Згадують, звичайно, героїв, відважних і талановитих людей, згадують загиблих, цілком природно, що згадують пам’ять рідних і близьких, рідкісні приємні хвилини життя чи миті, сповнені глибоких потрясінь. Згадують хвилиною мовчання, молитвою, тихим словом, квіткою на спомин…
Але не всі. Нещодавно вразило повідомлення, що 75-ліття створення першого в Пермському краї концтабору – Усольського виправно-трудового табору НКВС СРСР відзначили танцями і радісним співом.
У повідомленні прес-служби Головного управління Федеральної служби виконання покарань Російської Федерації не без гордості зазначено: «5 січня 1938 року в Усольському виправно-трудовому таборі (ВТТ) НКВС СРСР були закладені традиції, які мають цінність і в нинішній час (виділено мною). Це вірність батьківщині, взаємовиручка, повага до ветеранів. Усольлаг – це тисячі кілометрів доріг, сотні лісових селищ, понад 60 тисяч співробітників, робітників і службовців працювали впродовж 75 років, це школи, дитсадки, клуби».
Гулаги – цвинтарі без могил
І жодним словом про сотні тисяч жертв Гулагу, ані рядочка про те, скільки мільйонів людей заплатило життям за «тисячі кілометрів доріг, сотні лісових селищ». Український історик і письменник Семен Підгайний (1907–1965) – один із небагатьох, яким пощастило вирватись з полону сталінського «виправно-трудового» концтабору. Згадуючи земляків-співкаторжан, він називає їх «Людьми з великої літери». «Їх тисячі, сотні, мільйони, – зазначає письменник, – і гублюся я, чи писати мені про академіків, поетів, художників, учених, політичних діячів, чи писати мені про отих, що їх привозять сюди міцними, як дуби… Онде вони ідуть з сокирами й пилками, з баланами (дерево) на плечах. Онде вони важкими тачками везуть камінь, глину і пісок, і знову пісок, камінь і глину, і будують, будують, і тут же вмирають».
До своїх останніх днів згадувала долю жінок в ГУЛАГу поетеса родом із Тернопільщини Поліна Беноні (1923–2011) – багаторічний в’язень якутських, потім казахстанських концтаборів. Не можна читати без болю рядки з її книжечки «Така наша гірка правда» (Чортків, 2003 рік): «Дівчат нерідко приносили з допитів напівживими, з поламаними ребрами, руками, вибитими зубами; дівчат підвішували за ноги і били по п’ятах, підвішували за коси, пхали голки під нігті, ламали пальці між дверима… Дівчат кидали в камери-одиночки, тільки в одній сорочці, на цементі, без їжі й води тримали по кілька діб, полчища щурів гризли живу людину…Померлих від страху чи тортур, а також розстріляних скидали в яму, куди виливали нечистоти. І так вони зникали безвісти». То про ці «традиції, які мають цінність», згадували на святі в УсольЛазі?
В ГУЛАГу не було цвинтарів, ГУЛАГ був таким безмежним цвинтарем. Тілами розстріляних, закатованих, знищених голодом і підневільною працею людей повнились без кінця терени всіх без винятку радянських концтаборів. Відома американська дослідниця і журналістка Енн Епплбом, авторка капітальної праці «Історія ГУЛАГу» ( Київ, 2006 рік) називає соловецькі бараки моргами. «Ще гіршими були бараки, чи швидше, морги, в яких тримали смертельно хворих. В одному такому бараку для хворих на дизентерію люди лежали цілими тижнями. Якщо хворим поталанило, вони виживали, але частіше вмирали», – зазначає дослідниця.
А соловецький в’язень Семен Підгайний пише: «На будівництві дороги працювало всіх 12 тисяч в’язнів. Тому що чекістам було наказано провести дорогу терміново, так там в’язні працювали цілу зиму. За одну зиму провели дорогу 8 кілометрів довжини; за цей час на будівництві загинуло наших братів і донців 10 тисяч». Але їхніх могил немає, немає ані горбочка землі, ні пам’ятної таблиці на місці страти і страждань, не було 75 років тому, коли скидали в яму з биркою на нозі, немає й зараз.
Українці в концтаборах
Тільки в період «великих репресій» 1937–1938 років, які Енн Епплбом називає «по-справжньому межовими», в СРСР було створено додатково 13 так званих «лісових таборів», оскільки десятки інших уже не справлялись з велетенським і невпинним потоком репресованих. Один із них – УсольЛаг був заснований на початку лютого 1938 року біля Солікамська. До 1955 року в УсольЛазі утримувались тільки політичні в’язні, за різними джерелами їх тут було від 10 до 40 тисяч. УсольЛаг ще мав назву «Білого лебедя», до 1955 року серед каторжан було багато освічених людей, інтелігенції, працівників культури, в тому числі багато українців. У 1938–1943 роках в УсольЛазі перебував преподобний отець Косьма Величко, канонізований Українською православною церквою як святий Кукша Одеський, у 1950–1954 роках працював на лісоповалі український художник Геннадій Польовий…
Список померлих, розстріляних, знищених, закатованих далеко не повний, його можна і треба продовжити. Німці, поляки чи прибалти вже склали списки усіх своїх репресованих в «тюрмі народів», відклавши все, дбайливо розшукали і назвали поіменно своїх співгромадян – волзьких німців, поляків, естонців, латвійців і литовців, які загинули в концтаборах СРСР. Чехи, щоб не згубити ані крихти з пам’яті, відкрили Музей у своєму найстрашнішому концтаборі на уранових рудниках під назвою Vojna («Война»). Тільки в Україні не поспішають, хоча за статистикою серед в’язнів неросійських народів саме українці складали більшість. У середовищі каторжан навіть співалась така сумна пісенька – цитую мовою й правописом оригіналу з невеликої книжечки «Фольклор ГУЛАГа» (Санкт-Петерутрг, 1994 рік):
Гэй, на Ивана, гэй, на Купала,
Общую яму себе копали
Немки, эстонки, литовки, финки,
А в основном – украинки
У книжці також описано, як у рідкі хвилини спокою каторжани згадували дім, читали свої вірші «невідомі Петро, Роман, Микола», як у тисняві вологих і темних бараків лунала поезія забороненого українського поета Олександра Олеся, «который ну прямо Блок, только украинский».
Але не про табірну творчість в’язнів згадували на ювілейному святі в УсольЛазі, там говорили про «співробітників, робітників і службовців, які працювали в таборах впродовж 75 років». За словами геніального українського поета, в’язня сталінських таборів Василя Стуса, це вони забезпечували в концтаборах панування одного закону – «закону повного беззаконня»: «Тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми стратили всяке право належати собі…» (більше в книзі «Василь Стус. Листи до сина», Київ, 2003 рік). Та все ж своїм єдиним привілеєм Василь Стус скористався – не схилив голови і складав вірші, прагнув вернутись до земляків і «чесно глянути в їх чесні очі», кликав до себе в гості Лесю Українку, Франка, Шевченка і Сковороду… Не зайве тут зауважити, якими високими були духовні потреби українців у таборах, як вирізнялись вони інтелігентністю й інтелектуальним рівнем.
Кати і жертви – безправ’я і свобода
Та і не до поетів-в’язнів гулагів було у святковому УстьЛазі 5 лютого 2013 року. Свято 75-ліття сталінського концтабору зустріли тут концертом і палкими промовами про патріотичне виховання. Цинічно мовчки обійшли не тільки жертви, й їхніх катів. А можна було б за всіх згадати хоча б одного – майора Михайла Матвєєва, який особисто розстріляв 1 тисячу 111 в’язнів. В урочищі Сандормох від його руки загинув цвіт української інтелігенції – Микола Зеров, Григорій Епік, Лесь Курбас, Степан Рудницький, Антін Крушельницький, брати Василь і Петро Дідушки, Володимир Чехівський…
Опубліковані документи свідчать, що на допиті відомої української художниці Софії Налепінської-Бойчук (до концтабору не доїхала, після тяжких тортур розстріляна 11 грудня 1937 року в Києві) енкаведист ніяк не міг збагнути, а хто ж такий був Лувр, що до нього треба було їхати аж у Париж. Часто невігласи і малописьменні, але з найвищим правом – міняти долю не тільки особи, але й впливати на історію країни, нищили в гулагах цвіт української духовної і інтелектуальної еліти, носіїв кращих культурних традицій і соціальної мудрості народу – його працьовитого селянства і просто чесних та чистих людей. Та про ці «цінні традиції» на танцях в УсольЛазі промовчали.
Не менше вражає й мовчанка, якою обійшли «свято ГУЛАГу» – танці на могилах мільйонів невинних жертв сталінського терору, українські політичні партії й громадські організації, спілки й гуртки, численні великі й менші українські лідери, інтелектуали, вчені. Про державні органи – уряд, міністерства, різні комісії не згадую, там укотре переписують історію з української на совєтську, без Голодомору і гулагів, зате зі Щорсом і Кіровим. А відтак зупинити реабілітацію зла в Україні нікому, і надалі безкарно можна співати осанну катові, встановлювати йому пам’ятники і бюстики, безстрашно відроджувати беззаконня. Нехтуючи національною пам’яттю, історією життя знищених сталінським режимом поколінь, ми дійшли до межі, за якою ідея консолідації суспільства, формування об’єднавчої національної ідеї, концепція будівництва громадянського суспільства відсувається, зникає в постсовєтській імлі.
Так виглядає, що попереду нас чекають нові свята з танцями і співом – 80, 85, 90-ліття сталінських концтаборів, адже в СРСР їх було понад сто. Та повсюди в них український слід.
А потрібно так небагато – схилити всім голову і сказати правду: так, ніколи не забудемо земляків, замордованих у гулагах, їх життя – це наша історія й наша дорога в майбутнє.
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Але не всі. Нещодавно вразило повідомлення, що 75-ліття створення першого в Пермському краї концтабору – Усольського виправно-трудового табору НКВС СРСР відзначили танцями і радісним співом.
У повідомленні прес-служби Головного управління Федеральної служби виконання покарань Російської Федерації не без гордості зазначено: «5 січня 1938 року в Усольському виправно-трудовому таборі (ВТТ) НКВС СРСР були закладені традиції, які мають цінність і в нинішній час (виділено мною). Це вірність батьківщині, взаємовиручка, повага до ветеранів. Усольлаг – це тисячі кілометрів доріг, сотні лісових селищ, понад 60 тисяч співробітників, робітників і службовців працювали впродовж 75 років, це школи, дитсадки, клуби».
Гулаги – цвинтарі без могил
І жодним словом про сотні тисяч жертв Гулагу, ані рядочка про те, скільки мільйонів людей заплатило життям за «тисячі кілометрів доріг, сотні лісових селищ». Український історик і письменник Семен Підгайний (1907–1965) – один із небагатьох, яким пощастило вирватись з полону сталінського «виправно-трудового» концтабору. Згадуючи земляків-співкаторжан, він називає їх «Людьми з великої літери». «Їх тисячі, сотні, мільйони, – зазначає письменник, – і гублюся я, чи писати мені про академіків, поетів, художників, учених, політичних діячів, чи писати мені про отих, що їх привозять сюди міцними, як дуби… Онде вони ідуть з сокирами й пилками, з баланами (дерево) на плечах. Онде вони важкими тачками везуть камінь, глину і пісок, і знову пісок, камінь і глину, і будують, будують, і тут же вмирають».
До своїх останніх днів згадувала долю жінок в ГУЛАГу поетеса родом із Тернопільщини Поліна Беноні (1923–2011) – багаторічний в’язень якутських, потім казахстанських концтаборів. Не можна читати без болю рядки з її книжечки «Така наша гірка правда» (Чортків, 2003 рік): «Дівчат нерідко приносили з допитів напівживими, з поламаними ребрами, руками, вибитими зубами; дівчат підвішували за ноги і били по п’ятах, підвішували за коси, пхали голки під нігті, ламали пальці між дверима… Дівчат кидали в камери-одиночки, тільки в одній сорочці, на цементі, без їжі й води тримали по кілька діб, полчища щурів гризли живу людину…Померлих від страху чи тортур, а також розстріляних скидали в яму, куди виливали нечистоти. І так вони зникали безвісти». То про ці «традиції, які мають цінність», згадували на святі в УсольЛазі?
В ГУЛАГу не було цвинтарів, ГУЛАГ був таким безмежним цвинтарем. Тілами розстріляних, закатованих, знищених голодом і підневільною працею людей повнились без кінця терени всіх без винятку радянських концтаборів. Відома американська дослідниця і журналістка Енн Епплбом, авторка капітальної праці «Історія ГУЛАГу» ( Київ, 2006 рік) називає соловецькі бараки моргами. «Ще гіршими були бараки, чи швидше, морги, в яких тримали смертельно хворих. В одному такому бараку для хворих на дизентерію люди лежали цілими тижнями. Якщо хворим поталанило, вони виживали, але частіше вмирали», – зазначає дослідниця.
А соловецький в’язень Семен Підгайний пише: «На будівництві дороги працювало всіх 12 тисяч в’язнів. Тому що чекістам було наказано провести дорогу терміново, так там в’язні працювали цілу зиму. За одну зиму провели дорогу 8 кілометрів довжини; за цей час на будівництві загинуло наших братів і донців 10 тисяч». Але їхніх могил немає, немає ані горбочка землі, ні пам’ятної таблиці на місці страти і страждань, не було 75 років тому, коли скидали в яму з биркою на нозі, немає й зараз.
Українці в концтаборах
Тільки в період «великих репресій» 1937–1938 років, які Енн Епплбом називає «по-справжньому межовими», в СРСР було створено додатково 13 так званих «лісових таборів», оскільки десятки інших уже не справлялись з велетенським і невпинним потоком репресованих. Один із них – УсольЛаг був заснований на початку лютого 1938 року біля Солікамська. До 1955 року в УсольЛазі утримувались тільки політичні в’язні, за різними джерелами їх тут було від 10 до 40 тисяч. УсольЛаг ще мав назву «Білого лебедя», до 1955 року серед каторжан було багато освічених людей, інтелігенції, працівників культури, в тому числі багато українців. У 1938–1943 роках в УсольЛазі перебував преподобний отець Косьма Величко, канонізований Українською православною церквою як святий Кукша Одеський, у 1950–1954 роках працював на лісоповалі український художник Геннадій Польовий…
Список померлих, розстріляних, знищених, закатованих далеко не повний, його можна і треба продовжити. Німці, поляки чи прибалти вже склали списки усіх своїх репресованих в «тюрмі народів», відклавши все, дбайливо розшукали і назвали поіменно своїх співгромадян – волзьких німців, поляків, естонців, латвійців і литовців, які загинули в концтаборах СРСР. Чехи, щоб не згубити ані крихти з пам’яті, відкрили Музей у своєму найстрашнішому концтаборі на уранових рудниках під назвою Vojna («Война»). Тільки в Україні не поспішають, хоча за статистикою серед в’язнів неросійських народів саме українці складали більшість. У середовищі каторжан навіть співалась така сумна пісенька – цитую мовою й правописом оригіналу з невеликої книжечки «Фольклор ГУЛАГа» (Санкт-Петерутрг, 1994 рік):
Гэй, на Ивана, гэй, на Купала,
Общую яму себе копали
Немки, эстонки, литовки, финки,
А в основном – украинки
У книжці також описано, як у рідкі хвилини спокою каторжани згадували дім, читали свої вірші «невідомі Петро, Роман, Микола», як у тисняві вологих і темних бараків лунала поезія забороненого українського поета Олександра Олеся, «который ну прямо Блок, только украинский».
Але не про табірну творчість в’язнів згадували на ювілейному святі в УсольЛазі, там говорили про «співробітників, робітників і службовців, які працювали в таборах впродовж 75 років». За словами геніального українського поета, в’язня сталінських таборів Василя Стуса, це вони забезпечували в концтаборах панування одного закону – «закону повного беззаконня»: «Тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми стратили всяке право належати собі…» (більше в книзі «Василь Стус. Листи до сина», Київ, 2003 рік). Та все ж своїм єдиним привілеєм Василь Стус скористався – не схилив голови і складав вірші, прагнув вернутись до земляків і «чесно глянути в їх чесні очі», кликав до себе в гості Лесю Українку, Франка, Шевченка і Сковороду… Не зайве тут зауважити, якими високими були духовні потреби українців у таборах, як вирізнялись вони інтелігентністю й інтелектуальним рівнем.
Кати і жертви – безправ’я і свобода
Та і не до поетів-в’язнів гулагів було у святковому УстьЛазі 5 лютого 2013 року. Свято 75-ліття сталінського концтабору зустріли тут концертом і палкими промовами про патріотичне виховання. Цинічно мовчки обійшли не тільки жертви, й їхніх катів. А можна було б за всіх згадати хоча б одного – майора Михайла Матвєєва, який особисто розстріляв 1 тисячу 111 в’язнів. В урочищі Сандормох від його руки загинув цвіт української інтелігенції – Микола Зеров, Григорій Епік, Лесь Курбас, Степан Рудницький, Антін Крушельницький, брати Василь і Петро Дідушки, Володимир Чехівський…
Опубліковані документи свідчать, що на допиті відомої української художниці Софії Налепінської-Бойчук (до концтабору не доїхала, після тяжких тортур розстріляна 11 грудня 1937 року в Києві) енкаведист ніяк не міг збагнути, а хто ж такий був Лувр, що до нього треба було їхати аж у Париж. Часто невігласи і малописьменні, але з найвищим правом – міняти долю не тільки особи, але й впливати на історію країни, нищили в гулагах цвіт української духовної і інтелектуальної еліти, носіїв кращих культурних традицій і соціальної мудрості народу – його працьовитого селянства і просто чесних та чистих людей. Та про ці «цінні традиції» на танцях в УсольЛазі промовчали.
Не менше вражає й мовчанка, якою обійшли «свято ГУЛАГу» – танці на могилах мільйонів невинних жертв сталінського терору, українські політичні партії й громадські організації, спілки й гуртки, численні великі й менші українські лідери, інтелектуали, вчені. Про державні органи – уряд, міністерства, різні комісії не згадую, там укотре переписують історію з української на совєтську, без Голодомору і гулагів, зате зі Щорсом і Кіровим. А відтак зупинити реабілітацію зла в Україні нікому, і надалі безкарно можна співати осанну катові, встановлювати йому пам’ятники і бюстики, безстрашно відроджувати беззаконня. Нехтуючи національною пам’яттю, історією життя знищених сталінським режимом поколінь, ми дійшли до межі, за якою ідея консолідації суспільства, формування об’єднавчої національної ідеї, концепція будівництва громадянського суспільства відсувається, зникає в постсовєтській імлі.
Так виглядає, що попереду нас чекають нові свята з танцями і співом – 80, 85, 90-ліття сталінських концтаборів, адже в СРСР їх було понад сто. Та повсюди в них український слід.
А потрібно так небагато – схилити всім голову і сказати правду: так, ніколи не забудемо земляків, замордованих у гулагах, їх життя – це наша історія й наша дорога в майбутнє.
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода