Як у частівках селяни висміювали колективізацію

Харків – Лірник і кобзар Назар Божинський збирає фольклор часів Голодомору. За його словами, перше знайомство з частівками про колективізацію, куркулів і Голод він почув від діда. Саме дід йому передав любов до народних інструментів як-то – баян, ліра і кобза. Самі ж етнографи кажуть, що після того, як Україна здобула незалежність, їм відкрився цілий пласт народної творчості про політичні репресії, Другу світову війну, опір на західній Україні, зрештою про Голодомор.

«Одна хата – два кулі.
Записали в куркулі,
Описали всі горшки,
Та й забрали в Соловки».

Таку частівку колись Назар Божинський почув від свого діда Володимира Васильовича. Діда вже й на світі немає, а Назарові пальці на клавішах баяна складають акорди підпільного фольклору.
В дитинстві маленький Володя грав на гармошці, згодом з’явився у нього баян. Назарові хист до гри на народних інструментах передався саме від діда. Тепер Назар Божинський один із братчиків харківського кобзарського цеху.

Назар згадує: дід співав усе, що завгодно, тільки не про колективізацію і не про Сталіна.

«Переказував їх зазвичай словами, він їх не наспівував, просто їх згадував, бо тоді всі боялися навіть наспівувати про те, що люди їли там лободу, падали на ходу», – каже Назар Божинський.

Кобзарські пісні про Голодомор

Кожна людина переживає свою війну – етнограф

Фольклористи переконані – трагічна кампанія з совєтизації села на початку тридцятих років минулого століття простими трудівниками одразу ж була висміяна, опротестована в піснях, поезії, приказках і прислів’ях.

Свідок Голодомору Григорій Гуртовий у своїх архівних записках каже: в його селі комуністи організували спільний обробіток землі (СОЗ), тожнародна творчість так відгукувалася щодо планів СОЗу:

«Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
Діти бродять по дорозі.
Руки в гору, ноги в річку –
Виконують п’ятирічку».

Усні свідчення тисяч очевидців голодних бунтів селян, розповіді про опір волелюбних землеробів колективному господарюванню – це так звана колективізація. Її, а також історії про руйнування осель і розкол родин під час кампанії розкуркулення, коли діти, зрікалися батьків і власноруч показували комісарам хованки з крамом чи зерном, науковці розглядають як невід’ємну складову фольклору українського народу.

Кандидат історичних наук, доцент Харківської академії дизайну та мистецтв Валентина Сушко розповідає:

«Є в науці навіть такий термін – «меморати», тобто вивчення власних спогадів людей. Одні загальні якісь явища, але кожна людина переживає свою війну, у кожного свій голод. Життя воно завжди своє і особливе», – каже історик.

«Легко на сердце от песни веселой»

Радянська влада творчість непокірних селян в спеціальних циркулярах називала «фольклором декласованих елементів». Націоналістичний фольклор нищився або ж зберігався в архівах під грифом «секретно».
Кобзарів, які на ринках та площах могли заспівати антисталінських дум або пісень про податки, арештовували та вивозили до таборів. Зрештою, розголошення сліпцями правди про цілеспрямоване знищення голодом селян радянською владою і стало вирішальним аргументом при організації з’їзду розстріляних кобзарів у Харкові.

Натомість в газетах і радіо тридцятих років була розгорнута кампанія написання нових радянських пісень і фільмів про селянина нового радянського зі щасливимколгоспним життям.

«Легко на сердце от песни веселой,
Она скучать не дает никогда,
И любят песню деревни и села,
И любят песню большие города.
Шагай вперед комсомольское плем’я,
Шути и пой, чтоб улыбки цвели.
Мы покоряем пространство и время,
Мы – молодые хозяева земли».

Про це співав Леонід Утьосов тридцять четвертого року в радянському агітаційному кіномюзиклі «Веселые ребята».

Дослідники фольклору переконані, що народна творчість у часи економічного, соціально-політичного зубожіння, революцій, воєн або в роки геноциду українців для людей – це один із способів народного опору,психологічний самозахист, зрештою – це її душевна потреба висловитися, ба навіть «езоповою мовою».