Журналіст, харківський громадський діяч Роман Черемський повернувся до Харкова після полону в угрупованні «ЛНР». Із рідними він не мав зв’язку понад чотири місяці. За його словами, кілька разів з різних причин зривалися спроби звільнення з полону терористів. Радіо Свобода зустрілося з Романом Черемським, щоб з’ясувати, як вдалося йому звільнитися і що довелося пережити в неволі.
– 16 серпня нас затримали так звані «ополченці» на першому ж блокпості при перетині лінії фронту України і так званої «ЛНР». Нас затримали бійці батальйону Святого Георгія. Спочатку сиділи в полоні з журналістами телеканалу «112» і з правозахисником Валерієм Макеєвим. Спочатку ми були в камері в Ровеньках, там був 49 днів, потім перевезли в Луганськ, там довелося сидіти в підвалі днів десять з правозахисником Валерієм Макеєвим, а потім був у підвалі два місяці сам.
Це вже зараз я розумію, що не можна так було журналістам перетинати лінію фронту. За великим рахунком, поїздка була непродумана, і я, зокрема, в цьому винний.
Була домовленість нашого волонтера, правозахисника Валерія Макеєва, що нас, трьох журналістів (Романа Черемського і знімальну групу телеканалу «112 Україна» – кореспондентку Ганну Іваненко та оператора Назара Зоценка – ред.) запрошують «ополченці» в Краснодон, і там дають нам двох полонених, а ми за це робимо матеріал. Наша поїздка була узгоджена з усіма структурами. Але маршрут, яким ми їхали, проходив через лінію фронту, а тоді вона проходила між Лутугине і Волнухиним. Лутугине було українським, Волнухине – вже «ополчення».
Згодом журналістів каналу «112» звільнили через LifeNews: приїхали журналісти LifeNews, домовилися – і їх звільнили.
– Пане Черемський, Вашого прізвища немає в оприлюдненому СБУ переліку осіб, звільнених із полону внаслідок обміну з бойовиками 26-27 грудня. Хто Вас врятував із полону?
– СБУ міняли по каналах так званої «ДНР», а нас звільнили у так званій «ЛНР». Я не готовий і не хотів би розповідати, що і як. Я дякую українцям, добрим людям.
Хочу бути обережним у розповіді, аби не вплинути на процес звільнення інших полонених і до цього закликаю всіх
Мене тричі садили в машину і говорили, що я їду на звільнення. Виявлялося, що це не зовсім та інформація, один раз зірвався обмін. Це тонкі матерії. Обміняли – і слава Богу. Але на те, чи звільнять людину, впливає дуже багато факторів і порушення хоч однієї дрібноти все зриває. Тому зараз хочу бути обережним у розповіді, аби не вплинути на процес звільнення інших полонених і до цього закликаю всіх.
Найбільше, що пресує людину, це незнання, що з тобою буде далі, причому не тільки це стосується українців, а й місцевих, які потрапляють у полон.
Мене звільнили раптово, прийшли, кажуть: «Збирайся, виходь».
Що їх цікавило? «Де блокпости», – запитували, просили намалювати розташування, тощо. Але я цього не міг знати. Я ж не водій, я туди їхав як фрілансер, редактор газети «Український простір». Їм хочеться арештувати диверсанта, а ми ж не диверсанти. Це зараз я розумію, що тупістю було їхати через лінію фронту на бусику (Mercedes Vito) там же бусик «востребувана» машина. Українським журналістам туди в’їзд заборонений, у жодному разі не можна їхати. А тим паче, якщо прописка ще й наша, з цієї сторони: Харків, Київ, Черкаси – як це було у нас.
Я чесно скажу, до нас ставилися більш-менш нормально. Серед так званих «ополченців» є багато нормальних людей, які мають тверді переконання. Є такі люди, яким я можу потиснути руку, хоча є й ті, про яких не хочеш зовсім згадувати.
– Пане Черемський, у Харкові Ви відомі як патріот України, який опікується відновленням історичних пам’яток українським, зокрема харківським, громадсько-політичним діячам. Чи не зашкодила Ваша громадська позиція Вам під час полону при допитах?
Ми для них укропські журналісти, ми асоціюємося у них з ворогом
– Якщо я маю переконання, відмінні від їхніх, за це не судять. Я ж не військовий, приїхав туди як журналіст. Приїхав туди, аби взяти думку тієї сторони для матеріалу, я їм казав, ми збираємо думки і робимо збалансований матеріал для новин. Вони й так нас асоціювали як укропів. Все одно ми для них укропські журналісти, ми асоціюємося у них з ворогом. До мене, як людини, ставилися нормально, У них претензії до нашої сторони. Тобто Харків, виявляється – це фашистське місто, тут «рулять укропи». Я навіть не думав, що у них російськомовний Харків настільки асоціюється з українським містом. Вони певною мірою злі на Харків – мовляв, Харків не підтримав так звані «ЛНР» та «ДНР», «скисли».
– Що Вам довелося побачити у проросійському батальйоні Святого Георгія, де перебували в полоні. Ним керують люди із так званого «ополчення» чи російські офіцери?
Керівництво батальйону – росіяни. У них на території частини висить російський прапор
– Батальйон Святого Георгія – це ж бойовий батальйон, вони ж воюють в окопах на фронтах. У ньому воюють переважно так звані «ополченці», Серед звичайних вояків переважно місцеві жителі, шахтарі, вони мають свої переконання. Керівництво батальйону – росіяни. У них на території частини висить російський прапор. Всі ці так звані «ополченці» асоціюють так звану «ЛНР» із причетністю до Росії. У них українофобія полягає, наприклад, у тому, що при вході до штабу лежать українські державні прапори, щоб люди витирали ноги, – це і в Ровеньках, і в Луганську так. Мені це було, звичайно, неприємно. Але які можуть бути з ними дискусії про національні символи, якщо перед тобою людина з автоматом?
– Пане Черемський, за інформаційними повідомленнями з фронту зрозуміло, що військові дії на Донбасі не згортаються, на них мало впливають Мінські домовленості. Розкажіть, як ці процеси відчуваються зсередини?
Вони постійно тренуються, їздять у спеціальні центри. Знаю, що їх інструктують росіяни, як воювати
– Я спілкуючись з ними чотири з половиною місяці, хочу відзначити, у них високий бойовий дух. Вони абсолютно вірять у свою перемогу. Їм скажуть іти на Харків, на Львів, куди завгодно – підуть. Коли у мене питали:ти звідки, я їм говорив, що з Харкова. А вони: «Ну нічого, незабаром ми туди тебе завеземо, ми там уже скоро будемо, потрапиш туди разом із нами». Серед них ніякої деморалізації я не бачив. Спостерігав, все більше і більше так званого «ополчення». Там по ЛНРівському радіо йдуть оголошення про набір до танкових рот. Вони постійно тренуються, їздять у спеціальні центри, класи, там навчаються. Знаю, що їх інструктують росіяни, як воювати. Просто їм немає наказу для наступу.
– Командири добровольчих батальйонів не раз заявляли про необхідність рішучих військових дій української армії для очистки Донбасу від російської армії. А президент України – прихильник миротворчого процесу. А Ви, після побаченого на окупованій території, яку позицію підтримали б?
– На мій погляд, треба припиняти бойові дії. Є певний сформований кордон, і от він має зберігатися. Там тривають обстріли, гинуть люди, а Україна від цього не виграє. Там керують усім росіяни, росіяни захочуть і введуть війська. Я там побачив велику силу. Зараз, при такій армії, яка є, звільнити Донбас не реально. Якщо зараз розпочати наступальну операцію, це безглуздо.
– Пане Черемський, в яких умовах Вас утримували бойовики?
– У Ровеньках у камері. Це кімната, де раніше була теслярська майстерня. Туди потрапляли люди, що порушували комендантську годину. Вони суворо карали так званих ополченців за п’янку та за самовільну стрілянину зі зброї, наприклад, з балкону – дуже давали по мізках. Цей порушник мав працювати на примусових роботах тиждень, два, три на так зване «ополчення». Коли були активні бойові дії в місті, то копали окопи, вантажили снаряди, прибирали в казармах, допомагали на кухні.
У камері зі мною в різні дні було від 7 до 15 осіб – коли як, людьми камера десь оновлювалася по три рази на тиждень.
– А Вам доводилося ходити на примусові роботи?
Я прибирав казарми бойовиків, чистив картоплю тощо, це було і я не буду приховувати
– Так, я прибирав казарми бойовиків, чистив картоплю тощо, це було, і я не буду приховувати. У Луганську було ліпше з умовами утримання. Сидів у підвалі, але виводили на роботи. Окопи ми з Валерієм не копали. Проте я не скаржусь на жорстоке поводження зі мною, ніяких тортур щодо мене не застосовували.
– Пане Черемський, із яким відчуттям полишили територію «ЛНР», що за ці чотири місяці довелося переосмислити?
– Мене вразило, що місцеві, попри все, підтримують бойовиків. Наприклад, у людини віджали машину, привезли її зі зв’язаними скотчем руками і мішком на голові в підвал, він працює на так зване «ополчення» й отримує час від часу по голові, але він все одно за «ополчення», за «ЛНР», а укропів вважає фашистами. Або людину затримали за п’янку, а він усе одно вважає, що укропи – гади, а так зване «ополчення» – молодці. Я це спостерігав у Ровеньках у серпні-вересні, і мені не зрозумілий цей парадокс. Що їм не роби, а вони все одно підтримують. Хоча й економічна ситуація погіршується, із зарплатами проблеми, з банкоматами проблеми, бо вони в Росії знімали гроші.
Друге, що мене вразило, – вони готові воювати. І місцеві шахтарі йдуть в «ополчення». У більшості, хто потрапляв у камери, є знайомі в «ополченні». «Ополченці» налаштовані по-бойовому, воювати до кінця. Коли вони йдуть в армію «ЛНР», то укладають контракти на рік.
Сподіватися на те, що вони, звичайні так звані «ополченці», зрозуміють, що вони помилилися, підуть на покаяння і підуть по домівках, як на мене, не доводиться.
Це щастя відчувати свободу, що ти вільна людина, можеш висловлювати свою думку– це великий дар
У підсумку чотирьох з половиною місяців полону я можу сказати: підвал у так званій «ЛНР» лікує від нарікань, це найкращі ліки від депресії.Тут, у Харкові, часто доводилося думати: поганий настрій, все не так. А тепер розумію, що все прекрасно і чудово. Це щастя відчувати свободу, що ти вільна людина, можеш висловлювати свою думку – це великий дар. Я насолоджуюсь свободою! Там, як журналіст, я був цього позбавлений.
– Ви щороку були співорганізатором різдвяного вертепу, чи можемо сподіватися на святкове дійство?
– У цьому році, на жаль, ні. Не ті настрої. Але Різдво зустрічатиму в родині, і обов’язково треба піти у церкву.
Роман Черемський перебував у полоні від 15 серпня. На блокпосту в зоні АТО його разом із черкаським правозахисником Валерієм Макеєвим і знімальною групою телеканалу «112 Україна» – кореспонденткою Ганною Іваненко та оператором Назаром Зоценком – затримали бойовики угруповання «ЛНР». У вересні з полону звільнили Ганну Іваненко і Назара Зоценка. Валерій Макеєв вийшов на свободу 23 листопада. Роман Черемський – один із лідерів Спілки української молоді, активний учасник встановлення і відновлення меморіальних дошок та історичних пам’яток відомим харківським громадсько-політичним діячам.