Марк Галеотті, Ганна Арутюнян
«Скільки дивізій у Папи?» – це з презирством поставлене Сталіним запитання увійшло в історичні аннали. Сьогодні напрошується інше: «Скільки компаній у Кремля?».
Російська влада виробила звичку ставитися до бізнесу як до зброї в політиці. І ця звичка не вичерпується поняттям «клептократія» або «державний капіталізм». Нещодавня публікація «панамських документів» привернула увагу до розгалуженої мережі офшорних компаній, які використовуються, щоб різними шляхами заховати, відмити, перемістити і «дати притулок» капіталам. У випадку з особами, близькими до Путіна, йдеться про «пожертви» олігархів і бізнесменів, які, в свою чергу, шукають заступництва чи поблажок, щоб сховатися від податків. Подібний спосіб персонального збагачення не новий, він знайомий клептократії в усьому світі.
Справа про два мільярди на рахунках Сергія Ролдугіна, музиканта і хрещеного батька однієї з дочок Путіна, показала, однак, і більш витончене сучасне російське ноу-хау. Засоби, принаймні, деяких ролдугінських офшорів йшли не на фінансування будівництва палаців і курортів, але реінвестувалися в стратегічні компанії, важливі для російської держави. Іншими словами, межа між розкраданням і методом управління державою в Росії стерлася і в низці випадків втратила сенс.
Чотири способи гібридизації
Росія як держава демонструє усілякі форми гібридності: гібридну війну, гібридну демократію, гібридну автократію. Чим же тоді є гібридний бізнес? Перефразовуючи Клаузевіца, і наслідуючи концепцію гібридної демократії і гібридної автократії, він відображає процеси, що йдуть у двох напрямках: бізнес – це продовження політики іншими засобами, як і політика часто – це таке специфічне продовження бізнесу. Причому все відбувається одночасно, взаємозамінно і часто переплітається десь посередині.
Можна виділити чотири способи такої гібридизації: використання бізнесу безпосередньо як інструменту держави; жертвування інтересами бізнесу в вищих політичних цілях; укладення компаніями угод «на запрошення» Кремля; і, нарешті, суто російський реверс, під час якого бізнес встигає «викрасти» інтереси держави. Зазвичай одне не виключає іншого: деякі компанії, які начебто вкладаються в першу категорію, можуть легко стати яскравим зразком останньої. Але загальна схема нерідко зводиться до повної переуступки державної політики бізнесу таким чином, що це створює вразливість не тільки для самого бізнесу, а й для влади в цілому.
Ці схеми не нові і йдуть пліч-о-пліч з глибоко вкоріненою системою «кооптування» бізнесу владою. Мільярдер Володимир Лісін в нещодавньому інтерв'ю поскаржився, що, коли держкорпорації контролюють 60 відсотків економіки, вже сама їхня участь змінює правила гри для всіх інших: мотивація інвестувати виходить не від бізнесу, а від державних чиновників.
І це не рудимент радянської планової економіки. За часів Петра Великого держава привласнювала уральські гірничодобувні заводи, як тільки виробництво падало. Подібне розмивання економічних і політичних інтересів – лейтмотив російської історії: від насильницької індустріалізації останніх десятиліть дев'ятнадцятого століття до примусової праці в ГУЛАГу.
Однак сьогодні, в епоху корупційних схем і офшорних витоків, гібридний бізнес і перетворення його на зброю державної політики став головною особливістю російської влади і потенційним ризиком для неї самої і для зовнішнього світу.
«Маршалізація» бізнесу
Яскравий приклад перетворення деяких компаній і бізнесменів на інструмент політики і навіть геополітики – Костянтин Малофеєв, засновник інвестиційної групи «Маршал капітал». Прямий інвестор в сфері телекомунікацій і медіа, група «Маршал капітал» вже була інтегрована в стратегічно важливий сектор економіки. Сам Малофеєв демонстрував ідеологічну схильність до православ'я і націоналізму, що, незважаючи на проблеми із законом, зробило його органічною частиною кремлівських планів 2014 року.
Костянтин Малофеєв
Україна і Євросоюз звинувачують Малофеєва у фінансуванні проросійських бойовиків на сході України через його «Фонд святителя Василя Великого». Ці звинувачення він відкидає. Однак існують і більш переконливі докази зв'язку Малофеєва з цим конфліктом. До числа його колишніх співробітників входили Олександр Бородай, який до серпня 2014 року був «прем'єр-міністром» угруповання бойовиків «ДНР», і що ще важливіше, Ігор Стрєлков, який оголосив себе людиною, яка «спустила курок війни на Донбасі». Сам Малофеєв визнав в інтерв'ю російським «Ведомостям» в листопаді 2015 року, що Бородай був його консультантом і познайомив його зі Стрєлковим (справжнє прізвище Гіркін) наприкінці грудня 2013 року чи на початку січня 2014-го.
Природа ще більш тісних політичних зв'язків між Малофеєвим і Кремлем розкрилася в лютому 2015 року. У розпорядженні «Новой газеты» опинився документ, розроблений людьми, близькими до Малофеєва, і переданий ними до Адміністрації президента. З нього випливало, що ще до втечі з країни колишнього українського президента Януковича був складений план анексії Криму та Донбасу. Передбачалася «суверенізація і об'єднання з Росією» – з такими вимогами повинні були виступити загарбники урядових будівель в цих регіонах в квітні 2014 року. Лейтмотив документа – необхідність контролю над українською газовою інфраструктурою, втрата якої могла б поставити під загрозу позиції російського «Газпрому» в Центральній і Південній Європі.
У разі достовірності, документ підтверджує модну сьогодні в Кремлі модель лобіювання. Це своєрідна «базарна площа», на якій учасники політичних торгів підкидають ідеї Володимиру Путіну чи його оточенню в надії, що той помітить і оцінить. Обіцянки Кремля у відповідь на такі ініціативи – усні і невизначені – дозволяють владі в будь-який момент відмовитися від своїх слів, що, в свою чергу, підвищує і ризик виходу з-під контролю подібної «політики на аутсорс». Таким чином, про участь Малофеєва і його капіталів у війні в Україні говорить ще один вектор гібридизації: ідеологічні пристрасті Малофеєва сприяли вирішенню Кремля про розширення втручання в Україні, і, таким чином, певною мірою бізнесменові вдалося «викрасти» державні інтереси.
Агенти держави
У випадку з Малофеєвим точні лінії та напрямки впливу все-таки не цілком зрозумілі. Але існує безліч прикладів організацій і компаній, що функціонують на комерційній основі – з державним капіталом Росії, як «Роснефть», або будучи акціонерним товариством, як машинобудівна корпорація «Уралвагонзавод». Вони c готовністю або за звичкою використовуються владою, незалежно від балансу прибутку і збитку. Найманці з «Приватної військової компанії» Дмитра Уткіна («ПВК Вагнера»), наприклад, воюють і гинуть в Сирії. Але це формування засноване з ініціативи держави, фінансується державою і керується державою, а технічно позиціонується як абсолютно незалежна комерційна група. Не в останню чергу тому, що це допомагає занижувати «офіційні втрати»: в той час як, за деякими даними, число жертв серед бійців «Вагнера» налічує десятки, офіційно під час сирійської операції загинули семеро російських військовослужбовців.
Є й інші способи змусити бізнес служити внутрішньодержавним і геополітичним цілям. «Генбанк» Євгена Двоскіна користувався заступництвом ФСБ Росії і був, за загальною думкою, глибоко залучений в переправлення незаконної готівки чиновникам і державним корпораціям. (Самого Двоскіна депортували зі США за шахрайство з податками в 2001 році.) Після анексії Криму «Генбанк» відкрив там 175 відділень, ставши другим за величиною банком на окупованому півострові, який західні санкції відрізали від глобальної фінансової структури.
«Центральний банк» безуспішно намагався перешкодити активності «Генбанку» в Криму через минулі кримінальні зв'язки його голови, в той час як Двоскін скористався ідеєю російської влади розвивати економіку окупованого півострова, залучаючи невеликі банки з туманним минулим. Залишається відкритим питання, якою мірою припинення атаки на «Генбанк» з боку «Центрального банку» і готовність російського уряду сприяти просуванню таких банків в Криму пояснюються протекцією ФСБ Росії. Відмивання грошей, заступництво ФСБ Росії і участь в «освоєнні» Криму демонструють павутину компромісів, яка робить всі зацікавлені сторони уразливими і затуманює відповідь на запитання, хто, власне, тут «клієнт», а хто «патрон».
Виконуючи свій обов'язок
Це, за загальним визнанням, виняткові приклади, у будь-якому разі, з «Вагнером», хоча б тому, що приватні збройні формування в Росії незаконні. (Що лише підтверджує можливість того, що звернення до послуг «Вагнера» – ініціатива з боку держави.) Однак набагато частіше бізнес залучають до державних операцій час від часу і як допоміжний елемент. Наприклад, коли потрібно створити прикриття для офіцера розвідки, як це зробив «Внешэкономбанк» з Євгеном Буряковим, який працював в Нью-Йорку в 2012-2015 роках і нещодавно був засуджений в США за шпигунство. Це може бути і більш складна операція, наприклад, у випадку з підставою в 2004 році компанії «РосУкрЕнерго» як спільного підприємства російського «Газпрому» і консорціуму українських олігархів. Передбачалося таким чином створити не тільки посередника для управління імпортом російського газу в Україну, а й «купити» вплив Леоніда Кучми, який покидав посаду українського президента і Віктора Ющенка, який приходив йому на зміну. В цьому відношенні «РосУкрЕнерго» була одночасно активним економічним гравцем, джерелом корупційних прибутків і важелем управління в руках Москви.
Узагальнюючи, можна сказати, що в низці випадків логіку ринку змушують підкоритися інтересам держави, і приватним компаніям доводиться йти на поступки, тому що Кремль від них цього хоче.
Іноді це означає політику грубої сили з метою контролю на «домашньому» ринку. Запропонована в цьому році приватизація державних часток в цілій низці російських компаній – в цьому списку, імовірно, «Алроса», «Башнефть», «Роснефть», «Совкомфлот» і «Внешторгбанк» – не тільки відбувається в умовах економічних санкцій і невизначеності на ринку, але також супроводжується умовами, які з високою часткою ймовірності відлякають зарубіжних учасників торгів. Зрозуміло, що головна мета всього цього – не збільшити дохід держави і не підвищити ефективність бізнесу, а в більшій мірі винагородити компанії і олігархів, які продемонстрували свою лояльність. Це можна було б інтерпретувати просто як корупцію, але це більше, ніж корупція. Для Кремля це, швидше, перевірений спосіб управління жадібними і безжальними елітами, що змушує їх знову і знову присвячувати себе Путіну і державі перед обличчям нових економічних перспектив. Зрештою, це вже багато разів відбувалося в минулому, чи був то розподіл жирних контрактів для сочинської Олімпіади, чи введення нового стандарту шкільних підручників. (І, за випадковим збігом, ключовими бенефіціарами в обох випадках виявлялися Аркадій і Борис Ротенберги – з найближчих друзів і затятих прихильників Путіна.)
І все-таки подібне специфічне «партнерство» з бізнесом не завжди визначається тільки стосунками з елітами або внутрішньополітичних розрахунком. У травні 2014-го, наприклад, Кремль відчайдушно намагався просунути 400-мільярдну енергетичну угоду з Китаєм. Росія вступила в нове геополітичне змагання із Заходом після анексії українського Криму і інтервенції на південний схід України. Коли санкції почали «кусатися», Путін вирішив вбити свій «кілочок» на Сході. У надії – заднім числом вже зрозуміло, що марній, – що це підніме відносини між Москвою і Пекіном на новий рівень, і водночас дасть урок Вашингтону. Москва хотіла підштовхнути російський «Газпром» погодитися на будь-які умови, які висунуть китайці. Китайці, прекрасно це розуміли, проштовхували дійсно важкі умови, причому настільки, що було незрозуміло, чи піде «Газпром» на настільки великі збитки. Зрештою, 30-річна енергетична угода виявилася в такій же мірі невигідною для «Газпрому», в якій необхідна Кремлю.
Хто клієнт? Хто патрон?
Гібридизація бізнесу, між тим, дорога із зустрічним рухом: обидві сторони хочуть виграти щось натомість – або гроші, або послуги.
Класичний приклад – «Уралвагонзавод», акціонерне товариство, акції якого з 2007 року належать Федеральному агентству з управління державним майном («Росмайно»). У розпал масових антикремлівських протестів у грудні 2011 року група робітників «Уралвагонзавода» звернулася в телеефірі до Путіна, який в той момент збирався знову обиратися на президентський пост, з пропозицією, в разі необхідності, прибути до Москви і «розібратися» з протестувальниками. Анатолій Сердюков, на той час міністр оборони Росії, ясно дав зрозуміти, що не бачить необхідності закуповувати нові танки для армії, включаючи і Т-90, випуск яких сподівався почати «Уралвагонзавод». Невдовзі після згаданої демонстрації лояльності трудящих Путін публічно скасував рішення Сердюкова, і завод отримав держзамовлення на два мільярди доларів на модернізацію танків для російської армії.
Потік послуг і політика рухаються в обидва боки. Поки «Уралвагонзавод» намагався використовувати політику, щоб виграти свою частку ринку, віце-прем'єр Росії Дмитро Рогозін не тільки лобіював інтереси військово-промислового комплексу – особливо він намагався перешкодити планам Сердюкова щодо закупівлі іноземної військової техніки, – а й намагався таким чином заручитися підтримкою представників ВПК для реалізації власних, і зрештою, безуспішних претензій на крісло міністра оборони. Полковник юридичного департаменту Міністерства оборони Росії, який поговорив з нами на умовах анонімності, назвав маневри Рогозіна «спробою військових промисловців знову захопити військових». В умовах гібридного бізнесу політика, бізнес і війна, переплітаючись, фактично зрощуються.
Гібридний бізнес диктує рішення
Таким чином сама культура ухвалення рішень як в політичній, так і в бізнес-сферах стає «гібридизованою». Багато західних коментаторів після публікації «панамських викриттів», наприклад, дивувалися, зробивши для себе, загалом, очевидне «відкриття»: деякі рішення, які здаються результатом політики чи ідеології, в рівній мірі проваджені фінансовим інтересом залучених сторін. Проте це російська реальність. І справа не просто в тому, що деякі індивіди користуються своїм становищем і зв'язками для особистого збагачення. Швидше, йдеться про те, що під час ухвалення практично будь-якого рішення на перше місце ставиться вигода – особиста або «зграї друзів», – бізнес-чуття і політична доцільність.
Російська політика в галузі медіа в роки правління президента Путіна рясніє такими гібридними бізнес-рішеннями. Захоплення в 2001 році «Газпромом» незалежної телекомпанії НТВ диктувалося не тільки необхідністю накинути вуздечку на журналістський колектив, категорично налаштований проти будь-якого диктату з боку держави. Звичайно, звинувачення в шахрайстві на адресу власника НТВ Володимира Гусинського були політично мотивовані, проте сотні мільйонів доларів, які його компанія «Медиа мост» заборгувала «Газпрому», теж стали важливим фактором під час ухвалення рішення про захоплення телекомпанії.
Раптове рішення ліквідувати і перебудувати фінансовані державою «РИА Новости» в грудні 2013 року теж з розряду класично гібридних. Наслідком «капремонту» стала заміна керівника агентства Світлани Миронюк на антизахідного підбурювача Дмитра Кисельова. Сам Путін пояснив таку перестановку необхідністю поставити на чолі організації, що фінансується державою, «патріота». Перебудоване агентство «Россия сегодня» лягло наріжним каменем у будівлю кремлівської пропаганди якраз напередодні українського конфлікту. А заклики, що передували йому, з боку англомовного телеканалу Russia Today (RT) до тіснішої співпраці в надії, що дві організації могли б в результаті злитися в майбутньому. І коріння тут йдуть глибше в гроші, ніж в політику. Russia Today і «РИА» роками воювали за державні ресурси. Їх сусідство в старому комплексі «АПН» на Зубовському бульварі було постійним джерелом суперництва за приміщення і гроші. І тим не менше, щоб виграти в цій економічній боротьбі, довелося задіяти політичний ресурс. Протягом двох років, що передували ліквідації «РИА», як стверджують інсайдери, чиновники, які підтримували RT, робили все, щоб налаштувати Путіна проти «РИА» за нібито опозиційні матеріали агентства. Коли рішення врешті-решт було ухвалене, очільник президентської адміністрації Сергій Іванов пояснив його «необхідністю економії коштів і підвищення ефективності державних ЗМІ», а також «захисту національних інтересів». Подібне офіційне пояснення рівнозначне зізнанню в гібридному ухваленні рішень.
Провести межу
Часом непросто провести межу між політикою і бізнесом, відчути баланс, особливо у випадку зі стратегічними проектами за кордоном. Приміром, однією з причин, через яку тендер на будівництво нового енергоблоку Темелінської АЕС в Чехії забуксував (в 2014 році проект був і зовсім зупинений), стала агресивна робота російських спецслужб на підтримку заявки «Росатома»: служба безпеки Чехії (BIS) мала, за її власною заявою, серйозні докази на користь цієї версії. Складність в тому, щоб зрозуміти, чи було це типовим, хоч і надто безцеремонним, висловленням підтримки Москвою комерційному підприємству (врешті-решт, відомі випадки, коли західні країни мобілізували політичну і навіть розвідувальну підтримку своїм стратегічним галузям і їхнім тендерам), чи у випадку з Темелінською АЕС переслідувалася насамперед стратегічна геополітична мета. Чи було це способом зробити чеську енергетичну інфраструктуру вразливою для майбутніх російських маніпуляцій? Вивертом для полегшення впровадження російських шпигунів? Важко бути в чомусь впевненим.
Зрештою, ніхто не знає, де в Росії закінчується бізнес і починається політика, і в цьому сила і одночасно серйозна небезпека гібридної бізнес-моделі. В епоху порівняно відкритих економік, складних транснаціональних корпорацій і структур володіння бізнесом, жадібному і якщо не аморальному, то вже точно такому, що не вірить в моральні цінності, капіталізму, досить просто створювати компанії, переміщувати капітали і проникати на ринки.
Наприклад, коли держкорпорація «Роселектроніка» захотіла купити ключові компоненти тепловізорних систем на Заході – щоб виконати держконтракт і одночасно обійти санкції, – вона створила безліч компаній-оболонок для ведення бізнесу: спочатку «Циклон», потім Cyclone-IR в партнерстві з кіпрською компанією незрозумілої приналежності. Та, в свою чергу, змінила назву на Photoelectric Devices LLC, щоб замаскувати і своє походження, і військове призначення. Це не було операцією спецслужб. Це приклад того, як російська держкомпанія в кінцевому рахунку вважала для себе можливим діяти в кращому випадку хитро, в гіршому нечесно, і щоб заробити, і щоб задовольнити свого головного клієнта – Міністерство оборони Росії.
Поганий бізнес
Незалежно від спокус, які відкриває подібна культура ведення бізнесу, для Росії вона має і серйозні довгострокові ризики. По-перше, сама політика часто – нехороший бізнес. Це може означати, що інтереси підприємництва і логіка ринку виявляються вторинними щодо політичних інтересів. У кращому випадку компанії стають жирними і ледачими, розраховуючи на політичну підтримку, а не на власну ефективність і майстерність. Якщо шпигуни можуть дістати для вас інформацію щодо конкурента в тендері або копію його нових розробок, навіщо «паритися» і вкладатися в розвиток бізнесу, в дослідження і розробки? Якщо політика може наказувати, які контракти виконувати вдома і продавлювати для вас замовлення за кордоном, навіщо думати про те, щоб виробляти краще і дешевше? Якщо можна використовувати політичний тиск, щоб закрити або захопити ефективнішого конкурента, навіщо вдосконалюватися самому? Корпорації, як «Газпром» або «Роснефть», кричуще неефективні, саме тому, що спираються на подібну монополію і політичну підтримку. У 2012 році «Газпром» втратив імовірно 40 мільярдів доларів через корупцію і неефективність, суму, практично рівну отриманій за той же період прибутку в 44,7 мільярда доларів. Проте Кремль завжди догляне за своїми «чемпіонами» – не безкоштовно, звичайно: натомість вони повинні бути готові стати зброєю держави. Так «Газпром» дозволив себе використовувати як «енергетичну артилерію» проти України в 2015 році (це обійшлося йому в 6 мільярдів доларів штрафів і втраченій вигоді), а «Роснефть» виклала на субсидування 180 мільйонів доларів.
Водночас все це сприяє тому, що сам бренд «Росія» стає все більш «токсичним». Іміджеву шкоду виміряти важко. Ще складніше передбачити настання переломного моменту, коли сам факт того, що російський інвестор або компанія вже буде робити вас небажаним і ненадійним. Як висловився один західний бізнесмен, чия компанія скорочує свою присутність в Росії, «є, звичайно, об'єктивні чинники, зокрема, як проблеми з економікою і міжнародна обстановка, що погіршується, але не менш важливе склалося в керівництві нашої компанії відчуття, що Росія знову дичавіє. Я не помічаю цього тут. Але люди не бачать Росію як місце для розвитку свого бізнесу в найближчі роки». І особливо це стосується нових, молодих компаній. Девід Нангл, виконавчий директор групи венчурного капіталу Vostok Emerging Finance, в інтерв'ю Financial Times зауважив, що «дуже важко залучити глобальний капітал до підтримки молодих компаній в Росії».
М'яка сила у всіх своїх іпостасях завжди була для Кремля terra incognita. Російські лідери розуміють, що вона може бути серйозною «зброєю», але вони не уявляють, як вона акумулюється, приводиться в дію чи використовується. Пафосні заходи, на кшталт сочинської Олімпіади, пропагандистські ініціативи «России сегодня» або меми з Путіним з голим торсом не додають м'якій силі ефективності, особливо на тлі таких контрприкладів, як анексія Криму або збитий MH17, отруйного виливанню кремлівських тролів і хакерів, нескінченної низки допінг-скандалів з російськими спортсменами і корупційних – з чиновниками. Навіть по-справжньому хороші російські бізнес-історії починають псуватися і викликають запитання. Лабораторія Касперського, що спеціалізується на захисті програмного забезпечення, – приклад справжнього світового лідера в своїй галузі, – хоча і зареєстрована в Лондоні, але безперечно російська. І все ж наполегливі припущення про зв'язок компанії з ФСБ, про що, зокрема повідомляв Bloomberg, – це швидше симптом більш загальних підозр щодо російського бізнесу, ніж щось конкретне про компанію, навіть з урахуванням того, що її засновник Євген Касперський колись працював в КДБ.
Як наслідок, довгострокові перспективи російського бізнесу стають заручниками короткострокових і, можливо, непродуктивних політичних цілей. У країни величезні природні та людські ресурси, і ніщо не могло підготувати покоління здатних капіталістів так, як це зробили сімдесят років радянського псевдосоціалізму. Оскільки сьогодні за інших обставин Росія повинна була б створити переконливу історію м'якої сили, засновану не тільки на історичних тріумфах і достоїнствах, але також на сучасних досягненнях. Щоб якось країна вже змогла розповісти світові свою велику економічну історію, а не ту, яка заснована на сучасному псевдокапіталізмі або на безнадійному експорті вуглеводнів купкою друзів-бізнесменів.
Наразі, однак, в той час як росіяни змушені вести більш скромне життя в ім'я кремлівських геополітичних амбіцій, світ їхнього бізнесу теж формується, деформується і обмежується політикою. Всупереч реальним «успіхам» в боротьбі з корупцією і бюрократизмом Росія дряпається вгору за шкалою сприятливості умов для ведення бізнесу (рейтинг щорічно складає Світовий Банк). Парадокс в тому, що одночасно опитування показують, що молоді підприємливі громадяни Росії знову відвертаються від ідеї почати тут свою справу. Не тільки Захід, а й азіатські країни переживають безпрецедентний приплив розумних, амбіційних російських і мобільних компаній – в пошуках кращого середовища для функціонування свого бізнесу. І йдеться не тільки про відомі імена, такі як Павло Дуров, засновник соціальної мережі «ВКонтакте». На думку Лева Гудкова, директора аналітичного центру з вивчення громадської думки, «Росія втрачає своїх освічених, активних і підприємливих людей».
Кремль, схоже, вважає за краще сприймати бізнес просто як ще один майданчик для боїв і інструмент державної політики. Багато бізнесменів і компаній, в свою чергу, хотіли б грати цю роль в обмін на індульгенцію за свої гріхи і режим преференцій. Але врешті-решт, така ситуація роз'їдає як ефективність російської економіки, так і її репутацію. А Росія навряд чи може собі дозволити подальше руйнування того і іншого.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода