Київ – «Золотого Лева» цьогорічного Венеціанського бієнале як найкращий художник отримав британець Тіно Сегал. Журі відзначило його безіменний перформанс, в якому кілька людей співають і танцюють, сидячи на підлозі. Перформанс як жанр виник близько 50 років тому, але й досі є чи не найцікавішим способом, у який митці досліджують суспільство. Сьогодні у світі цей вид мистецтва не тільки є частиною галерейних експозицій, але й змінює уявлення про традиційний театр. В Україні ж до перформансу ще не звикли, кажуть художники.
Слово «перформанс» вперше вжив композитор Джон Кейдж у 1952 році. Саме так він назвав свій відомий виступ, упродовж якого зі сцени не пролунало жодної ноти – слухачі мусили у цей час сконцентруватися на звуках довкола них. Остаточно ця форма авангардного мистецтва сформувалася у США у 60-х роках минулого століття.
Людмила Комарницька, лектор освітньої програми «Культурний проект», розповідає: «У перформансі має бути чотири базові елементи: час, місце, тіло художника або глядача і певна взаємодія художника і глядача. Це був своєрідний протест проти комерціалізації мистецтва, активна реакція на поглинання мистецтва ринком».
Перші перформанси мали досить провокативний характер. Митці відмовилися від традиційного живопису і почали використовувати власне або чуже тіло як матеріал або об’єкт для мистецтва. Французький художник Ів Кляйн, який вважав, що особистість митця важливіша, ніж його творчість, прославився тим, що робив відбитки людських тіл на полотні. Оголена Каролі Шнеєман вела з відвідувачами галереї бесіди на теми мистецтва. У цей час у філософії виникає поняття тілесності, і у такий спосіб художники намагалися розібратися із соціальними табу, питаннями смерті, хвороби, гендеру або ідентичності.
Художники рахують ціну ідеологічних переконань
Торкалися також проблеми насильства, жорстокості. У 1997 році сербська художниця Марина Абрамович, одна із піонерок перформансу, отримала «Золотого Лева» на Венеціанському бієнале за роботу «Балканське бароко». Вона перемивала купу скривавлених людських кісток, вшановуючи пам’ять жертв війни в Югославії. А іспанець Сантьяго Сьєрра за допомогою перформансу розкриває кризу національності, капіталізму, тему соціального походження. У 2003 році художник представляв іспанський павільйон на Венеціанському бієнале. Потрапити туди могли тільки власники іспанського паспорта, а сам павільйон був порожнім. Художник пояснює: «Національність – це політична конструкція, і всередині неї нічого немає».
Більшість акцій Сьєрри – це соціальний експеримент. Він обирає людей, часто із маргінальних верств населення, які за невеликі гроші погоджуються бути використаними у певному дійстві. Так, наприклад, у 2006 році художник заплатив італійським анархістам за те, щоб вони прослухали месу папи. Ціна ідеологічних принципів становила сто євро на кожного анархіста.
Людмила Комарницька каже, що перформанс завжди був формою соціальної критики. Вона зазначає, що способів його документації існує безліч. Однак найважливіше – це досвід, який дає перформанс. Саме враження від нього і є тим нематеріальним витвором мистецтва, каже мистецтвознавець.
Перформанс витіснить традиційний театр – хореограф
Кілька років тому в Національному художньому музеї України відбулася серія перформансів «Заручник в НХМУ». Лариса Венедиктова, хореограф і режисер – одна з його учасників: вбрана у все червоне, вона провела в залах музею три дні, ні з ким не розмовляючи. Ідеєю дійства було взяти у заручники саму себе, каже хореограф. Лариса Венедиктова розповідає, що відвідувачі музею здебільшого прагнули її не помічати.
«Коли відвідувачі писали відгуки, то виник цікавий парадоксальний момент. На запитання «Як можна було б покращити музей?» на одному аркуші було написано «Прибрати жінку в червоному», а на іншому «Побільше жінок у червоному», – каже вона.
Глядачі в Україні не звикли до цього виду мистецтва, пояснює Лариса Венедиктова, у той час як у світі різниця між перформансом і сучасним театром практично зникла. Так, документальний театр передбачає появу на сцені звичайних людей, а акторів змушує відійти від академічних канонів. І такий вид дійства у майбутньому витіснить традиційний театр, вважає хореограф.
Сучасне мистецтво модне, поки воно деінде – Полатайко
Тим часом минулої осені ще один перформанс, проведений у Національному художньому музеї, спричинив бурхливу дискусію в суспільстві. Це був проект художника Тараса Полатайка «Спляча красуня». Два тижні дві години на день у музеї «спала» дівчина. Будь-яка повнолітня людина могла її поцілувати, але за однієї умови: якщо красуня відкриє очі, той, хто цілує, має з нею одружитися. Врешті-решт, дівчину «розбудила» інша дівчина.
Тарас Полатайко вважає, що перформанс зміг показати як позитивні сторони українського суспільства, так і його хвороби. За словами художника, Міністерство культури намагалося заборонити перформанс за день до початку.
«Цей проект схвилював людей, а багатьох збентежив і розізлив. Тому що він був реальний і ненав’язливо, але чітко проявив деякі речі. Він зачепив найчарівніші струни в українському суспільстві. І в той же час викрив дуже потворні риси: закритість, боягузтво, вказав на той бюрократичний прошарок суспільства, який усього боїться. З одного боку, сучасне мистецтво модне, з цікавості за ним у Венецію їздять і олігархи. Але коли воно по-справжньому в тебе вдома – це вже зовсім інша справа», – каже він.
До слова, після завершення перформансу до Комісії з питань захисту суспільної моралі надійшла скарга. Представники незареєстрованої Української правовірної греко-католицької церкви звинуватили проект у пропаганді гомосексуалізму.
Перформанси, які виникли як антикомерційне мистецтво, сьогодні є арт-продуктом. Наприклад, лондонська галерея Tate Modern замовляє художникам такі акції. У Києві, окрім Національного художнього музею, перформанси також проводять галерея «Карась» та арт-центр «Я Галерея».
Слово «перформанс» вперше вжив композитор Джон Кейдж у 1952 році. Саме так він назвав свій відомий виступ, упродовж якого зі сцени не пролунало жодної ноти – слухачі мусили у цей час сконцентруватися на звуках довкола них. Остаточно ця форма авангардного мистецтва сформувалася у США у 60-х роках минулого століття.
Людмила Комарницька, лектор освітньої програми «Культурний проект», розповідає: «У перформансі має бути чотири базові елементи: час, місце, тіло художника або глядача і певна взаємодія художника і глядача. Це був своєрідний протест проти комерціалізації мистецтва, активна реакція на поглинання мистецтва ринком».
Перші перформанси мали досить провокативний характер. Митці відмовилися від традиційного живопису і почали використовувати власне або чуже тіло як матеріал або об’єкт для мистецтва. Французький художник Ів Кляйн, який вважав, що особистість митця важливіша, ніж його творчість, прославився тим, що робив відбитки людських тіл на полотні. Оголена Каролі Шнеєман вела з відвідувачами галереї бесіди на теми мистецтва. У цей час у філософії виникає поняття тілесності, і у такий спосіб художники намагалися розібратися із соціальними табу, питаннями смерті, хвороби, гендеру або ідентичності.
Художники рахують ціну ідеологічних переконань
Торкалися також проблеми насильства, жорстокості. У 1997 році сербська художниця Марина Абрамович, одна із піонерок перформансу, отримала «Золотого Лева» на Венеціанському бієнале за роботу «Балканське бароко». Вона перемивала купу скривавлених людських кісток, вшановуючи пам’ять жертв війни в Югославії. А іспанець Сантьяго Сьєрра за допомогою перформансу розкриває кризу національності, капіталізму, тему соціального походження. У 2003 році художник представляв іспанський павільйон на Венеціанському бієнале. Потрапити туди могли тільки власники іспанського паспорта, а сам павільйон був порожнім. Художник пояснює: «Національність – це політична конструкція, і всередині неї нічого немає».
Більшість акцій Сьєрри – це соціальний експеримент. Він обирає людей, часто із маргінальних верств населення, які за невеликі гроші погоджуються бути використаними у певному дійстві. Так, наприклад, у 2006 році художник заплатив італійським анархістам за те, щоб вони прослухали месу папи. Ціна ідеологічних принципів становила сто євро на кожного анархіста.
Людмила Комарницька каже, що перформанс завжди був формою соціальної критики. Вона зазначає, що способів його документації існує безліч. Однак найважливіше – це досвід, який дає перформанс. Саме враження від нього і є тим нематеріальним витвором мистецтва, каже мистецтвознавець.
Перформанс витіснить традиційний театр – хореограф
Кілька років тому в Національному художньому музеї України відбулася серія перформансів «Заручник в НХМУ». Лариса Венедиктова, хореограф і режисер – одна з його учасників: вбрана у все червоне, вона провела в залах музею три дні, ні з ким не розмовляючи. Ідеєю дійства було взяти у заручники саму себе, каже хореограф. Лариса Венедиктова розповідає, що відвідувачі музею здебільшого прагнули її не помічати.
«Коли відвідувачі писали відгуки, то виник цікавий парадоксальний момент. На запитання «Як можна було б покращити музей?» на одному аркуші було написано «Прибрати жінку в червоному», а на іншому «Побільше жінок у червоному», – каже вона.
Глядачі в Україні не звикли до цього виду мистецтва, пояснює Лариса Венедиктова, у той час як у світі різниця між перформансом і сучасним театром практично зникла. Так, документальний театр передбачає появу на сцені звичайних людей, а акторів змушує відійти від академічних канонів. І такий вид дійства у майбутньому витіснить традиційний театр, вважає хореограф.
Сучасне мистецтво модне, поки воно деінде – Полатайко
Тим часом минулої осені ще один перформанс, проведений у Національному художньому музеї, спричинив бурхливу дискусію в суспільстві. Це був проект художника Тараса Полатайка «Спляча красуня». Два тижні дві години на день у музеї «спала» дівчина. Будь-яка повнолітня людина могла її поцілувати, але за однієї умови: якщо красуня відкриє очі, той, хто цілує, має з нею одружитися. Врешті-решт, дівчину «розбудила» інша дівчина.
Тарас Полатайко вважає, що перформанс зміг показати як позитивні сторони українського суспільства, так і його хвороби. За словами художника, Міністерство культури намагалося заборонити перформанс за день до початку.
«Цей проект схвилював людей, а багатьох збентежив і розізлив. Тому що він був реальний і ненав’язливо, але чітко проявив деякі речі. Він зачепив найчарівніші струни в українському суспільстві. І в той же час викрив дуже потворні риси: закритість, боягузтво, вказав на той бюрократичний прошарок суспільства, який усього боїться. З одного боку, сучасне мистецтво модне, з цікавості за ним у Венецію їздять і олігархи. Але коли воно по-справжньому в тебе вдома – це вже зовсім інша справа», – каже він.
До слова, після завершення перформансу до Комісії з питань захисту суспільної моралі надійшла скарга. Представники незареєстрованої Української правовірної греко-католицької церкви звинуватили проект у пропаганді гомосексуалізму.
Перформанси, які виникли як антикомерційне мистецтво, сьогодні є арт-продуктом. Наприклад, лондонська галерея Tate Modern замовляє художникам такі акції. У Києві, окрім Національного художнього музею, перформанси також проводять галерея «Карась» та арт-центр «Я Галерея».