Донецьк досі похмурий і темний, але ми все-таки зустріли новий, 2015 рік, незважаючи на артилерійську канонаду, відсутність грошей і (у багатьох донеччан) надій на краще. Це був перший у моєму житті Новий рік без ялинки, щедрого святкового столу, без улюблених новорічних кінофільмів і розважальних програм, узагалі без телебачення, без багатьох рідних і друзів, які з якихось причин зникли з мого життя.
Але він приніс і багато приємних відкриттів: виявилося, що «свої» і «чужі» є по обидва боки фронту, що своїх тут більше, ніж я думала, і що вони продовжують боротися, кожен по-своєму, на своєму місці, але так само наполегливо.
І не важливо, що хтось просто купив ялинкові прикраси жовтого та блакитного кольорів і подарував такі «парочки» друзям, а хтось зробив солодкі «букетики» із цукерок у синьо-жовтій обгортці… Це і є не показний патріотизм, а внутрішня потреба створити навколо себе Україну, поділитися любов’ю до неї з довколишніми. А коли в Україні почався Новий рік, із різних кінців мого району раптом пролунали залпи фейерверків!
Дякую вам, мої безстрашні земляки, за ці чудові новорічні подарунки, за відчуття несамотності у колись рідному, а потім несподівано зруйнованому і тепер ворожому світі! Дякую вам, наші близькі з «Великої землі», за теплі слова підтримки, за подарунки, що їх ви якимось дивом змогли передати сюди, на наші скромні новорічні столи, але головне – за те, що ви з нами, незважаючи на кимось придумані й поширені негативні стереотипи про донеччан, на буферні зони, «лінії розмежування» та інші дурниці. А ми – з вами, тому що ми діти однієї матері, однієї батьківщини – України.
Тільки от одних слів у нашій ситуації замало, і зупинити новоспечених «республіканців», які в пориві маніакальної любові до батьківщини (а може, до себе?) прагнуть розірвати її на шматки, усе ж доведеться. І зробити це ми зможемо тільки разом. Чому ж деякі українці вважають за правильне відгородитися від нас, активно підтримують плітки про «цих жахливих донецьких»? Якщо вам довелося мати справу з нечесними, неохайними чи злими донеччанами, я співчуваю вам, прошу вибачення за них. На жаль, такі люди серед нас справді є. Але невже подібний людський тип можна зустріти лише на Сході, а серед ваших сусідів, односельців таких немає?
Я народилася на Дніпропетровщині, провела там дитинство і досі безмежно люблю цей благословенний край, але й у цьому раю зустрічала шахраїв, ледарів, пияків… Перші роки після переїзду я ненавиділа Донецьк, він здавався мені похмурим, холодним, сірим бетонним чудовиськом. Я змогла полюбити це місто, тільки коли зустріла тут безліч прекрасних людей, коли обійшла пішки його стрімкі вулиці й затишні провулки, дослідила його недовгу, але бурхливу історію.
Ви скажете, що так пощастило тільки мені. Упевнена, ні. Просто Донецьк, як і будь-яке велике горде місто, не відкривається відразу. А пишатися йому є чим: вирости за 145 років із кількох козацьких зимівників і поміщицьких маєтків у місто-мільйонник, що гідно приймало європейський спортивний турнір, – достатня для цього підстава! А скільки відомих людей Донеччини стали окрасою української та російської культур! Ця земля народила іще дуже багато невідомих вам, але не менш прекрасних людей. За них і за цей край варто боротися!
********
Цього Різдва я втратила своїх рідних із Дніпропетровщини. Вони відмовилися від мене, оголосивши зрадницею, бо я не виїхала з окупованої території, продовжую працювати в школі (причому безкоштовно, чого вони взагалі не можуть зрозуміти). А з розмов у чергах я знаю, що в подібній ситуації опинилися й інші мої земляки. Першою реакцією були біль і образа, але згодом подумала: може, вони справді, не знаючи достеменно, що тут відбувається, не розуміють, чому ми досі залишаємося вдома? Можливо, варто все розтлумачити, аби іншим не довелося, як мені, у святкові дні оплакувати втрачених рідних?
Отож, чому українці залишаються в Донецьку, незважаючи на всі «принади» окупації: неможливість вільно висловлювати свої думки, а особливо почуття до батьківщини України, фізичні тортури в поліцейських підвалах (а іноді й смерть!) через інакодумство, відвертий грабунок авто, побори, безробіття, безоплатну працю на підприємствах, що ледве жевріють, відсутність нормальної медичної допомоги та освіти, постійні артобстріли, часто відсутність води, електроенергії, гнітючу психологічну атмосферу в місті?
По-перше, тут залишаються наші немічні старі, яким зараз, як ніколи, потрібна допомога. У місті досі багато інвалідів, вивезти яких складно, та й потім тинятися по гуртожитках чи зйомних квартирах неможливо. По-друге, багато хто залишився охороняти житло, адже в покинуті помешкання деенерівці поселяють своїх. По-третє, у людей не вистачає матеріальних ресурсів на переїзд. Зараз цей мотив варто поставити на перше місце.
Є й інші причини. Я, наприклад, просто не розумію, чому маю залишити свою – УКРАЇНСЬКУ! – землю на поталу окупантам? Коли мені кажуть про виїзд як єдиний вихід із нашої ситуації, я згадую кінострічку «Иван Васильевич меняет профессию». Пам’ятаєте епізод з тевтонським дипломатом і фразу фальшивого царя: «Кемская волость? Да забирайте! Я-то думал… Забирайте!». Фактично те ж говорять українці, що закликають відгородитися від «Донецької волості», залишити її, мовляв, «хай будують свої республіки, ви ж цього хотіли».
Тільки у фільмі навіть звичайний крадій розумів, що не можна віддавати жодної крихти рідної землі! Невже ви справді не розумієте, що виїхати звідси – це значить дати можливість окупантам оселитися в наших будинках, використовувати наші промислові потужності для ремонту їхньої зброї, користуватися нашими матеріальними і культурними надбаннями?! Таким, на вашу думку, повинен бути патріотизм?
********
Я залишаюся працювати в школі, тому що не знаю, хто, крім мене, буде нагадувати дітям про їхню батьківщину – Україну, навчить їх рідної, просто колись ганебно забутої їхніми батьками чи бабусями і дідусями, української мови. Бо не хочу втратити це покоління, як втратили ми покоління 80–90-х років. А саме діти тих буремних часів взяли сьогодні зброю до рук! То краще покинути цих дітей, якось виростуть самі? Таким, на вашу думку, повинен бути патріотизм?
Я лише звичайна донеччанка, для багатьох із вас – зрадниця, і в розумінні ситуації на окупованих територіях можу помилятися. Навчіть мене справжнього патріотизму. З висоти ваших затишних диванів вам, очевидно, краще видно, що тут відбувається насправді, які люди живуть тут і як з ними треба чинити. Тому ви не берете моїх земляків на роботу, не здаєте їм житло, відмовляєте в тимчасовій реєстрації, цураєтеся рідних. Ви думаєте, що так убезпечитеся від біди чи краще виявите любов до Батьківщини? Так повинен чинити справжній патріот?! На рідному дивані, відгородившись від реальності, можна навіть написати грубезний трактат про патріотизм. Але чи буде в ньому хоч слово пережитої правди?
Пам’ятаєте, у Тараса Шевченка: «Схаменіться, будьте люде, Бо лихо вам буде!»
На окупованих землях досі дуже багато свідомих українців. Цуратися їх – значить зробити слабшим український народ, а отже, допомогти ворогу. По-моєму, це і є справжня зрада Батьківщини.
Українка, вчителька, місто Донецьк
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org