Кілька днів тому я їздила за перепусткою. Слів майже немає – одні емоції, але спробую зв'язно розповісти, можливо, комусь мій досвід стане в нагоді.
О шостій ранку з Південного автовокзалу Донецька відходить кілька автобусів до Великої Новосілки – один із них був, мабуть, рейсовим, бо моїй подрузі вдалося придбати квиток на нього за кілька днів до поїздки. Ми сіли в той, що приватний, автобус був повністю забитий людьми.
«ДНРівські» блокпости минули швидко, тільки на одному вивели чоловіків до 55 років на вулицю і перевірили паспорти. Коли доїхали до українського, побачили кілометрову чергу машин, наш автобус був 19-м у черзі, яка ледве рухалася.
Простояли більше чотирьох годин. Серед поля, голодні, без туалету. Принагідно прошу вибачення за нас усіх у господарів тих полів! Відразу з’ясувалося, що практично всі пасажири їдуть за перепустками, довідки переселенців є лише в кількох осіб, та й ті не хочуть їх показувати, бо, за словами пасажирів, «за ними випускають (ставлячи при цьому якийсь штамп), але більше не впускають».
Завдяки нашому водію нас пропустили всіх. А мою подругу, яка їхала іншим автобусом попереду, висадили, тому що її не було в базі даних, хоча вона точно знала, що в списках є: про це з величезними труднощами (бо таку інформацію можна отримати тільки родичам безпосередньо в Координаційному центрі у Великій Новосілці й лише за наявності документів, що підтверджують родинні зв’язки, та паспорта тієї людини) дізнався її друг з «великої землі». Так з’ясувалося, що бази даних у КЦ і на блокпостах чомусь не збігаються.
У чоловіка поруч солдат спитав, чому той подорожує з перепусткою сектора «М», чоловік розгубився, почав щось говорити, проте солдат, перебиваючи, суворо перепитав його кілька разів, а потім весело сказав, що це жарт, і, запитавши чоловіка, чи той злякався, вийшов з автобуса
Перевірка на блокпосту виглядала так: попросили вийти всіх, хто стояв, їхні документи перевіряли на вулиці, у салоні солдат дивився паспорти тих, хто сидів, у мене спитав про мету поїздки, у чоловіка поруч – чому той подорожує з перепусткою сектора «М», чоловік розгубився, почав щось говорити, проте солдат, перебиваючи, суворо перепитав його кілька разів, а потім весело сказав, що це жарт, і, запитавши чоловіка, чи той злякався, вийшов з автобуса. Хтось засміявся.
До Великої Новосілки ми приїхали о пів на першу, швидко зорієнтувавшись на місцевості, побігли до Палацу культури: там розташований пункт видачі перепусток тим, хто здавав документи на блокпостах (тим, хто здавав у самій Новосілці, отримувати документ треба в податковій).
Потім необхідно йти до центрального входу й записатися на аркуші до черги на отримання документа завтра. Я була б 294-ою
Устигнути зареєструватися треба було до обідньої перерви (13.00 – 14.00), тому що після обіду – час для виписування перепусток. Зі зворотнього боку будівлі є вхід до кабінету, де чотири співробітники перевіряють на комп’ютері, чи є людина в базі даних, і виписують талон з номером. Потім необхідно йти до центрального входу й записатися на аркуші до черги на отримання документа завтра. Я була б 294-ою (забігаючи вперед скажу, що мої друзі отримали свої перепустки наступного дня ще до обіду).
Оскільки мене в базі даних не було, вирішила знову подати документи – це вже в «комунхозі». Там працюють без комп’ютерів, тому, щоб роздрукувати новий пакет документів, довелося бігти на автовокзал (там же, до речі, можна зробити ксерокопії). Службовець переглянув мої документи, сказав, що через велику завантаженість чекати доведеться 1,5 – 2 місяці, а на прощання усміхнувся (перший приємний момент за день!)
Треба було потурбуватися про нічліг для тих, хто залишається. Гуртожиток виявився дуже неприємним: брудним, із важким запахом, кімнати гігієни в жахливому стані, люди казали, що бачили там мишей і тарганів. Ми пішли на автовокзал, але зал очікування там невеличкий, сидінь мало й майже всі зайняті, туалет надворі, а загалом – як у гуртожитку. Нам трапилося оголошення з номером телефону жінки, яка запропонувала переночувати у неї. Умови такі: хата на околиці селища, у кімнаті диван і крісло, що розкладається, сірі простирадла, «зручності» на вулиці, ціна – 50 гривень з людини. Це було найкраще з того, що ми бачили.
Після обіду я поверталася тим же автобусом. Деякі жінки встигли оббігти місцеві базар і магазини та добре отоваритися, адже ціни там удвічі (а іноді й більше!) нижчі за донецькі, тому додому їхали з великими сумками й навіть мішками картоплі.
На українському блокпосту в нас знову перевіряли паспорти, дивилися донецьку прописку. Поки ми стояли в черзі (цього разу близько години), водій, знаючи, що перепустки в мене немає, заспокоював, навчав мене, що говорити: ніби я поїхала ще в січні, а тепер повертаюся додому (така увага сторонньої людини, прагнення заспокоїти, допомогти була другим і останнім приємним моментом за день). Але слава Богу, обманювати не довелося: військовий запитував тільки про прописку.
На блокпосту перед Донецьком до салону ввійшов солдат у касці та плащі, спитав, чи подобається він нам (якісь тітки позаду радісно закричали «Да!» і подякували йому, що розсмішив), потім сказав: «Добро пожаловать домой!» – і вийшов
На першому «ДНРівському» блокпосту сказали вийти чоловікам до 55 і жінкам до 35 років, їхні документи оглядали на вулиці, у салон навіть не заходили. На блокпосту перед Донецьком до салону ввійшов солдат у касці та плащі, спитав, чи подобається він нам (якісь тітки позаду радісно закричали «Да!» і подякували йому, що розсмішив), потім сказав: «Добро пожаловать домой!» – і вийшов.
Аби отримати перепустку, мені необхідно виїхати з окупованої території, а щоб виїхати, мені потрібно отримати перепустку
Додому я йшла з важкими думками. Те, що пережила сьогодні, було важко і морально, і фізично. Я досі не можу пояснити собі й виправдати введення пропускної системи, та й абсурдність ситуації з видачею перепустки (аби отримати її, мені необхідно виїхати з окупованої території, а щоб виїхати, мені потрібно отримати перепустку) змушує сумніватися в здоровому глузді цього світу. Сьогодні я повною мірою відчула свою небажаність на «великій землі», громадянське безправ’я, просто людську нікчемність.
Я їхала за розумінням, відповідями на свої запитання, однак не отримала нічого. Для мене так і залишилося загадкою, чому причина «відвідати родичів» не є суттєвою для виїзду людини нехай навіть з окупованої території, які документи треба надавати для доведення спорідненості, якщо родичі похилого віку мешкають у селі чи маленькому містечку й гадки не мають, що таке інтернет або сканер, чому громадяни України взагалі повинні доводити, що мають серйозну причину для переміщення по своїй землі…
Матеріальний бік справи теж залишився незрозумілим. На перепустку я вже витратила велику суму (натомість нічого не отримала!). 70 гривень коштувала в лютому поїздка на блокпост, аби здати документи +200 гривень вартість проїзду до Великої Новосілки й назад +10 гривень роздрукувати новий пакет документів +50 гривень за нічліг. Разом 330 гривень без урахування їжі та вартості необхідних телефонних розмов у дорозі (до речі, про телефон: за 2,5 місяці, відколи здала документи, я жодного разу не додзвонилася на жоден номер КЦ у Великій Новосілці, а якби це вдалося і знала, що документа немає, не довелося б їхати).
Але найважчим випробуванням було чути розмови деяких пасажирів автобуса, які, обговорюючи все пережите та почуте за день, надзвичайно негативно відгукувалися про все, що відбулося, обливали брудом і українську владу, і військових. А що сказати у відповідь, як захистити мою Батьківщину? Адже справді, що ми чули від українських військових: «Навіщо ви сюди їдете?» або «Чому переміщаєтеся сектором «Б» з перепусткою сектора «М»? А на «ДНРівському»: «Добро пожаловать домой!» За ким із них підуть обивателі? За ким підуть, якщо українська влада заборонила ввезення продуктів на окуповані території, примушуючи таким чином купувати російські?
Для людини природно йти туди, де її якщо й не люблять, то принаймні приймають такою, якою вона є. Боляче спостерігати, як люди з окупованих територій, відчуваючи себе знехтуваними Україною, накопичують образи на неї, шукають розради «на стороні», намагаються влаштувати своє життя, пов’язуючи його з Росією. І найстрашніше, що чим далі відкладається звільнення наших земель, тим більше буде цих образ і непотрібних (на мою думку, дуже небезпечних!) зв’язків.
Дають надію слова однієї жінки в автобусі: «Я за те, щоб Донецьк залишався українським. Я просто не хочу в ТАКУ Україну!» Нехай так, хоч мені дивно чути і це, адже я вважаю, що живучи в Донецьку, я живу в Україні, і хай що з цього приводу думають інші з обох боків лінії розмежування!
Це був важкий день, коли час то зупинявся, то надзвичайно прискорювався. Це був день випробувань і розчарувань. Але я все ж таки вдячна за цей день, вдячна водієві, котрий допомагав нам, як умів, вдячна військовим, що виявили людяність і пропустили нас, тим чиновникам у Великій Новосілці, які були до нас уважні, ще й посміхалися, незважаючи на величезний потік людей! І це немало! Але погодьтеся: багато що нам необхідно змінити, щоб війна завершилася скоріше.
Боротися треба не лише за території, але й за людей на них
Адже боротися треба не лише за території, але й за людей на них. За людей, по-моєму, навіть завзятіше!
Українка, вчителька, місто Донецьк
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org