Київ – Виставка «Кодекс Межигір’я» у Національному художньому музеї в Києві стала чи не найбільшою культурною подією тижня. Подивитися на раритети у поєднанні з позолоченим непотребом прийшли навіть ті, хто вже бував у Межигір’ї. Радіо Свобода поговорило з куратором виставки Олександром Ройтбурдом про цінність експонатів та те, як за смаками колишньої влади можна поставити діагноз суспільству.
– З усього звалища як раритету, так і непотребу, знайденого в Межигір’ї і врятованого бійцями самооборони та музейниками, ми з Алісою Ложкіною зробили експозицію, яка дозволяє винести деякі уроки естетичного та етичного характеру. Це виставка про несмак як діагноз диктатури. Про дитячі травми Януковича, що призвели до хворобливого потягу до видимості розкоші, і до того рівня корупції, що є в Україні. Це симптом того діагнозу, що ми ставимо суспільству. І це також привід для розмови про культурну модернізацію країни.
– Експозиція ділиться на Книги: часу, світла, духовності тощо. Як виникла ідея структурувати її таким чином?
– Структурувати весь той безсистемний набір, що потрапив нам до рук, було неможливо. Як пов’язати ікони 14 століття і французький сервіз Hermes та китайського орла Пшонки? Або сертифікат на зірку, названу на честь Януковича, його опудалом, яке, вочевидь, мало б бути восковою фігурою а-ля мадам Тюссо, і колекцією зброї та шкіру крокодила? Або картини Полєнова чи Кончаловського чи Яна Брейгеля Оксамитового? Тому ми пішли за суто формальним принципом і запропонували глядачеві щось на кшталт квесту, зробивши з цих речей пазл, з яких мало би скластися обличчя естетики диктатури.
– Яке співвідношення справді вартісних речей та непотребу у «скарбах Межигір’я»?
– На це питання неможливо відповісти. Основна маса – це дорогі речі, культурна цінність котрих обмежена. Є суцільний кітч, який не шкода викинути, є речі, яким місце в музеї, а є підробки.
– На виставці ціла зала – Книга духовності – присвячена іконам. У маєтку Пшонки їх також було багато. Чим зумовлена така релігійність цих людей?
– Радянська система була побудована на ідеології комунізму. Саме вона зайняла місце релігії у властивій Російській імперії уваровській тріаді «самодержавство, православ’я, народність». З падінням комунізму утворився ідеологічний вакуум, який за взаємною згодою Церкви та спецслужб, був заповнений православ’ям. На щастя для України, вона має штук п’ять різних церков, тому можливості введення єдиної офіційної релігії тут обмежені. Але вбудовування релігії в структуру держави – це взагалі феномен Російської імперії. Ще Володимир Соловйов писав про цезарепапізм – адже ще з часів Петра самодержавець керував церквою.
У демократичній країні правляча особа почувається тим, хто отримав від народу мандат на владу. А в самодержавній державі самодержець почувається помазаником божим. Він отримує санкцію на владу від бога. Тому у нього складається ілюзія особливих відносин з вищою силою. Окрім цього, у Януковича була кримінальна юність, а цьому середовищу властива своєрідна набожність. Це радше обрядовірство, а не релігійність.
– У перші дні на виставку стояли черги. Як ви гадаєте, чому?
– Мене не дуже радують ці черги, тому що народ переважно йде подивитися, як жив цар. Я думаю, що далеко не усі сприймуть критично посил, який ми намагалися у це вкласти. Я сподіваюсь, що багато хто розчарується. Тому що нічого такого, що мене, наприклад, вразило б, там немає.
До речі, керівництво музею побоюється, що виставка направду комусь сподобається.
– Я теж цього побоююсь. Я б хотів, щоб люди зрозуміли: усе це безсистемне накопичення начебто розкішних предметів видає реальний смак їхнього власника. В Німеччині посадовець у своєму офісі не може відчути себе царем. А коли навколо багато золота, може – царем, богом чи вершителем доль.
Це виставка про несмак як діагноз диктатури. Про дитячі травми Януковича, що призвели до хворобливого потягу до видимості розкоші
– Експозиція ділиться на Книги: часу, світла, духовності тощо. Як виникла ідея структурувати її таким чином?
– Структурувати весь той безсистемний набір, що потрапив нам до рук, було неможливо. Як пов’язати ікони 14 століття і французький сервіз Hermes та китайського орла Пшонки? Або сертифікат на зірку, названу на честь Януковича, його опудалом, яке, вочевидь, мало б бути восковою фігурою а-ля мадам Тюссо, і колекцією зброї та шкіру крокодила? Або картини Полєнова чи Кончаловського чи Яна Брейгеля Оксамитового? Тому ми пішли за суто формальним принципом і запропонували глядачеві щось на кшталт квесту, зробивши з цих речей пазл, з яких мало би скластися обличчя естетики диктатури.
– Яке співвідношення справді вартісних речей та непотребу у «скарбах Межигір’я»?
Є суцільний кітч, який не шкода викинути, є речі, яким місце в музеї, а є підробки
– На виставці ціла зала – Книга духовності – присвячена іконам. У маєтку Пшонки їх також було багато. Чим зумовлена така релігійність цих людей?
– Радянська система була побудована на ідеології комунізму. Саме вона зайняла місце релігії у властивій Російській імперії уваровській тріаді «самодержавство, православ’я, народність». З падінням комунізму утворився ідеологічний вакуум, який за взаємною згодою Церкви та спецслужб, був заповнений православ’ям. На щастя для України, вона має штук п’ять різних церков, тому можливості введення єдиної офіційної релігії тут обмежені. Але вбудовування релігії в структуру держави – це взагалі феномен Російської імперії. Ще Володимир Соловйов писав про цезарепапізм – адже ще з часів Петра самодержавець керував церквою.
У Януковича була кримінальна юність, а цьому середовищу властива своєрідна набожність. Це радше обрядовірство, а не релігійність
У демократичній країні правляча особа почувається тим, хто отримав від народу мандат на владу. А в самодержавній державі самодержець почувається помазаником божим. Він отримує санкцію на владу від бога. Тому у нього складається ілюзія особливих відносин з вищою силою. Окрім цього, у Януковича була кримінальна юність, а цьому середовищу властива своєрідна набожність. Це радше обрядовірство, а не релігійність.
– У перші дні на виставку стояли черги. Як ви гадаєте, чому?
– Мене не дуже радують ці черги, тому що народ переважно йде подивитися, як жив цар. Я думаю, що далеко не усі сприймуть критично посил, який ми намагалися у це вкласти. Я сподіваюсь, що багато хто розчарується. Тому що нічого такого, що мене, наприклад, вразило б, там немає.
До речі, керівництво музею побоюється, що виставка направду комусь сподобається.
– Я теж цього побоююсь. Я б хотів, щоб люди зрозуміли: усе це безсистемне накопичення начебто розкішних предметів видає реальний смак їхнього власника. В Німеччині посадовець у своєму офісі не може відчути себе царем. А коли навколо багато золота, може – царем, богом чи вершителем доль.