(Рубрика «Точка зору»)
Як дослідниця Голодомору, я певна, що сталінський геноцид українців 1933 року добряче підготував ґрунт для путінської гібридної війни на Донбасі. Тобто один кривавий диктатор передав у спадок іншому імперську справу нищення України.
Чому голодна смерть є найстрашнішою
Хтось скаже: тому, що вона є найдовшою в часі, і буде правий лише частково. Так, якщо зовсім нема ніякої їжі, але є вода, людина буде згасати десь упродовж місяця, переживаючи при цьому в останній тиждень свого життя страшенні фізичні страждання. Але найлютішою голодна смерть вважається більшою мірою тому, що перетворює людину за цей термін у двоногого звіра, який значно потворніший за найлютіших хижаків, бо здатний їсти не лише собі подібних, але й власних дітей.
Я вже не раз наводила цитату Григорія Бевза – людини, яка безпосередньо пережила Голодомор в українському селі. Нагадаю тільки, що коли він каже про зникнення всіх людських чеснот та почуттів у довго та абсолютно голодуючих людей, він вживає слово «вмирають».
А це означає те, що після припинення Голодомору-геноциду в липні 1933 року в тих селян, що пережили його, вони вже ніколи не поновилися. Є переконливий доказ цього. Ті вже постгеноцидні селяни не тільки не поклали жодної квітки на братські могили, де були поховані померлі від голоду їхні рідні діти, батьки, чоловіки та дружини, – вони протоптали стежки (а іноді проклали навіть ґрунтові дороги) над тими могилами.
Про ці страшні факти я дізналася від живих свідків Голодомору в багатьох селах луганської Слобожанщини, де на тих братських могилах і досі нема ніяких ознак людського поховання.
Ось чому майже нема поминальних свічок у День пам’яті в містах так званої Великої України, більшість населення яких складають нащадки саме тих постгеноцидних селян.
Більшовики потурбувалися, щоб до того тваринного стану в 1933-му були доведені всі українські селяни та козаки в СРСР. Очевидці того геноциду не раз згадували, як до їхніх сіл того року заїжджали лімузини з компартійно-радянськими високопосадовцями, які питали в їхніх батьків, як довго в них уже нема нічого їстівного, по скільки їхніх односельців помирає за добу від голоду та яка частина села вже вимерла.
І це, на превеликий жаль, не є наклепом автора на свій народ чи його хворобливими фантазіями. Ось цитата дослідника постгеноцидного суспільства №1 в Україні Джеймса Мейса: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».
Що вже там казати про патріотизм та національну самосвідомість! Вони випарувалися в постгеноцидної нації, як роса на сонці…
Чому росіяни для багатьох українців є й досі братами
Ті ж старенькі свідки Голодомору на Луганщині запевняли мене в тому, що до 1933 року вони не чули від своїх батьків та дідів про жодний випадок змішаного шлюбу між молоддю з українського та російського сіл, які були розташовані всього за кілька кілометрів одне від одного.
Росіяни для українців були тоді представниками іншої, незрозуміло-ворожої цивілізації, села якої були суцільно «матоязичними», де не випаровувався горілчано-сивушний сморід, а городи поросли травою до поясу.
Це вже тільки після 1933-го імперсько-більшовицький міф про багатовікову братерську дружбу двох народів зміг бути втіленим у життя. Частково тому, що ментальність українських селян була перероблена голодним червоним терором трохи не на протилежну. А на Луганщині, як і в українських селах російсько-українського прикордоння інших регіонів України, до того ж були й свої дуже вагомі аргументи для проявів тієї братерської любові.
Справа в тому, що того кордону в 1933 році практично не було, й українці, які конали від штучного голоду, добре бачили і знали, що нічого подібного з російського боку не відбувалося. Про це також свідчили мешканці всіх без винятку прикордонних районів Луганщини.
А коли так, то в повністю зденаціоналізованих голодним геноцидом селян єдиною гарантією неповторення жаху очікування голодної смерті (бо ж глибинних причин більшовицького геноциду вони не знали і не могли знати) залишалося максимально можливе зближення з росіянами, або навіть «маскування» під них.
У російсько-совковому (а зовсім не в українському) дусі цими постгеноцидними покручами були виховані їхні діти та внуки, які вже на генетичному рівні ненавиділи й боялися будь-яких проявів українського патріотизму та «буржуазного націоналізму» як безпосередньої загрози для них повторення того голодоморного пекла, що пережили їхні батьки. Ось чим пояснюється українофобський феномен усіх тих численних симоненків, колесніченків, левченків, бондаренок тощо.
Чому саме Донбас?
Відомий український інтелектуал Вадим Скуратівський із сумом констатував: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний геноцид 1932-1933 років унеможливив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетничками-українофобами ця підступна акція». Зрозуміло, що людина з енциклопедичними знаннями – Скуратівський – мав на увазі зовсім не колишню УРСР 30-х років, а сучасну Українську державу.
Про те, що він знов-таки має рацію, свідчить наступне застереження з вічності Джеймса Мейса: «Саме тому вивчення політичних причин Голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут СЬОГОДНІ і що може трапитися ЗАВТРА».
Особливо ж зденаціоналізованим виявився Донбас, де концентрація росіян, до того ж, є найвищою в Україні, окрім Криму. Все це потребувало дуже виваженої та мудрої державної політики, спрямованої на повернення місцевим українцям утраченої ними після Голодомору національної свідомості та максимального наближення до цієї ж проєвропейської ментальності російської національної меншини.
Замість цього всі без винятку наші державні очільники лише загравали з місцевими проросійськими політичними елітами, переходячи на російську мову під час своїх нечастих та дуже вже швидкоплинних візитів до Донецька та Луганська.
Імперська Росія повною мірою скористалася цією політичною короткозорістю українських політичних еліт. Відразу ж після приходу до влади у Кремлі Володимира Путіна почалася потужна ідеологічна зачистка Донбасу. Тут стали закриватися й без того вкрай нечисленні українськомовні ЗМІ, школи, класи, кафедри.
Одночасно Кремль, не шкодуючи коштів, потужно насаджував тут цінності «русского мира», свої ЗМІ, культуру, телебачення. Бо, на відміну від Києва, Москва добре розумілися і на наслідках Голодомору і на тому, як ними скористатися на свою користь.
У Білокам’яній добре засвоїли висновок їхнього ж політолога Сергія Кара-Мурзи: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма». Ось звідки ростуть ноги того агресивного кремлівського несприйняття історичної правди про Голодомор і постгеноцидне суспільство в Україні!
Результати ж таких різних підходів до нашого постгеноцидного суспільства Києва і Москви на Донбасі виявилися жахливими для української державності. Достатньо сказати, що свідомі своєї національної належності українці в тому ж Луганську останні десять років становили де-факто жалюгідну меншину – приблизно тисячу людей.
Саме вони виходили минулої зими на луганський майдан, останній з яких 9 березня був розігнаний найманими агентурою російських спецслужб маргіналами-тітушками, яких назбирали приблизно з дві тисячі людей зі всієї області. Саме з того дня тоді й почався рух, організований тією ж агентурою, зі створення сумнозвісної ЛНР.
А тепер уявімо собі, що Голодомору 33-го року не було. Тоді в Луганську проживало б сьогодні не одна тисяча національно свідомих українців, а як мінімум 270 тисяч (саме стільки там проживало нащадків постгеноцидних українців напередодні гібридної агресії Росії).
На 200-річний ювілей Тараса Шевченка тоді б, 9 березня, їх вийшло як мінімум кілька десятків тисяч. До Голодомору «Кобзар» був у кожній селянській хаті не лише на Слобожанщині, але навіть на Донщині!
Не треба мати багатої уяви, щоб уявити собі, що тоді було б із тими двома тисячами проплачених маргіналів, які б наважилися тоді зіпсувати тій великій масі українців їхнє національне свято. І те ж саме, напевне, сталося б і з тими кількастами тітушками, які б намагалися штурмувати будівлі СБУ та облдержадміністрації. І не могло б тоді апріорі виникнути ніяких «ЛНР» та «ДНР».
Та й пан Путін тоді б добре подумав перед тим, як назвати південно-східну Україну «русской землёй».
Але сталося так, як сталося. І сьогодні ті луганські та донецькі постгеноцидні манкурти замість того, щоб боронити Україну, воюють проти неї на боці терористів-сепаратистів. За моїми спостереженнями, кожний третій із них має українські етнічні корені!
Але це ще не все. Саме ці нащадки постгеноцидних перевертнів, за гречку та гроші від злодіїв у краватках протягом усіх років незалежності України обирають до керівництва Української держави за своєю ж моральною подобою глибоко аморальних ділків, агентів КГБ-ФСБ, колишніх штатних комуністів та комсомольців, нащадків тих самих «іноетнічників-українофобів», що творили Голодомор, кримінальних злодіїв.
Ця, з дозволу сказати, політична еліта за роки нашої незалежності повністю знищила та розікрала потужну українську армію, здала без жодного пострілу Крим, а сьогодні на крові кращих синів України торгується з Кремлем за ціну української території на Донбасі.
І кожні наступні вибори в Україні свідчать лише про те, що, допоки ті постсовкові нащадки жертв Голодомору (тих, що його пережили) залишатимуться в більшості, СИСТЕМІ злочинної влади в нашій державі аж нічого не загрожує.
Ірина Магрицька – вимушена переселенка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
