені так дивно. Вони взагалі самоізолювалися.

– А кого Ви грали? Давайте, може, прізвища озвучимо?

– О, ні! Я не можу пригадати. Але в мене було дуже багато чиновників.

– А, таких маловідомих? А от топових, лідерів хотіли б зіграти українських зараз? Ні?

– А Ви знаєте, що це найпростіше. Якраз мені хотілося б зіграти... Ви не бачили «Слуга народу-2», що вийшов у кінотеатрі зараз? Мені так сподобалися оці три корупціонери. Горянський, Лалєнков і цей третій актор. Як він? Я ж їх знаю 100 років. І вони такі, що... От як треба злодіїв грати! Ні риба, ні м’яко, «потешные» люди. Вони можуть бути гнидами, можуть удаватися кульбабою. Така штучка... Це складніше. Мені таке подобалося б більше. «Сірих кардиналів».

– Навіть так?

– А цих виконавців – вийшла, голосно поговорила, всім памороки забила, пішла.

– А цирк? Даруйте, не хочу образити цей вид мистецтва. Цирк у Верховній Раді – він триває, на Ваш погляд? Наскільки він Вам як професіоналу видається якісним? Чи це просто такий вже балаган низького рівня?

– Так то балаган.

– Наприклад, Ляшко талановитий, як актор, на Ваш погляд?

– Так, звичайно.

– Юлія Володимирівна зі своїми змінами зачіски?

– Так, вона може бути переконливою. А як же ж?

– Ну, і Петро Олексійович, на Ваш погляд? Він гарно говорить, володіє українською…

– Звичайно. Ну не тільки українською, англійською і російською. Все прекрасно!

– Тут вже якийсь прогрес є в Україні…

– Ну, так і треба. Але, розумієте, вже такі старі пеньки, як я, розуміють, що слова мало що означають. Завжди прийнято рахувати, що людина ціниться за своїми вчинками.

– «Не словом, а ділом», як казав один, м’яко кажучи, невдалий політик і бездарний актор. Не будемо називати це прізвище.

– І теж розумів, що слова тут ні до чого.

– Давно вже казали, що насправді, якщо казати про клоунів у найвищому розумінні цього слова, то це найважче у мистецтві. Ви погоджується?

– Я погоджуюся. Я коли навчався у своєму естрадно-цирковому, мене страшенно переманювали на циркове відділення, тобто, щоб я був клоуном. У них з клоунами не вийшло. Народу повно, але чомусь не смішно.

– Не артистом розмовного жанру, як Ви тоді стали, так?

– Але, знаєте, я закомплексував. Тому що для мене це було страшенно. Мені Нікулін в цирку на Цветном бульварі – я всі його репризи (я не знаю, не рахував – не бухгалтер) знав напам’ять. І кожен раз я вже абсолютно всі ті нюанси його знаю, а воно все глибше, цікавіше і ємкіше це бувало. Це був клоун надвисокого польоту!

І в той же час я пішов у цирк Вернадського. Помер Олег Попов. Не хочеться про покійного нічого поганого говорити, тому я скажу так: це небо і земля. Це абсолютно…

– А Єнгібарова Ви бачили?

– Так, звичайно. Я не пригадую, як вони писали? Здається, трагічний... Ні, ліричний...

– Так. Скоріше. Чи «похмурий образ»… «Осінній»… Можливо, так. Отака можлива іпостась клоуна?

– Можливо. Це такий дар. Це така харизма. Ви розумієте, такого не зіграєш, на таке не вивчиш... І він так природно у цьому існував. Це ж до мурашок.

– А Вам, пане Вертинський, що ближче?

– А я взагалі талановита людина ближче. І все. Якщо я бачу, що просто людина, яка навчилася, як, наприклад, Безруков... Всі ж: як же – це ж Безруков! Ну та й що Безруков? Він бездарний, Безруков. Він не вміє бути енергетичним. Ну, вміє розставити акценти, він знає багато слів, напевне, і говорить начебто, не затинаючись, але він слабенький актор.

– Юрій Нікулін був і видатним драматичним актором. Зокрема «20 днів без війни» і не лише. Як Ви вважаєте, для Вас це можливо, отак різко переходити – з комедії у драму, з драми в трагедію?

– А чому ні? Я намагаюся. Мені страшенно це подобається. Колись комплексував страшенно. Тому що я в принципі починав як комік. Тобто я звик бути «дурником». І тому я переграв усіх придурків української класики... А потім так сталося, що мені почали давати ролі спочатку соціальних героїв, а потім і героїв-коханців, а потім вже й взагалі героїв. Вже наскільки я там переконливий, то мені просто про це соромно говорити, але я намагаюся вчитися, я намагаюся бути переконливим.

– Отакі різкі переходи, як Богдан Бенюк тепер грає «Ричарда Третього». А у Вас таке можливо?

– Можливо. А чому ні? А в мене так і є. Якби Ви ходили до мене в театр, то, можливо, Ви знали б. У мене є. У мене, наприклад, одна і та ж сама вистава. Дивіться, щоб потім....

– Молодий театр.

– Молодий театр.

Щоб не вбивати два вечори, то краще подивитися, у мене є вистава «Синій автомобіль». Воно за жанром написано «трагікомедія», а насправді там трагедії ніякої не відбувається. Але в мене там глядачі на початку регочуть, а під кінець разом зі мною соплі на кулак намотують – плачуть. Бо я ж бачу – хусточки дістають, якесь пожвавлення.

– Рівно 20 років, як Ви працюєте в Молодому театрі у Києві. 1997-й. При цьому (ризикну дати оцінку) трошки кокетливо кажете: я старенький, я такий-то... Але ж Ви працюєте в Молодому театрі. І молодь ходить на Ваші вистави.

– А зв'язок який? Молодий театр – цю назву придумав ще Курбас. Він хотів, щоб разом на хвилі революції, ще тієї жовтневої, разом з державою народився молодий театр. І оце він по цю пору. І там вже мій вік, здається, ні до чого. Я теж комплексую з цього приводу. Молодий театр – всі з нас вже, як каже Стасік Боклан, «з тобою добре по Прозірній вниз спускатися під час морозу, бо пісок сиплеться – не так слизько».

Тим не менше, що я можу зробити? Зате дійсно це мій театр. Він мене прийняв 20 років тому. Мені тоді було складно... І Бог знає, як. Не хочу навіть згадувати. Але так сталося, що саме він став тією вишенькою на торті. Я саме тут зіграв все своє краще – і комедії, і...

– … і граєте досі.

– І граю досі. Але я вже пішов зі штату. Я звільнив місце для молоді.

– Взагалі в такому віці (якщо можна Вам таке питання поставити), Ви ж маєте випромінювати позитив як актор, оптимізм, можливо – принаймні на сцені. Де для цього брати завзяття? Знаходити ресурс? Чи треба, то треба, а що робити?

– Ресурсів немає. Звичайно, що все вже давно...

– Перепрошую, Ви не такий старий. Просто… Ви ж не жінка – можна озвучити Ваш вік? Вам 60 років.

– Ну, ось через два дні буде 61. Слухайте, не такий старий! А якщо ваша соціологія пише, що тут чоловіки живуть 62? Багато мені лишилося до тієї межі?

– Я сподіваюся, що багато! Дай Боже Вам здоров’я!

Але все ж таки – де Ви берете натхнення? Чи просто професіонал завжди...

– Справа в тому, що ми всі себе називаємо професіоналами. А насправді це ж не так.

Я кожного дня обов’язково займаюся тим, щоб мої кістки були у формі, щоб я був в тонусі. Для того я ходжу, якісь справи вирішую, у мене багато якихось побутових проблем. Це мене теж заводить. У мене є онука – я з нею люблю возитися.

Законів старіння ніхто не відміняв. Мені важко. Просто я намагаюся свої діагнози не тягнути разом з собою на сцену. Люди приходять у театр не для того, щоб поцікавитися моєю кухнею, вони від цього вечора щось розраховують отримати позитивне. І тому я все роблю для того, щоб сам був у тонусі, і щоб люди отримали.

– Для своєї онуки Ви Дідом Морозом буваєте?

– Зараз вже ні. Я останній раз був, коли Ксюшка у школі вчилася. Тобто років 10 тому.

Я не люблю… Ні, я бував. Я виручав друзів. Там всяке було. Але я не дуже люблю цю роль (Діда Мороза – ред.). Вона якась... Ви погодьтеся, вона якась трошечки придуркувата. Ні?

– Я не знаю, може, я Вас трошки ображу... Мені здається (на мій суб’єктивний смак, як глядача), Вам більше такі містичні ролі підійшли б. Наприклад, Воланда Ви грали?

– Ні, ще не грав.

– От мені здається, що Ви підішли б (ну, не мені це вирішувати – я не є режисером), просто фактурно Ви підходите на всі 100. Ні?

– Ні. Я з задоволенням.

– Ви не відмовилися б, якби Вам запропонували…

– Ні, навпаки. Я навіть комусь говорив: чому ви мене не запропонуєте якусь інфернальну істоту? Ну, подумаємо. Ну, думають й досі. Вже скоро ні про кого думати буде.

– Я багатьом акторам в ефірі ставлю це питання. Повторюся, але маю зробити і Вам. Фактурно Ви абсолютно не підходите ні за зовнішністю, ні за ростом, але Путіна зіграли б?

– Ви знаєте, я думаю, що зіграв би (Путіна – ред.).

Я зіграв би. Таких цікаво грати.

– Януковича?

– Ну, це було би смішно. Ну, так... Мені здається, це (Януковича – ред.) однією лівою. Все, що дурне – воно якось не вимагає якихось зусиль.

– А що Ви побажаєте глядачам, слухачам, читачам Радіо Свобода? Просто «без надії таки сподіватись» у 2017 році? Чи...?

– Ні. Слухайте, мені здається, що простіше. Тут треба побажати, щоб нарешті ота штуковина, що згори, яка називається головою, щоб вона не тільки думала, що вона думає, а щоб вона справді почала думати, щоб ми нарешті відмовилися від якихось казочок і подарунків Діда Мороза, від якихось субсидій влади, від всякої хреновини. Давайте вже робити подарунки самі оточуючим. Давайте будемо дідами морозами і будемо якось так от в цій системі існувати.

Мені здається, що ми потрібні. Ми обов’язково зробимо це.

– Давайте, зрештою, наскільки я Вас розумію, піднімемося з «дивана»?

– Так.

– Пане Вертинський, бажаю Вам здоров’я, не забувати, що Ви – молода насправді людина і не тільки тому, що актор Молодого театру. Не тільки цьому.

– Дякую!

– З Новим роком Вас! Хай Вам щастить!

– З новим щастям! З Різдвом!