Сімферополь – Цього села не знайти на більшості сучасних, навіть найдетальніших, мап. І не лише тому, що воно маленьке – не більше як три десятки дворів – і загублене в горах. А ще й тому, що в радянські часи його навмисно викреслили з усіх списків і відомостей, мап і реєстрів. Ходжа-Сала (у перекладі – Село Вчителя) припинило своє існування одразу після депортації кримських татар у 1944 році і відродилося зусиллями репатріантів на початку 90-х років минулого століття.
Хоча на гірській автодорозі немає вказівника, Ходжа-Сала помітить навіть випадковий проїжджий. Вигляд мальовничого озерця в обрамленні не менш мальовничих гір і скель примусить пригальмувати навіть тих, хто поспішає. Озерце штучне, і хоч воно викопане в радянські часи на місці ходжасалайських хат, зараз це частина Бахчисарайського заповідника. Власне, саме село розташоване трохи далі – в невеликій ущелині, що врізається у Мангупське плато, де розташоване відоме печерне місто Мангуп-Кале.
За даними істориків, поселення тут виникло на рубежі нашої ери, заснували його і довгий час жили тут кримські готи, що славилися своїм войовничим характером. На нинішній околиці села археологи знайшли давній храм орієнтовно 2–3-го століття. Перша письмова згадка про Ходжа-Сала в османських переписах датується серединою 16-го століття. А детально його вперше описав турецький мандрівник Евлія Челебі, який тут побував у 1667 році. Саме на його честь місцеві жителі назвали єдину нині вулицю у селі.
Село Вчителя без школи і шкільного автобуса
Одна вулиця, близько 30 будинків, майже сто мешканців, з яких лише половина живе у селі цілий рік, один готель з ресторанчиком кримськотатарської кухні, десяток гостьових дворів, чайхана і кілька літніх кафе; місцева мусульманська громада починає відбудовувати стародавню мечеть – ото й усе Ходжа-Сала. Школи, дитсадка, аптеки, пошти, крамниці, асфальту, газу і водопроводу у населеному пункті немає, розповідає Мемет Баїров – батько трьох дітей і хазяїн триповерхового будинку з пошарпаними українським і кримськотатарським прапорами на фасаді.
«Ні газу, ні шкільного автобуса немає. Щодень їздимо майже 6 кілометрів за дітьми у школу в сусідньому Красному Маку. Іноді, коли сильна ожеледь, то йдуть пішки. А інколи просто в школу не пускаємо», – каже Мемет-ага. За останні кілька років сильні сніги двічі відрізали село від зовнішнього світу.
Школярів у селі трохи більше як десяток. Майже всі ходять до російськомовної школи в сусідньому Красному Маку.
У 1989 році 26 кримськотатарських родин прибули сюди, щоб відродити старовинне село. Але, як розповідає колишній голова ініціативної групи Закір’я-ефенді, не всі витримали труднощі, частина продала недобудовані будинки і подалася ближче до цивілізації.
«П’ять років без електроенергії жили – дуже важко було… Із гасовими лампами, діти при таких лампах уроки робили. Жили без елементарних зручностей… Ті, хто залишився тепер, не жалкують, а навпаки, кажуть: добре, що ми витерпіли», – розповідає Закір’я-ефенді.
«Люди тут хороші», – кажуть місцеві
Зараз у Ходжа-Сала кримських татар близько половини. Решта – українці, росіяни, євреї – переселенці переважно з-за меж Криму і навіть України. «Ось росіяни живуть, там вище євреї. Нормально – спілкуємося, дружимо. Загалом – класно!» – каже Мемет-ага.
З ним погоджується колишня жителька Дніпропетровська Олена, вона вже два роки як ходжасалайка. «Не вірте нікому щодо розбрату і ворожнечі – живемо ми всі дружно. І серед росіян, і серед українців, і серед кримських татар є як хороші, так і погані люди. У цьому селі переважно хороші, тому – у нас все добре!» – каже вона.
Олена також розповіла, що з чоловіком і родиною його брата збудували дім і тепер насолоджуються навколишніми краєвидами. «Село у нас дуже гарне. Це унікальне місце. Наліво подивишся, направо глянеш – красиво все довкола. Напевно, це нас і приваблює. Дуже багато приїжджає гостей, які хочуть побачити цю красу. І нам теж подобається», – зазначає Олена.
Туристична перспектива Ходжа-Сала
Олена з родиною, як і більшість місцевих жителів, займається туризмом. Поруч – Мангуп-Кале з його пам’ятками, неподалік – Ескі-Кермен, залишки замку Киз-Куле, печерні монастирі Шулдан, Чилтер-Мармара і Челтер-Коба, фортеця Сюйрень, середньовічні храми Донаторів і Трьох Вершників.
Закір’я-ефенді задоволено розповідає, що щороку кількість туристів, які приїжджають до Ходжа-Сала, зростає. «Тут тільки турист. Тут немає ніякого виробництва, ніякої промисловості. Це дуже чистий район і продукти, які тут вирощуємо, екологічно чисті. І повітря таке дуже здорове, хвойне повітря, це всі відзначають», – розповідає Закір’я-ефенді.
Він не сподівається на владу, каже, що як усі разом відродили рідне село, так разом і облаштують його. І на вулиці буде бруківка, і освітлення, і воду проведуть, і, може, навіть газ. Але, найголовніше вже є – щирість і приязність ходжасалайців. Це, з їхнім бажанням змінити своє життя на краще, з часом зробить Ходжа-Сала справжнім туристичним центром гірського Криму, переконаний Закір’я-ефенді.
Хоча на гірській автодорозі немає вказівника, Ходжа-Сала помітить навіть випадковий проїжджий. Вигляд мальовничого озерця в обрамленні не менш мальовничих гір і скель примусить пригальмувати навіть тих, хто поспішає. Озерце штучне, і хоч воно викопане в радянські часи на місці ходжасалайських хат, зараз це частина Бахчисарайського заповідника. Власне, саме село розташоване трохи далі – в невеликій ущелині, що врізається у Мангупське плато, де розташоване відоме печерне місто Мангуп-Кале.
За даними істориків, поселення тут виникло на рубежі нашої ери, заснували його і довгий час жили тут кримські готи, що славилися своїм войовничим характером. На нинішній околиці села археологи знайшли давній храм орієнтовно 2–3-го століття. Перша письмова згадка про Ходжа-Сала в османських переписах датується серединою 16-го століття. А детально його вперше описав турецький мандрівник Евлія Челебі, який тут побував у 1667 році. Саме на його честь місцеві жителі назвали єдину нині вулицю у селі.
Село Вчителя без школи і шкільного автобуса
Одна вулиця, близько 30 будинків, майже сто мешканців, з яких лише половина живе у селі цілий рік, один готель з ресторанчиком кримськотатарської кухні, десяток гостьових дворів, чайхана і кілька літніх кафе; місцева мусульманська громада починає відбудовувати стародавню мечеть – ото й усе Ходжа-Сала. Школи, дитсадка, аптеки, пошти, крамниці, асфальту, газу і водопроводу у населеному пункті немає, розповідає Мемет Баїров – батько трьох дітей і хазяїн триповерхового будинку з пошарпаними українським і кримськотатарським прапорами на фасаді.
«Ні газу, ні шкільного автобуса немає. Щодень їздимо майже 6 кілометрів за дітьми у школу в сусідньому Красному Маку. Іноді, коли сильна ожеледь, то йдуть пішки. А інколи просто в школу не пускаємо», – каже Мемет-ага. За останні кілька років сильні сніги двічі відрізали село від зовнішнього світу.
Школярів у селі трохи більше як десяток. Майже всі ходять до російськомовної школи в сусідньому Красному Маку.
У 1989 році 26 кримськотатарських родин прибули сюди, щоб відродити старовинне село. Але, як розповідає колишній голова ініціативної групи Закір’я-ефенді, не всі витримали труднощі, частина продала недобудовані будинки і подалася ближче до цивілізації.
«П’ять років без електроенергії жили – дуже важко було… Із гасовими лампами, діти при таких лампах уроки робили. Жили без елементарних зручностей… Ті, хто залишився тепер, не жалкують, а навпаки, кажуть: добре, що ми витерпіли», – розповідає Закір’я-ефенді.
«Люди тут хороші», – кажуть місцеві
Зараз у Ходжа-Сала кримських татар близько половини. Решта – українці, росіяни, євреї – переселенці переважно з-за меж Криму і навіть України. «Ось росіяни живуть, там вище євреї. Нормально – спілкуємося, дружимо. Загалом – класно!» – каже Мемет-ага.
З ним погоджується колишня жителька Дніпропетровська Олена, вона вже два роки як ходжасалайка. «Не вірте нікому щодо розбрату і ворожнечі – живемо ми всі дружно. І серед росіян, і серед українців, і серед кримських татар є як хороші, так і погані люди. У цьому селі переважно хороші, тому – у нас все добре!» – каже вона.
Олена також розповіла, що з чоловіком і родиною його брата збудували дім і тепер насолоджуються навколишніми краєвидами. «Село у нас дуже гарне. Це унікальне місце. Наліво подивишся, направо глянеш – красиво все довкола. Напевно, це нас і приваблює. Дуже багато приїжджає гостей, які хочуть побачити цю красу. І нам теж подобається», – зазначає Олена.
Туристична перспектива Ходжа-Сала
Олена з родиною, як і більшість місцевих жителів, займається туризмом. Поруч – Мангуп-Кале з його пам’ятками, неподалік – Ескі-Кермен, залишки замку Киз-Куле, печерні монастирі Шулдан, Чилтер-Мармара і Челтер-Коба, фортеця Сюйрень, середньовічні храми Донаторів і Трьох Вершників.
Закір’я-ефенді задоволено розповідає, що щороку кількість туристів, які приїжджають до Ходжа-Сала, зростає. «Тут тільки турист. Тут немає ніякого виробництва, ніякої промисловості. Це дуже чистий район і продукти, які тут вирощуємо, екологічно чисті. І повітря таке дуже здорове, хвойне повітря, це всі відзначають», – розповідає Закір’я-ефенді.
Він не сподівається на владу, каже, що як усі разом відродили рідне село, так разом і облаштують його. І на вулиці буде бруківка, і освітлення, і воду проведуть, і, може, навіть газ. Але, найголовніше вже є – щирість і приязність ходжасалайців. Це, з їхнім бажанням змінити своє життя на краще, з часом зробить Ходжа-Сала справжнім туристичним центром гірського Криму, переконаний Закір’я-ефенді.