Московська патріархія стала на сторону агресора – Віктор Єленський

Європейські коментатори знову і знову повертаються до причин трагедії в Парижі. «Повага до релігії» перетворилася на «страх перед релігією», говорить відомий письменник Салмон Рушді, який сам за свої твори зазнав переслідувань релігійних фанатиків. З іншого боку, є і коментатори, які говорять, що європейці досягли такого ступеню секуляризму, що втратили можливість розуміти почуття віруючих. Чи можливо у сучасній Європі поєднати глибоку релігійність з толерантністю, чи не оманливий тут успіх України, і якщо ні, то чи може вона передати цей досвід Європі? Про це говоримо з відомим вченим-релігієзнавцем, а нині заступником голови Комітету з питань культури і духовності українського парламенту Віктором Єленським.

– Згідно з дослідженнями останніх передвоєнних років кількість випадків релігійного екстремізму в Україні зменшувалася, а Майдан показав, що представники українських релігійних груп спроможні не лише на взаємну повагу, але і на солідарні дії. Чи дійсно Україні вдалося вибудувати глибоке міжконфесійне порозуміння, про яке в інших європейських країнах можна лише мріяти? Чи ми просто ще не стикнулися з їхніми викликами, наприклад значною імміграцією людей іншої культури?

Віктор Єленський

– В часи криз релігійне почуття загострюється і так буває завжди. Але тут є іще одна обставина. Мої, наприклад, дослідження ролі церкви і релігії в європейській історії, зокрема в центральній і східно-європейській історії доводить, що коли церква бере активну участь в процесі творення нації, то це також приводить до зростання авторитету церкви і до підвищення релігійних почуттів, до їх піднесення. А зараз ми знаходимося на дуже важливому етапі творення української нації.

Церквам України вдалося сформулювати спільний порядок денний, який забезпечив їм не просто співіснування, але і співпрацю. Справа в тім, що наприкінці 80-х років Україні пророкували війну на релігійному ґрунті. Але цього не тільки не сталося, а й Україна змогла показати досить високі взірці міжцерковного порозуміння і міжцерковної солідарності. Це особливо стало очевидним в часи Революції гідності.

В Україні також із багатьох причин існує культура міжцерковного порозуміння, яка ґрунтується на таких чинниках, як історична пам’ять, наявність особливо декількох центрів релігійної сили, які конкурують, звичайно, між собою, але в той же час кожний із цих центрів сили не може одноосібно домінувати і придушувати релігійні меншини і тих, хто їм, умовно кажучи, не подобається.

– Чи цю модель можливо експортувати до Європи? Чи це є суто українська модель, яка створилася в українських історичних реаліях і жодного досвіду українського Європа не може з цього почерпнути?

– Деякі європейські країни намагаються це зробити. Але багато з них, в тому числі церковних діячів, не мають уявлення про те, що відбувається в Україні. Тому що дуже часто вони беруть своє уявлення про релігійну ситуацію в Україні з повідомлень Московської патріархії, яка, звичайно, говорить про розгул розкольників, про те, що капелани нацьковані радикальними партіями захоплюють храми, і так далі і тому подібне.

Наприклад, коли зовсім недавно в Україні був кардинал Відня Крістоф Шенборн, він був по-справжньому вражений рівнем солідарності українських церков, був вражений тим, що він почув на засіданні Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, і пообіцяв принаймні, що він пропагуватиме цей досвід в Європі.

– Деякі європейські коментатори протиставляють релігійність і толерантність. Письменник Салман Рушді говорить, що релігія, як і будь-яка інша ідея, заслуговує на критику, сатиру, і навіть «безстрашну неповагу». Коли релігійні почуття стають деструктивними?

– Коли вони відмовляють в праві на існування іншим релігійним почуттям і просто переконанням, очевидно, секулярним. Тоді вони по-справжньому стають страшними і деструктивними, руйнівними.

– Чи не стало європейське суспільство занадто секулярним, щоби взагалі зрозуміти чутливі місця віруючих?

Ні, я не думаю взагалі, що європейське суспільство стало секулярним в тому сенсі, в якому це розуміють соціологи релігії. Більше того, останні дослідження показують те, що політична і культурна поведінка німців, шведів, норвежців, французів великої мірою живиться з релігійних уявлень, навіть якщо люди цього несвідомі.

З іншого боку, збільшення присутності ісламу в старій Європі призвело до того, що християнство стає маркером індивідуальної ідентичності тих людей, які по суті справи християнами не є. Але лишаються ними в сенсі культурному.

– Якщо для Європи викликом є ісламський екстремізм, то для України – російський православний фанатизм. Ми бачимо, як на окупованих територіях переслідують представників інших релігій, передусім протестантів, католиків, священиків Київського патріархату. Відомий російський богослов Яків Кротов говорить у цьому зв’язку, що російський релігійний фанатизм ще страшніший, ніж ісламський, бо йдеться про людей, які підміняють віру культом сили. Ви погоджуєтеся з його оцінкою, чи все ж таки, поки на сході України будують «русский мир», Російська православна церква поділяє відповідальність за дії своїх прихильників?

– Російська православна церква і Московська патріархія деякий час намагалася принаймні зберегти обличчя, якби демонструвати те, що вона стоїть над боротьбою в цій війні. Але довго так тривати не могло і в кінцевому рахунку Московська патріархія стала на сторону агресора.

Більше того, вона стала обслуговувати ці цілі, тому що ідейна сторона цієї агресії, ідейне підґрунтя – воно абсолютно брехливе і не можна весь час говорити, що ми вбиваємо, катуємо і так далі, і так ділі... тільки тому, що це фашисти.

І тоді з’явилася ідея цієї священної війни за православну віру проти розкольників, уніатів, тощо… і патріарх Московський навіть написав з цього приводу листа патріарху Константинопольському. Деякий час цей лист навіть висів на офіційному сайті Московської патріархії, але він був настільки безглуздий, настільки провокативний і настільки вражаючий своєю брехнею, що навіть звідти його довелося зняти.