Київ – Центр досліджень визвольного руху оприлюднив майже 400 документів про польсько-український конфлікт 1940-х років. Голова вченої ради Центру, історик Володимир В’ятрович каже, що Волинська трагедія – це лише частина складних і нерозв’язаних проблем українсько-польського протистояння.
– Пане В’ятрович, якими є Ваші враження від дискусії у польському Сеймі і від звернення 148 українських депутатів?
– Політичні дискусії довкола минулого є сумними. По-перше, вони абсолютно не сприяють розв’язанню цих проблем минулого, а, по-друге, вони руйнують порозуміння між українцями і поляками зараз. Таке ж сумне враження у мене склалося під час обговорення у Сеймі в кінці минулого року питання щодо акції «Вісла». Ці питання викликають сильні емоції у польському суспільстві, їх намагаються використати праві радикальні політичні сили у Польщі. Зараз склалась дивна ситуація, коли крайні праві польські сили знайшли собі союзників серед радикальних прорадянських партій в Україні, таких, як комуністи і частина Партії регіонів. На мою думку, такий союз довго не протримається, єдине, що їх об’єднує – це нелюбов до України.
– А яке бачення Волинської трагедії випливає з документів, які оприлюднив Ваш центр?
– Треба говорити не лише про Волинську трагедію, але й взагалі про українсько-польський конфлікт, який не обмежився ані 1943 роком, ані територією Волині. На мою думку, необхідно говорити про події 1942–1947 років, які вилилися у справжню війну між українським і польським підпіллям. У ній постраждало цивільне населення, воно було і жертвою цієї війни і її активним учасником. Ця війна була наслідком тривалого конфлікту між двома народами, який розвивався у кількох площинах: релігійній, соціальній, політичній. І активна фаза цього конфлікту припала саме на роки ІІ Світової війни. Тоді активну роль у протистоянні українців і поляків відіграли треті сили – Німеччина і Радянський Союз. На жаль, і українські повстанці, і польські підпільники чинили воєнні злочини, в першу чергу мова йде про знищення мирного населення. Через це спроби назвати ці події геноцидом є нічим іншим, як одностороннім підходом до проблеми. Таким чином, польські політики хочуть бачити лише страждання поляків, натомість не помічати жертв з українського боку.
– Зважаючи на тон дискусій, чи можливим є спільне звернення польського та українського парламентів з приводу цієї трагічної сторінки спільної історії?
– Те, що треба було зробити у цьому напрямку, політики вже зробили. Я нагадаю, що у 2003 році президенти Польщі і України – Александр Квасневський і Леонід Кучма – зробили спільне звернення, а український і польський парламенти ухвалили єдиний текст заяви. Тобто, це були дуже важливі політичні кроки. Зараз, через 10 років, у питанні порозуміння, навпаки, ми рухаємось назад. Радикалізувалася позиція польських політиків, відтак про спільну заяву не може бути й мови.
– Пане В’ятрович, якими є Ваші враження від дискусії у польському Сеймі і від звернення 148 українських депутатів?
– Політичні дискусії довкола минулого є сумними. По-перше, вони абсолютно не сприяють розв’язанню цих проблем минулого, а, по-друге, вони руйнують порозуміння між українцями і поляками зараз. Таке ж сумне враження у мене склалося під час обговорення у Сеймі в кінці минулого року питання щодо акції «Вісла». Ці питання викликають сильні емоції у польському суспільстві, їх намагаються використати праві радикальні політичні сили у Польщі. Зараз склалась дивна ситуація, коли крайні праві польські сили знайшли собі союзників серед радикальних прорадянських партій в Україні, таких, як комуністи і частина Партії регіонів. На мою думку, такий союз довго не протримається, єдине, що їх об’єднує – це нелюбов до України.
– А яке бачення Волинської трагедії випливає з документів, які оприлюднив Ваш центр?
– Треба говорити не лише про Волинську трагедію, але й взагалі про українсько-польський конфлікт, який не обмежився ані 1943 роком, ані територією Волині. На мою думку, необхідно говорити про події 1942–1947 років, які вилилися у справжню війну між українським і польським підпіллям. У ній постраждало цивільне населення, воно було і жертвою цієї війни і її активним учасником. Ця війна була наслідком тривалого конфлікту між двома народами, який розвивався у кількох площинах: релігійній, соціальній, політичній. І активна фаза цього конфлікту припала саме на роки ІІ Світової війни. Тоді активну роль у протистоянні українців і поляків відіграли треті сили – Німеччина і Радянський Союз. На жаль, і українські повстанці, і польські підпільники чинили воєнні злочини, в першу чергу мова йде про знищення мирного населення. Через це спроби назвати ці події геноцидом є нічим іншим, як одностороннім підходом до проблеми. Таким чином, польські політики хочуть бачити лише страждання поляків, натомість не помічати жертв з українського боку.
– Зважаючи на тон дискусій, чи можливим є спільне звернення польського та українського парламентів з приводу цієї трагічної сторінки спільної історії?
– Те, що треба було зробити у цьому напрямку, політики вже зробили. Я нагадаю, що у 2003 році президенти Польщі і України – Александр Квасневський і Леонід Кучма – зробили спільне звернення, а український і польський парламенти ухвалили єдиний текст заяви. Тобто, це були дуже важливі політичні кроки. Зараз, через 10 років, у питанні порозуміння, навпаки, ми рухаємось назад. Радикалізувалася позиція польських політиків, відтак про спільну заяву не може бути й мови.