«В аеропорту я зрозумів, що означає проклинати війну» – капелан

Київ – Капелан Олег Марінченко розповів Радіо Свобода про випадки, коли був «на волосок» від загибелі у Донецькому аеропорту й про те, якою важливою є допомога товаришів. Він пояснив чому навіть найважчі поранення краще смерті, й чому так важко переносити втрату побратимів.

(ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК: Капелан із аеропорту: «Коли стріляли з авіаційної зенітки, то всередині все літало»)

Якось я підірвався на гранаті, але як казав Остап Бендер, «отделался легким испугом». Після чергування, коли бійці вже готувалися поспати, я пішов «по одній справі» – туалет шукати. Це було на четвертий чи на п’ятий день. Перед цим був бій, я був втомлений і не захотів турбувати товаришів. Я пішов сам і потрапив на розтяжку.

Командир перед цим попереджав усіх, щоб туди не ходили, бо там стоїть розтяжка. А забув і тому так сталося. Там висіла замаскована граната, а я її не побачив.

Граната влаштована таким чином, що спочатку вибухає капсуль, потім бойок. Спочатку чуєш такий звук – «пах», а після нього ти знаєш, що через три секунди буде вибух і комусь буде дуже боляче, чи, може вже і життя не буде. Тож у мене було приблизно три секунди для того, щоб сховатись.

Там була невелика кімната і далеко не втечеш, тому на третій секунді я просто повернувся спиною до гранати – я був в бронежилеті. Стався вибух і я відчув, що один осколок потрапив у стегно, а ще один «просік» плече на виліт.

Та все обійшлося, навіть крові майже не було. Лікар мене оглянув і заклеїв поранення лейкопластиром. Хлопці зразу, звісно, всі перелякалися. Усі почули – всередині приміщенні стався вибух, а потім дізналися «капелан підірвався на гранаті».

Оце розповідаю й думаю, що казав про себе, що я бійцям клопоту не завдавав. Завдавав, виходить. Але вони побачили, що зі мною все добре, здивувалися і посміялися. Думаю, вони більше злякалися того, що я їх покину, бо ж я їм казав, що не покину.

Командир по радіостанції доповів командуванню, що «капелан підірвався на гранаті, але завдяки чітким діям нічого не трапилось і він з нами». Це був такий кумедний випадок, після цього, як каже молодь, був «респект і уважуха».

У коридорах диспетчерської вежі

Іншого дня, правда, був уже не такий випадок. Боєць також підірвався на розтяжці, осколок влучив йому у скроневу частину і він загинув. Ми не могли на всіх постах виставити людей, тому деякі місця були заміновані. У бійця вже був досвід «на вежі», він думав, що все знає, не послухав товариша, який його попередив, що там заміновано. І загинув.

«Хто тут військовий – я, капелан, чи ви, хлопці?»

Я розповідав хлопцям Євангеліє Ісуса Христа. Я казав, що кожен з нас може померти у будь-який день – сьогодні, завтра, через рік чи через десять, але це залежить тільки від Господа. Він дарує вічне життя кожному, хто віддасть своє життя йому в руки. Не буде сподіватися тільки на свій досвід та силу, бо багато є таких випадків, коли ти нічого не можеш вдіяти.

Наприклад, коли я виїжджав на БТРі з вишки, ми підірвалися. Чи на фугасі, чи у нас влучили з гранатомета. У нас відірвало колесо, розірвало коробку передач й БТР зупинився. Я не «відключився», а водій і стрілок-наводчик втратили свідомість. Я почав гукати хлопців. Спочатку отямився один боєць, подивився, помацав себе і каже: «Я повністю в порядку, я повністю цілий». Потім він заліз, почав трусити водія й той теж опритомнів. Хоча вибух був дуже сильний, у мене зірвало каску, повідкривались всі люки, але коли виліз водій, оглянув себе, то й він не зазнав жодного ушкодження.

Ми підірвалися метрів 400-500 від «вишки», якраз на цій «дорозі смерті». Хлопці питають: «що будемо робити?». А думаю про себе: «Хто ж тут військовий – я, капелан, чи ви, хлопці?». Та я був старший від них, роздивився навколо й запропонував повзти. Там трава така суха була, сантиметрів 50-60 висотою, і якщо повзти, то може й не помітять.

От ми один за одним поповзли, мабуть з півкілометра повзли, чи навіть більше. Хлопці казали, що дорога замінована, тому був ризик втрапити на міну. Потім уже встали на ноги і йшли пригинаючись.

Хлопці тим часом по радіостанції передали, що ми підірвалися, а нам сказали, що вислали за нами БТРи. А ми тим часом уже дійшли до кінця аеропорту – туди, де все було загороджено бетонним парканом. Аж тут дізнаємося, що БТРи заблукали, а далі йти ми не могли, бо вихід з аеропорту контролював «Правий сектор» й вони могли нас підстрілити, не розпізнавши.

Ми знову зв’язались з командирами й попросили попередити «Правий сектор», що три бійці з підбитого БТРА хочуть виходити з аеропорту. Після того ми вже вийшли і дійшли практично до самих Пісків. Але один десантник, коли дізнався, що ми йдемо пішки, сів на мотоцикл МТ із коляскою, й виїхав нам на зустріч, забрав нас й відвіз у підрозділ.

МТ, на якому виїхали з аеропорту після підриву БТР

В аеропорту я зрозумів, що таке війна, зрозумів як вона калічить і вбиває. Коли я дивився на те, в якому стані приміщення навкруги – вони всі були зруйновані і в уламках – я думав, що так приблизно і з людськими душами. Тільки руйнування видно одразу, а як людські душі покалічені не видно. Для мене стало зрозумілим поняття «проклята війна». Війна убиває людину психологічно і фізично.

У коридорах диспетчерської вежі

Мені найтяжче переносити смерть тих, кого я знав ще з «вежі». І хоч не при мені була смерть «Сєвера», а при іншому капеланові, який приїхав мені на зміну, весь час згадую, як я «Сєверу» розповідав про Христа. Хлопець пручався, казав, що язичник і у Бога не вірує.

Його просто розірвало на частини снарядом. Це мене вразило найбільше.

І після другої поїздки, коли аеропорт практично захопили, я не міг собі місця знайти. Я ж знав дуже багато з тих, хто тоді загинув, бо ніс з ними службу 17 днів. Для мене ці смерті найтяжчі. Це те, про що я згадую, й те що постійно переживаю. Не поранення. Не важливо, які поранення – легкі, середні, чи навіть тяжкі. Головне, що людина буде жити. Мене не зачіпало ані розірване м’ясо, ані зламані кістки. Мені болять втрачені людські життя.

Капелан Олег Марінченко

(ДАЛІ БУДЕ)

Перша, третя та четверта частини розмови з капеланом Олегом Марінченком: