Українці Донецька. Ізоляція в місті, що занепадає

Чоловік біля автобусної зупинки у Донецьку. Січень 2015 року

Як дії української влади звели нанівець нашу просвітницьку роботу в окупованому місті

Яким є Донецьк сьогодні? Чи можна сюди повертатися? Такі запитання мені постійно задають друзі, які виїхали з міста раніше (на місяць-два, як вони тоді думали). І кожного разу я не знаю, що їм відповісти, хоча правильніше – як їм сказати, що того Донецька, який вони знають і про який мріють, уже немає. Тепер це порожнє, похмуре місто, мешканці якого нагадують мурах: над їхньою домівкою висить важка грозова хмара, з якої то ллє рясний дощ, то сиплються блискавки, а вони метушаться, намагаються зберегти свій мурашник.

Населення міста тепер складає менше третини від звичайного. Це переважно пенсіонери (які за жодних обставин не залишать своїх домівок, а зараз іще наглядають за покинутими квартирами дітей), чоловіки, які працюють (працювали) на підприємствах, що ледь животіють і поступово закриваються, жінки з дітьми (які не можуть виїхати через фінансову неспроможність або їм нікуди їхати). І є невелика група людей, що залишилися тут свідомо, аби допомагати оточуючим, підтримувати, нагадувати про їхнє українське коріння, власне, чинити опір окупантам.

Однак, якщо вам захочеться прогулятися вулицями Донецька, може здатися, ніби жителів тут іще менше, бо зустрінете лише поодиноких перехожих і зрідка авто. Просто люди намагаються не виходити з дому без необхідності.

У цьому, безперечно, є плюси: епідемія ГРЗ, схоже, нам не загрожує, у транспорті завжди є вільні місця, автомобільних заторів немає, будь-яку вулицю (навіть Ленінський проспект чи Артема) тепер можна перейти в будь-якому місці й у будь-який час. Але ці «плюси» радості не приносять.

Порожнє місто потроху занепадає. Чи знаєте, скільки потрібно часу, аби дім почав руйнуватися? Я тепер знаю це точно: півроку. Надзвичайно боляче зараз ходити давніми вулицями Донецька, де старі (деяким по 100 і більше років!) будинки розвалюються на очах не тільки через влучання снаряду, а й від того, що їх залишили господарі, які колись усією родиною часто протягом десятиріч зводили свої гнізда з любов’ю, надією, що будинок перейде нащадкам і вони будуть у ньому щасливі…

*****

У місті панують бандитизм і репресії: вподобані автомобілі, житло, залишені власниками будівлі промислових підприємств – експропріюються, озброєні «ополченці» навіть не завжди платять у магазинах за придбаний товар. У чоловіків (зрідка й у жінок) поліцейські патрулі на вулицях перевіряють документи. Люди, які відкрито висловлюють свою незгоду з тим, що діється, а тим паче проголошують проукраїнську позицію, опиняються в підвалах місцевих відділків поліції або так званого «Міністерства державної безпеки».

А «Міністерство освіти» видало наказ, яким забороняє співробітникам усіх навчальних закладів передавати будь-яку інформацію закладам України:

«Доводимо до відома, що передача будь-якої інформації про роботу всіх підрозділів системи освіти і науки ДНР до держави Україна розглядатиметься як діяльність, спрямована проти Донецької народної республіки. Дані про осіб, помічених у передачі інформації чи фінансової звітності до України, будуть передані на розгляд і для ухвалення відповідних заходів до МДБ («Міністерство державної безпеки» – ред.) ДНР».

Із введенням з 1 грудня економічної блокади життя тут надзвичайно ускладнилося. Раніше ми могли за допомогою карток отримувати заробітну плату, оплачувати комунальні послуги, інтернет, телефон, платити в супермаркетах. Тепер ні.

Заробити тут ніде, а грошей на виїзд теж немає. Виживають ті, у кого в родині є пенсіонери, бо жінкам від 60 років і чоловікам від 65 фонд Ахметова видає гуманітарну допомогу. Цими продуктами живе вся сім’я. Правда, у грудні «деенерівці» організували свій «банк», де видають бажаючим пенсіонерам 1 тисячу гривень матеріальної допомоги.

Після введення 21 січня спецпропусків таких «бажаючих» значно побільшає, бо виїхати за чесно заробленою в Україні пенсією вони не можуть. Ми взагалі не розуміємо, для чого саме вводяться спецпропуски. У переліку документів, які необхідно надати для цього, немає таких, де було б написано, що людина, яка виїжджає звідси, не диверсант чи сепаратист. Вони не дають жодних гарантій безпеки мешканцям України, проте надзвичайно утруднюють життя пенсіонерам, які змушені їздити за пенсіями. А також нам, що змушені їздити за ліками, необхідними речами, чи просто, аби «ковтнути вільного повітря», перепочити душею на Батьківщині. І нашим дітям, які змушені їздити писати екстернатні контрольні та складати іспити, реєструватися на ЗНО (зараз уже зрозуміло, що дехто з них не встигне оформити спецпропуск і виїхати вчасно – це треба було зробити до 10 лютого, – а значить, взагалі не складе іспити і не зможе вступити до ВНЗ цього року!). А ми ж повноправні громадяни України! Це порушення нашого конституційного права на вільне пересування, на отримання належних соціальних виплат, освіти.

До Донецька вже давно не привозять ні продукти, ні ліки, ні інші споживчі товари. Весь асортимент супермаркетів тепер легко поміститься у будь-якій «крамничці на розі». У аптеках ліки по одній-дві упаковці, як кажуть, «виграє» (пробачте, придбає, а значить, буде жити) найспритніший або найвитриваліший, бо іноді, щоб знайти потрібні ліки, доводиться обійти півміста і не завжди успішно. Якщо зламалося щось із побутової техніки, полагодити навряд чи вдасться, тому що немає запчастин, а придбати нове неможливо, бо в магазинах, які ще не зачинилися, залишилися найдорожчі моделі. Але найпотрібніші тут зараз будівельні матеріали, бо кожного дня відбуваються нові руйнування від артобстрілів. Однак із ними ситуація така ж, як і з ліками.

*****

Із 16 липня в Донецьку немає українських ЗМІ: телебачення і дротове радіо транслюють російські або «деенерівські» канали. Правда, на FM-хвилях залишилися 2 наші радіостанції – «Наше радіо» і «Перець-FM», однак ще восени новини стали перекриватися музикою, а тепер на них узагалі немає ніяких програм, просто музика.

Серед друкованих ЗМІ залишилися тільки деякі інформаційно-розважальні (наприклад, «Комсомольская правда в Украине», «События недели: итоги и факты»), та й їх привозять рідко й мало. Інтернетом мають змогу користуватися мало донеччан. Єдине, що тут безперебійно працює, – це ОБС («одна баба сказала»). Отже, ми опинилися в абсолютній інформаційній ізоляції, що значно полегшує завдання окупаційних ЗМІ. А від 4 лютого нас відключили і від мобільного зв’язку «Київстар».

В освіті відбувається перехід на російські стандарти: у жовтні були змінені чинні українські програми (предмети «Історія України», «Географія України» заборонені, з курсу «Українська література» рекомендовано вилучити твори патріотичного змісту), вчинена спроба перейти повністю на російську мову викладання (яка тоді провалилася, бо переважна більшість батьків написала заяви з проханням залишити українську мову викладання), у січні на публічне обговорення винесено проект закону про освіту в «ДНР» (а раніше – проект «конституції»), відбувся перехід на п’ятибальну систему оцінювання. Ми опираємося цьому, як можемо: викладаємо повний курс мови і літератури, розказуємо про події з історії України, до 9 листопада провели Тиждень української писемності та мови, конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, роз’яснюємо ситуацію на Донеччині. Але треба визнати: на тлі тутешньої пропаганди наш голос є слабким. Проте він є!

Найжахливіше те, що переважна більшість бюджетників були залишені відповідними міністерствами тут напризволяще. Ми з вересня неодноразово зверталися до МОНУ й особисто до Сергія Квіта щодо ситуації в освіті на окупованих територіях. Спочатку з нами спілкувалися, правда, здебільшого відсилали до місцевої влади (абсурд: щоб чинити опір окупантам, захистити українську освіту тут нас відсилали до тих, хто з окупантами давно співпрацює!).

На початку грудня я нарешті отримала відповідь МОНУ щодо заробітної плати вчителям, де чиновники, посилаючись на постанову КМУ №595 та інші подібні документи, пропонують нам дивний вибір: або переміщати установу на вільну територію, або працювати тут далі, хоч і на «ДНР». Ні міський, ні районні відділи освіти, як виявилося, переміщатися на вільну територію і не збиралися, самостійно ми, звичайні вчителі, зробити цього не можемо. Залишається чекати на визволення. Але й тоді ми отримаємо заробітну плату лише за умови «продовження функціонування установи та виконання працівниками своїх обов’язків».

Ми думали звільнятися після завершення семестра (бо психологічно надзвичайно важко працювати, та й матеріальна скрута дається взнаки), але тоді, виходить, узагалі втратимо право на отримання заробітної плати. Якийсь абсурд виходить: аби отримати зарплатню, ми повинні залишатися працювати тут. Або змиритися з думкою, що працювали на власну державу весь цей час безкоштовно. Я знову звернулася до МОНУ за інструкціями, як перемістити навчальний заклад на підконтрольну Україні територію, за роз’ясненнями, як ми можемо зробити це в обхід нашого безпосереднього керівництва. Відповіді не отримала досі.

Зрештою, у середині грудня пан Полянський поставив остаточну крапку в цьому питанні: «Педагогічна діяльність на окупованих територіях не визнається державою у якості правочинної» – І далі: «Оскільки навчальний рік на цих територіях не розпочинався, зарплата не нараховується». Отже, ми тепер ніхто. І всі наші професійні дії, особисті жертви заради підтримання тут вогника українства виявилися непотрібними рідній державі. Така ж ситуація у сфері охорони здоров’я.

От і виходить, що ми, українці Донецька, опинилися в абсолютній ізоляції від Батьківщини, але не розуміємо, чому від нас відмовляються свої ж.

Якщо в отарі опинилася паршива вівця, то треба виокремити й лікувати її, а не знищувати всю отару. А дії української влади та слова деяких наших колишніх друзів і рідних із «Великої землі» свідчать про тяжіння до другого способу вирішення ситуації на Донбасі. Усі кроки влади стосовно окупованих територій здаються нам такими, що позбавляють соціально незахищені прошарки населення можливості отримати належні соціальні виплати на підконтрольних Україні територіях.

Ці кроки здаються спрямованими проти українців Донеччини, адже вони обмежують наші можливості, наші конституційні права. Дії влади звели, практично, нанівець нашу просвітницьку роботу, бо навернених нами влітку проукраїнських неофітів залишається все менше.

Проте є невеликий шанс, що можновладці перебувають в ілюзії, ніби на окупованих територіях не залишилося українців, і цими постановами прагнуть «придушити» діяльність терористів (хоча дії нашої влади на них не впливають ніяк: вони отримують гуманітарну допомогу, зарплатню готівкою, і вона достатньо велика, аби пройти будь-які бюрократичні перепони, отримати будь-які документи і виїхати, якщо є бажання, будь-куди).

Тоді варто розвіяти ілюзію: нас тут багато! І нам всього лише потрібна підтримка й допомога. Але отримуємо ми її тільки від журналістів кількох українських видань і Донецького прес-клубу «Комітету патріотичних сил Донбасу», що висвітлюють наші проблеми та намагаються захищати наші права. Та від простих бійців Нацгвардії і добровольчих батальйонів, які, незважаючи на часті помилки (які коштують людські життя!) командування, продовжують боронити нашу землю.

Захисту від владних структур, потужної моральної підтримки нашого народу немає. Невже в Україні не розуміють, що продовжувати дотримуватися диких ілюзій, стереотипів і ділитися зараз на «своїх» і «жахливих донецьких» просто небезпечно. Ми теж свої! І перемогти ми можемо, лише об’єднавшись нарешті!

Ось таким є сьогоднішній Донецьк. Але ми з вами, мої знайомі й поки не відомі друзі, знаємо, що він може бути іншим: привітним, сяючим і радісним! І саме в такому, звільненому, Донецьку я призначаю вам побачення!

Українка, вчителька, місто Донецьк

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода


Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org