Черкаси – Після ста днів полону в так званій «ЛНР» до Черкас нарешті повернувся правозахисник та волонтер Валерій Макеєв. Без будь-яких пояснень його затримали у середині серпня, коли поїхав визволяти полонених. Звільнили більш ніж через три місяці – без обміну та з вибаченнями. Попри пережите, він не збирається полишати волонтерську діяльність. Натомість планує чимшвидше організувати у Черкасах Центр допомоги військовополоненим. Спогадами про стоденне перебування у полоні Валерій Макеєв поділився із Радіо Свобода.
– Узагалі-то я їхав за нашими військовополоненими, які перебували і досі перебувають у полоні. Звичайно, це не була самодіяльність, дії координувалися з відповідальними особами у штабі АТО. Ми повинні були забрати три групи наших військовополонених. Щодо двох груп була чітка домовленість, а щодо третьої, то представники комендатури, які перебували у Краснодоні, сказали, що я маю сам приїхати. На шляху ми завезли гуманітарну допомогу «Айдару».
– Попри попередні домовленості, ситуація вийшла з-під контролю?
При мені була команда керівника заховати нас так, щоб ніхто нічого не чув і не знав
– Були паролі, у мене був позивний, до речі, «911». Я єдина особа з нашого боку, зареєстрована з позивним на території так званої «ЛНР». Його підтвердили у «міністерстві оборони» так званої «ЛНР», коли вже розібралися через 80 днів мого перебування у полоні. Але, як кажуть, окопи іноді наказів не чують. І на другому блокпості ніякий мій позивний, ніякі паролі не пройшли. Нас затримав розвідувальний підрозділ однієї із бойових частин у селі Волнухине. Трошки нас там потримали у підвалі, а потім перевели у Ровеньки. При мені була команда керівника заховати нас так, щоб ніхто нічого не чув і не знав. І, мабуть, майже 50 днів про нас ніхто нічого не міг знати. Нас навіть із камери не випускали, тільки зранку в туалет один раз на день. Із бійців того підрозділу лише одиниці знали, що ми там перебуваємо, у тій камері.
– Ви весь час говорити «ми». Кого взяли в полон разом із Вами?
– А ми – це я і журналісти. Журналістів «112 каналу» відпустили на дев’ятнадцятий день за допомоги LifeNews. Але ми про це не могли знати, бо навіть розмовляти між собою було небезпечно. З Ромою Черемським, журналістом із Харкова, ми лише на 21-й день полону на якісь пару годин залишилися вдвох у камері та змогли поспілкуватися. На 49-й день полону із Ровеньок нас перевели у Луганськ.
– Щось змінилося після цього переведення?
– Дещо змінилося ставлення, принаймні, почали розбиратися по суті. За кілька днів до мого звільнення відповідальні офіцери офіційно вибачилися за те, що сталося велике непорозуміння. Що вони самі проти таких дій, коли люди їдуть із гуманітарною місією і потрапляють у такі ситуації. Це офіційна позиція однієї особи, яка представляла певні інтереси. Хоча під час допитів, які були у Ровеньках, були й інші позиції. Що волонтери для них гірші, ніж навіть військові. Бо, якби не було волонтерів, тут і близько не було б нашого війська. У луганській лікарні я бачив представників так званих підрозділів «ГБР» («групп быстрого реагирования»). Вони казали, що є спеціальні рейди за волонтерами, щоб їх трохи залякати. На їхнє переконання, волонтерська діяльність прирівнюється до військової.
– Ви сто днів були у полоні. Про що думали весь цей час?
– Дуже важливий момент, які думки у людини. Тому що думками людина існує. Життя – це дихаєш і думаєш. Особливо, коли в тебе нічого немає: ні під рукою, ні у руках. Ніякого телебачення, кави, комп’ютера, звичних речей. Ти про це навіть і не думаєш. Там матрац дуже велика розкіш. Я пам’ятаю влітку, коли повернулися наші перші черкаські полонені Дмитро Половинка та Олександр Осейко, я запитав у них, що з чотирьох місяців перебування у зоні АТО було найстрашніше. Вони задумалися: і «Гради» були, і міномети були, і на передовій були постійні обстріли. Але сказали, що найстрашнішими були 11 днів полону.
Найбільше давили не якісь фізичні моменти, а твердження: «Ви нікому не потрібні, ваша держава про вас не думає
Насправді це дуже важко. Потрібно передавати такі повідомлення від держави, від рідних, від близьких, щоб полонені знали, пам’ятали, що про них піклуються. Найбільше давили не якісь фізичні моменти, а твердження: «Ви нікому не потрібні, ваша держава про вас не думає. От подивіться: ми пропонуємо мінятися полоненими, а вас взагалі ніхто не хоче. Ми пропонуємо перемовини, а вони відмовляються, не хочуть навіть говорити про полонених. У вас сталінські підходи». От такі речі, звичайно, дуже впливають.
– На Вас також негативно діяли такі слова?
Психологічний тиск, коли кажуть, що вашої держави, може, вже й немає… Ми перші звісточки про Україну, про вибори почули 10 жовтня, коли нас перевели у Луганськ
– На мене – ні. Внутрішньо у мене було чітке переконання, що тут, у Черкасах, роблять усе необхідне. Коли я повернувся, побачив, що велика кількість рідних, малознайомих і близько знайомих намагалися щось зробити. Але коли ти за 750 кілометрів по ту лінію фронту, грубо кажучи, у кам’яному мішку, куди тебе заховали, щоб нікому не показувати, то досягти результату дуже важко. Я це розумію, але, звичайно, такий психологічний тиск, коли кажуть, що вашої держави, може, вже й немає… Ми перші звісточки про Україну, про вибори почули 10 жовтня, коли нас перевели у Луганськ. На кухні працювали, кухар перемикав радіо і після «радіо ЛНР» і «Казачєго радіо» зловив «Радіо-24». Це був такий кайф, коли ми почули, що в Україні вибори будуть. Потім до ранку робили прогнози.
– Як почули звістку про Україну, що відчули, окрім радості?
Ми навіть у камері тихенько вдвох гімн заспівали. Бо в Луганську ми вже вдвох були у камері
– У мене ніколи раніше такого не було, я ніколи не був ура-патріотом: із прапорами не бігав, не кричав на мітингах. А тут внутрішньо дуже сильний патріотизм виник. Ми навіть у камері тихенько вдвох гімн заспівали. Бо в Луганську ми вже вдвох були у камері. Точніше, не в камері, а в підвальчику з малесеньким віконечком зверху. Але то було дуже сухе приміщення, сухі матраци. І це вже було дуже добре.
– Порівняно з Ровеньками, у Луганську умови перебування таки були кращі?
– Умовно кажучи, так. Тільки якщо комфорт – коли ти чуєш, як дзвенить тиша. Це трохи давило на психіку, але вже було набагато краще, бо ми були самі: ніхто не палив у камері, тут не було по 20 осіб, які постійно змінюються. Нас у Луганську вже виводили на якісь невеличкі роботи або на харчування.
– Коли і як дізналися, що Вас нарешті звільнять з полону?
– Окрема місія Міжнародного Червоного Хреста приїхала трохи більше ніж за два тижні до визволення. Їхнє керівництво сказало, що до них звернулися. Я навіть не знаю хто, але дуже вдячний цим невідомим, які потрапили «в десятку», в те, що спрацювало. Під час цієї зустрічі мені показали відео з моєю онукою: вона на каналі ICTV просила, щоб дідусь повернувся. Вони сказали, що повз це звернення вони не змогли пройти (усміхається). Я вже подякував журналістам ICTV, звичайно, онучці окрема подяка. Я їй сказав: «Аби не ти, мене, може, й не почули б».
Іще з 3 жовтня мене поставили у списки на передачу, на обміни. Але передали от тільки 23 листопада. Вже два чи три тижні були якісь списки щодо обміну. Казали міняти шістнадцять на шістнадцять, сім на чотири, але воно щось не спрацьовувало. То вже за тиждень до визволення повідомили, що просто віддають мене без усілякого обміну. Це вже після вибачення. Як сказав офіцер із того боку: «Я хотів би, щоб ти на всю Україну сказав, що я хотів би, щоб уся Україна хоч на один день відчула, що таке війна, яка відбувається тут». Я не хотів би цього. Війна – це жахливо.
– Чи були якісь особливі умови передавання Вас українській стороні?
– Головний момент: щоб була безпека передачі і доставки мене додому. Сказали, щоб була високопосадова особа: або народний депутат, або голова ОДА. Владика Іоан особисто хотів їхати, але якраз була річниця Голодомору. То він надав водія і автомобіль. А Олег Петренко, мій давній друг, поїхав. Син каже, що він не вагався ні секунди. Їх теж влаштувало, щоб був народний депутат. Особисто на передачі Олега не було, натомість був комбриг 92-ї бригади, який приймав мене.
– Як відбувалося Ваше звільнення?
– У моїй ситуації це було унікально. Перебуваючи у лікарні, я бачив усі передачі поранених українських полонених. Під час однієї я нарахував 11 телекамер російських телеканалів. Вони висвітлюють такі речі, особливо широко, коли українців передають без обмінів. Коли я бачив такі репортажі у лікарні по телебаченню, думав, як буде у мене. Приємна річ, що під час мого обміну з обох боків на три години зупинили вогонь.
– Черкаські ЗМІ писали, що Ви збираєтеся створити Центр допомоги військовополоненим.
– Так, однозначно. Я не можу це забути, залишити. І це було б несправедливо. Я знаю проблеми наших полонених із середини. Інституціям, які цим займаються, низький уклін. Але там у полоні близько тисячі наших хлопців. Якщо міняти по 20-30 осіб на місяць, це дуже велика несправедливість. Такою справою, як допомогти щось туди передати, я так розумію, тут не займаються. Мені дозволили контактувати з ними, задовольняти конкретні адресні потреби. Ми будемо знати, що в якомусь місці перебувають наші хлопці, зв’язуватися з їхніми рідними, можливо, з волонтерами. Їхати не потрібно. Домовилися, що через потяг «Київ-Луганськ» будемо передавати якісь речі. Для категорії невійськових – журналістів, громадських діячів, будемо намагатися домовитися, щоб передавали без будь-яких обмінів. Є певний контакт через Червоний Хрест, щоб робити таку діяльність. І не робити її неможливо. Якщо вдасться за допомогою такої діяльності допомогти хоч одній людині, це вже буде результат.
– Тобто, можна сказати, що Ви отримали довіру у представників так званої «ЛНР»?
– Я не скажу, щоб якась там довіра чи наддовіра. Принаймні, була повага в певних моментах. Ми навіть трохи побоювалися переїздити у Луганськ. Бо ми вже тоді знали про жахіття у підвалах луганської СБУ. І коли в це «міністерство оборони» мене привели на допит, був один із таких елементів: «Подивися, ось тут скринька із закривавленими військовими квитками ваших воїнів. Подивися, вони сюди прийшли і що вони тут отримали. Оцей ось кричав «за ВДВ» і загинув, ось його прострелений квиток». Я спитав, для чого вони тут, ці квитки. І попросив їх забрати, щоб привезти матерям, щоб вони знали, щоб була б хоч якась звісточка. Бо цих хлопців, мабуть, вважають безвісти зниклими. І вони сказали: «Ми над цим подумаємо». Тоді вони якось задумалися, хто перед ними, і виник момент якоїсь довіри. Коли я їхав, мені передали невеликий пакунок, десь півтора десятка військових квитків. Тепер буду шукати рідних, щоб їх передати.
