Олександр Клюжев
(Рубрика «Точка зору»)
Про «навалу» вихідців із Донецької області на усіх рівнях державного управління вже сказано не мало. З’явився цілий пласт народного гумору, який характеризує нинішню кадрову політику в країні. Із останнього підслуханого: «Діалог двох мешканців Донецька: – Куме, а ви чули, що наші вже управляють всією країною? – Ну, так, але мене цікавить лише одне. Чи впорається «Укрзалізниця» із напливом пасажирів, коли всі наші будуть повертатися назад»? Жарти-жартами, але дискусія про цей кадровий феномен набуває загрозливих форм.
Останнім часом в окремих колах українських інтелектуалів своєрідною модою стала демонізація образу Донецької області. Праведний гнів супроводжується штампами про донецьких бандитів та фавелізацію країни, низькоінтелектуальне населення, роздумами про кримінальне минуле і важке майбутнє окремого регіону. Особливо емоційні персонажі пропонують подумати про відокремлення «Донбасу» чи відокремлення від «Донбасу» (спеціально не називаю прізвища поважних людей, щоб не переводити все на особистісний рівень).
І ці дискусії викликають все менше категоричного відторгнення навіть у тих, хто в страшному сні не може уявити реальний розпад країни. У боротьбі «стінка на стінку» усі методи згодяться. Здається, мантра про єдність країни, яка була раніше притаманна патріотичному середовищу, вже перестала працювати. Або спрацьовує не так, як раніше. У збоченій формі поєднуються занепадницькі настрої із ура-патріотизмом. Можемо щиро радіти перемозі Кличка над «русским витязем», при цьому готові віддати чужому своє. Поки на словах, а там, як карта ляже. У спостерігачів ззовні ця позиція навряд чи може викликати повагу. У кращому випадку зверхність.
Ми маємо справу із примітивізацією дискурсу про інтеграційні задачі, які стоять перед суспільством. Умовно кажучи, дубове російське гасло «Хватить кормить Кавказ» у нас трансформувалося у «Досить терпіти Донбас». Фактично йдемо найлегшим, але найбільш згубним шляхом. Шляхом пошуку внутрішнього ворога.
Деструктивність процесів особливо помітна на прикладі україноорієнтованої інтелігенції Донецька, яка під тиском штампів та упереджень все сильніше ідентифікує себе, свою позицію із регіоном. Ще декілька років тому вона намагалася цього публічно уникати, оскільки першочерговою задачею була демонстрація проукраїнської самоідентифікації. Хочемо ми цього чи ні, але демонізація регіону як певної сукупності неминуче виводить на конфлікт із конкретним його мешканцем. Тільки манкурт може беззастережно плювати на свою землю, своє оточення. Звичайна людина схильна скоріше прикрасити свою дійсність, ніж дати іншому її принизити.
Представлення процесів в регіоні, його внеску у спільне життя країни лише у негативних кольорах створює широкий простір для виникнення внутрішньосуспільного конфлікту та використання недобросовісних технологій. Політики у власних корисливих цілях вже не раз користувалися цим ефектом, можуть скористатися й знову. І головне. У процесі пошуку ворога важко зупинитися. Сьогодні я відрізав від карти України Донецьк, завтра із натхненням буду шматувати райони Черкаської області за підтримку «злочинної» влади.
На цьому моменті треба повернутися до кадрової політики. Вона є неадекватною, непрофесійною, багато в чому образливою для країни та суспільства. З цим сперечатися не варто. Але, чи є це вираженням стосунків між різними регіонами та територіальними громадами? Чи є необхідність, аналізуючи якість нинішніх можновладців, дякувати «жителям Донбасса за управление страной»?
Клановість – традиційна хвороба
Традиційною хворобою української політики є клановість. Цією хворобою заражені усі без виключення політичні групи. У нас депутатами обираються цілими родинами, підприємствами чи фермами. Навіть тушками стають подібним чином. Головним критерієм для мобільності у владній вертикалі залишається особиста лояльність та готовність виконати будь-який наказ. Відсутність публічної політики, як такої, призводить до того, що до влади проходять найспритніші та нахабніші. Але, далеко не найрозумніші чи найчесніші.
Прямою похідною клановості є надмірна регіоналізація системи державного управління. Це правила гри однієї партії? Проаналізуйте склад будь-якої парламентської фракції. Якщо ми не змінимо правила, то під час наступних ротацій влади ще не раз побачимо ці гримаси. І не виключено, що вони будуть ще жахливіші. У інших може просто не виявитися стільки різноманітних кланів, як у нинішньої команди. В бій підуть простіші одиниці.
Зараз є всі умови для суспільного діалогу про майбутнє. Різні політичні полюси суспільства пройшли через своє розчарування, зникла ідеалізація «поводирів». Зміцнилося розуміння, що тільки власними руками можна змінити країну. Але цілісний, спільний, узгоджений сценарій майбутнього ще треба буде написати. Це вимагає уникнення гострих кутів між різними верствами суспільства, регіонами, простими громадянами. Зневагою, зверхністю чи силою консенсусу в Україні не досягнеш. Досвід команди Віктора Януковича – прекрасна цьому ілюстрація. У той же час ми не маємо право переносити відносини між псевдо-елітами на рівень суспільства.
І знову до конкретики.
Вихідці з Донецької області, які за кланово-партійним принципом пішли вгору, вміло навчилися використовувати у власних інтересах негативний імідж регіону.
Не так давно молодий управлінець провладної команди із здивуванням розповідав про свій досвід входження на керівну посаду в столиці. Виявилося, що його сивочолі підлеглі навіть натяками не поставили під сумнів компетентність нового керівника. Їх власна апеляція до міфічного «суворого донецького менеджменту» звільнила людину, яка має незначний досвід управління, від необхідності доводити свою компетентність та статус в колективі. Тому усі творчі надбання про кримінальний та недоукраїнський Донбас скоріше сприяють нинішнім менеджерам, ніж заважають.
Кадрові призначення часів Віктора Януковича засвідчили проблему відсутності в Україні місцевих еліт. Як явища чи самостійного суб’єкта. Швидкоплинність ротації керівництва після 2010 року засвідчила, що в регіонах немає повноцінних представників місцевих інтересів та перспектив. Є тимчасові люди, які без зайвих вагань здали свої позиції чи перейшли під новий прапор. І це актуальна задача для усіх регіонів – зростити місцеву еліту, яка буде носієм інтересів територій, а не окремих кланів.
Олександр Клюжев – донецький політолог, керівник аналітичних програм Донецької обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Комітет виборців України»