«Немає нічого страшнішого, ніж стати біженцем на власній землі», – жителька луганського передмістя Наталія Каплун втекла з окупованої проросійськими сепаратистами території на українську частину області. І не уявляє, коли може повернутися додому.
Наталія Каплун – одинока мати. З 10-річним сином Борисом вони вже два роки біженці. До цього вона працювала старшим науковим співробітником відділу етнографії в Луганському обласному краєзнавчому музеї. Жила в селищі Валуйське Станичної-Луганського району, за 20 кілометрів від Луганська. Після окупації Донбасу встигла дістатися до Старобільська, що на підконтрольній Україні частині Луганщини, туди ж пізніше перевів свою юридичну адресу і сам музей.
Коли в Києві тривав Майдан, я була стурбована двома проблемами – роботою і домом. Співчувала. Але Луганськ далеко від Києва, тому особливо заглиблюватися не було часу
Цього року Наталя приїжджала до Несвіжа (Білорусь) на міжнародну конференцію, присвячену проблематиці охорони історико-культурної спадщини. І опинилася в центрі уваги колег – всі хотіли знати про війну з перших вуст.
«Навіть коли в Києві тривав Майдан, як і більшість жителів віддалених регіонів, я була стурбована двома проблемами – роботою і домом, – каже Наталя Каплун. – Знала приблизно те, що відбувається, співчувала. Але Луганськ далеко від Києва, тому особливо заглиблюватися не було часу».
Наприкінці лютого 2014-го тяжко захворів син: температура під 40, грип. Тоді з'явився час, щоб більше дивитися теленовини. У Києві вже почали розстрілювати учасників опору. Жорстокі кадри налякали тоді ще малого Бориса, який постійно повторював: «Мама, нас уб'ють? Подивися, людей вбивають...».
Наталія Каплун
А на один день припало подвійне свято: син став одужувати, а з Києва в невідомому напрямку зник президент Віктор Янукович.
«Ось бачиш, і ти одужав, і ніхто більше нікого стріляти не буде. Все погане в минулому», – заспокоювала сина мати.
Але не встигла вийти на роботу після лікарняного, як почалися нові потрясіння: «ввічливі люди» привласнили Крим, незабаром почалася «русская весна» в Луганську:
Дзвоню тітці в Севастополь і чую: «Наташа, тут так страшно, так страшно, може, приїду до вас?»
«Початок березня: сніг зійшов, тепло, люди готуються до свята. Нормальний настрій. Дзвоню тітці в Севастополь і чую: «Наташа, тут так страшно, так страшно, може, приїду до вас?». Звичайно, кажу, у нас все ж спокійніше. Хоча, напевно, більше сама себе заспокоювало, адже живу в передмісті і в масових акціях участі не брала».
«Ходив, скажімо так, «молодий музей» – ті, у кого немає дітей, хто вільний від зобов'язань. Виявилося, що поки була на лікарняному, співробітників виганяли на провладні «антимайдани» – бюджетники повинні були вийти, показати підтримку Януковичу і засудити майданівців. І почалося: хто лукавив, прикриваючись хворобою, а інші намагалися засвідчити свою лояльність. І так по всьому регіону», – згадує жінка.
За словами Наталії Каплун, в останні роки в музеї сформувався хороший колектив: прийшла група молодих вчених, випускників місцевого університету, які захистилися з історії України. Інтелігентні, позбавлені вантажу радянського минулого, вони ходили на мітинги, щоб скласти власне уявлення про те, що все ж «заварюється».
«Московський акцент» ростовських товаришів
У перші дні березня до Луганська прибуло кілька десятків автобусів, як говорили в новинах, з «товаришами з Ростовської області». Але місцеві швидко вирахували, що телевізор бреше, бо ростовська мова схожа на луганську, а тут чіткий «москальський» акцент. При цьому гості нічого не знали: ні де купити їжу, ні цін, ні валютного курсу. Тисячі людей в одну мить зайняли не тільки центр, а й навколишні вулиці. Ходили з триколором, зривали українські прапори, вигукували, що зараз ця територія під контролем Росії. У місцевих і російських ЗМІ все подавалося як «протест корінного населення проти подій на Майдані».
Тим часом, як каже Наталія Каплун, у суспільстві зберігався відносний паритет: приблизно третина луганчан підтримувала події на київському Майдані, така ж частина була категорично проти, іншим було все одно. За її спостереженнями, хоч сьогодні були готові інтегруватися до Росії чиновники, які підтримували Януковича, і пенсіонери. Але, підкреслює вона, місцева проросійськість мала виключно популістський характер і далі гасел не йшла.
Коли потім вивчала інтернет, не могла повірити: звідки раптом стільки бойовиків? Я не бачила людей, які дійсно могли б узяти до рук зброю
«Коли потім вивчала інтернет, не могла повірити: звідки раптом стільки бойовиків? Я не бачила людей, які дійсно могли б узяти до рук зброю. Покричати – так, готові. Це що стосується першого етапу, коли в суспільство підкидалися теми, як кажуть, для початку. Але вже в квітні з'являються люди зі зброєю, зводять барикади, перегороджують вулицю, ставлять наметове містечко. Взагалі цей «рух опору» не відзначався новаціями або бажанням придумати щось своє, все копіювали з Майдану. Єдина відмінність, що якщо в Києві «Беркут» мітингувальників бив, то тут міліція охороняла. Адже міське начальство з «георгіївськими» стрічками нескінченно виступало на підтримку Росії і проти євроінтеграції».
Незабаром невідомі куратори пішли до місцевих з пропозиціями постояти «платним щитом» – 500 гривень за участь в масовці. Керували натовпом озброєні люди: спочатку – гасла за Росію, потім – похід на адміністративні будівлі. І, користуючись плутаниною, «націоналізація» іменем «революції». Таким чином захопили будівлю СБУ з усім арсеналом зброї, потім прокуратуру, обласну адміністрацію і мерію. Почалося формування «уряду».
Сам по собі Луганськ дуже пасивний. І якби не куратори, не сумніваюся, що все завершилося б, як в 2004 році
«Сам по собі Луганськ дуже пасивний, – каже Наталя Каплун. – І якби не куратори, якби не люди з грошима і зброєю, які платили кожному за те, що той постоїть з прапорцем, покричить за Росію тощо, не сумніваюся, що все завершилося б, як в 2004 році. Я ті часи добре пам'ятаю, бо дитини ще не було, ходила на акції протесту, все справді цікавило. Бабусі покричали б, можливо, хтось з кимось побився б – як же без цього – кілька місяців пообурювалися б, повирішувати б свої питання, і все. Ще раз кажу: якби не люди, які невідомо звідки з'явилися з грошима і зі зброєю».
Народне добро: самовивезення білим КамАЗом
Скоро з'явилися атрибути «незалежності»: комендантська година, перебої в роботі магазинів і громадського транспорту, російський рубль замість гривні: «Гроші завозили в супроводі російських «контролерів», щоб не розікрали по дорозі, – каже Наталя Каплун. – Частина «допомоги» йшла конвоями з білих КАМАЗів. Але головне, що назад їх уже ніхто не доглядав. Ці фури були наполовину порожні, але наполовину все ж завантажені: везли трохи гуманітарки, ті ж гроші. Але насправді конвой був потрібен для того, щоб вивозити метал. Тому що окупували територію, на якій сконцентровані промислові підприємства. Різали і вивозили заводи. Навіть в луганській пресі була замітка про те, як якийсь господар «добровільно» вивіз завод в Ростовську область».
Гроші завозили в супроводі російських «контролерів», щоб не розікрали по дорозі
Тим часом співробітники краєзнавчого музею отримали від керівництва трудові книжки на випадок форс-мажору і корисну пораду – розбігатися куди подалі. Наталя оформила відпустку і, оскільки на роботу ходити стало не обов'язково, «залягла» до розвитку подій. Довго чекати не довелося – музей пограбували. Прийшли вночі автоматники, почали оглядати експозицію, зупинилися біля стенду з протитанковою рушницею. Порадилися: мовляв, майстер зможе її оживити. І забрали.
Я була впевнена: все буде добре, нас звільнять. Але ніхто не приходив
Незабаром, як каже Наталія Каплун, снаряди почали лягати все ближче від будинку, а через передмістя пішли озброєні люди: «Станицю сильно обстрілювали, заплава Дінця гуркіт ще більше посилювала. Стріляли і під Щастям, і під Станицею Луганською, але на нас поки не падало, і я була впевнена: все буде добре, армія швидко підійде, нас звільнять, і бої перемістяться в Луганськ. Але ніхто не приходив, і зовсім стало страшно, коли почалися нічні обстріли. Був липень, тобто в таких умовах прожили вже півтора місяці».
Не знаючи, як себе поводити в таких ситуаціях, Наталя з Борисом ховалися на вулиці – будинок трясло з такою силою, що той міг в будь-який момент скластися від ударної хвилі. Тим більше що вже були сумні історії, коли люди ховалися в підвалах, а їх там завалювало.
Під час одного з обстрілів пощастило, що міна потрапила в дерево під вікном. Дерево взяло на себе основний удар, і в кімнату, де Наталя була з сином, залетів тільки залишок скла і деревини. До того ж, перебили газопровід, газ почав виходити, і треба було бігти в інше місце. Тільки коли під ранок вщухли обстріли, жінка повернулася, забрала документи, найнеобхідніші речі і ... рибку з акваріуму. У такому вигляді – з рюкзаком, банкою з рибкою і з сином за руках – Наталя пішла в сторону лінії розмежування:
«Це було жахливо: їхали, кинувши все, з рибкою в банці. У більш спокійне місце на північ Луганської області, на територію, підконтрольну Україні. Пересувалися фактично автостопом. Через саму зону боїв перевіз сусід, а потім ми просто стояли в полі і голосували. Між ланами проходила піщана ґрунтівка, але це був єдиний шлях, по якому йшли біженці з Луганська, їхали автобуси з людьми, їхали приватні машини. Нас підхопив мікроавтобус, чоловік їхав у своїх справах і довіз нас до блокпосту, де стояли прикордонники. Там ми вийшли...».
Тонка межа між життям і смертю
Тільки тут, як каже Наталя, прийшло справжнє розуміння того, скільки довелося пережити, осмислити, що відстань між життям і смертю умовна.
Прикордонники їх нагодували, Борису назбирали гільз, дали подивитись в польовий бінокль. Наталя сподівається, що ті солдати живі, тому що потім там було справжнє пекло.
«У родичів ми прожили майже рік, а потім наш Луганський обласний краєзнавчий музей змінив юридичну адресу і почав працювати в Старобільську. Тобто я знову повернулася до свого ж музею – щоправда, не в Луганську, а в Старобільську. Зараз ми винаймаємо квартиру, наш статус – вимушені переселенці. Тут знаходимося, працюємо, намагаємося жити. Такі ось реалії».
Цікавлюся у Наталі: що сталося з її рідною домівкою, хто за нею доглядає? Виявилося, що ще два роки тому, наприкінці серпня 2014-го, селище українські військові звільнили. Але стоїть воно якраз на лінії розмежування, тому снаряди через нього літають донині:«Просила сусідів доглядати, боялися мародерів, але ніхто не пограбував, просто стоїть забитий, порожній, холодний. Людей майже немає, тільки кілька старих».
Страшно, а найголовніше – кінця цьому не видно
Шанси на повернення Наталія Каплун оцінює стримано: загроза нової хвилі протистояння не минула, а ризикувати життям сина вона не має права: «Страшно від самої безперспективності. Це трохи інша історія, як складно бути переселенцям, наскільки важко відчувати себе без будинку, без того місця, де хотілося ростити дитину. Адже стільки років планувала, думала, що Борис буде жити саме там, буде ходити в школу. А потім все одним махом перекреслилося... Для мене мій край все одно залишиться квітучим, акуратним. Страшно, а найголовніше – кінця цьому не видно. Багато хто вважає, що рано чи пізно війна знову почнеться, відновляться і обстріли, і бомбардуваннями. Відчувається, що напруженість зростає, ситуація може повторитися. Принаймні, люди туди не повертаються, бояться. Коротше, з перспективами складно ...».
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода