Рубрика «Життя глибинки» – про реальність за межами великих міст.
Київ – Від села Діброва на Васильківщині до Києва – лише 45 кілометрів. Однак це справжня глибинка: немає ні власної школи, ні прямого транспортного сполучення зі столицею, проте ще збереглися старовинні мазанки та рублені хати, народні пісні та пам’ять про предків: родоводи багатьох дібрівців сягають Київської Русі. Асфальт і магазини тут з’явилися нещодавно. Роботи селянам бракує, і вони намагаються заробляти самотужки.
Село Діброва Васильківського району Київщини розташоване осторонь від залізниці та великих автошляхів. Тут трохи більше як 400 мешканців. Проте дібрівці зберегли близько 100 власних народних пісень, які зустрічаються лише тут.
Художній керівник місцевого фольклорного гурту «Відродження» Зинаїда Тютенко одночасно очолює сільський клуб та розвиває місцевий етнографічний музей. Стару дубову хату, рублену за унікальною українською технологією, привезли з Чернігівщини, з батьківщини однієї зі співачок гурту «Відродження». Всередині – справжня піч, предмети народного побуту і понад 150 зразків української вишивки: з Київщини та з інших регіонів. Дах – солом’яний, біля хати – діючий колодязь-журавель.
Хату-музей активісти збирали на новому місці самотужки, розповідає Зинаїда Тютенко.
«Спершу ідея музею виникла в колективу, тоді стали люди допомагати. Найкраще було взяти стареньку хатину і перевезти. Знайшли хату, розібрали до найменшого «щиглика». Пронумерували кожну деталь і тоді збирали, як ребус. Ми та наші чоловіки. Зруб має засічки на половину кожної колоди і складається, як зараз «Лего». Ущільнювали мохом. Додавали соломи з глиною. Середину обмазали. Місили глину конем, робили толоку», – пригадує активістка.
Напроти музею – місцева глинобитна хата, якій близько ста років. До війни в ній була сільська рада, а нині живе одна з її колишніх працівників, розповідають старожили.
У селі Діброва багато Кияниць
Село Діброва маленьке, тому кожен знає кожного. Третина його мешканців мають прізвище Кияниця – вони всі походять від першого поселенця, лісника Якима Кияниці, який у 18-му сторіччі приїхав сюди з околиць Києва охороняти місцеву діброву. У сільському клубі зробили родове дерево – зібрали інформацію про всіх без винятку нащадків Кияниці, розповідає Зинаїда Тютенко.
«В діда Якима було 5 синів. Кожен мав свою гілку нащадків. Є серед них і відомі українці – зокрема, молодий композитор Віталій Кияниця». Пані Зинаїда наводить думку деяких істориків, що рід Кияниць походить від мешканців давнього Києва до часів монгольської навали, а можливо – навіть від засновника міста Кия.
У музеї та біля нього декілька разів на рік проходять українські традиційні свята. У ці дні в селі буває чимало туристів, які хочуть побачити традиції на власні очі.
Решту часу село залишається осторонь від цивілізації. У снігопади найближчої залізничної станції добиратися непросто, хоча дорогу й розчищають. До школи діти їздять у сусідню селищну раду.
Роботу в селі останнім часом знайти важко, зізнаються дібрівці. Так само – й організувати дозвілля дітей, зізнається Радіо Свобода Григорій, місцевий житель.
Your browser doesn’t support HTML5
В Діброві пам'ятають корені
В мене дві онуки. Куди їм піти? На ставок? Пиво пити? Горілку смоктати?
Григорій
«В мене дві онуки. Куди їм піти? На ставок? Пиво пити? Горілку смоктати? Село гарне, я не заперечую. Але почали вирощувати гриби, а це отруйні речовини. Хто схильний до астми – дуже потерпає. Беруть людей неофіційно. Я сніг відгрібаю людям від хат – цим і живу. Влітку ще якось можна сіно косити, пасти корів. В охорону мене не беруть, мовляв, старий. Ми не живемо – виживаємо», – каже він.
Село без школи
На важкі умови жаліються й інші мешканці. Однак знаходять вихід.
Житель Діброви Тимофій Мамчій має потужне підсобне господарство: дві корови, двоє телят і чотири свині. Доглядає за ними самотужки, величезні мішки з кормами возить велосипедом.
«Автомобілем возити дорого. Вирощую м’ясо для себе. Бо продають одні торгаші. Місця на ринку всі зайняті. Я хочу продати одну голову – так мені пропонують таку ціну, щоб більшість доходу їм, а мені – трошки! 7 гривень за кіло живої ваги. Раніше були бази, людей приймали. Яка там робота? Ферма раніше в нас була. А зараз там вирощують гриби. Робочих місць нема – тільки сморід», – розповідає Мамчій.
Село Діброва розвивається – і в питаннях інфраструктури, і щодо створення нових робочих місць, запевнив Радіо Свобода сільський голова Володимир Вовченко.
Людей возимо до роботи, дітей – до школи. Бракує прямого сполучення з Києвом.
Володимир Вовченко
«Кілька років тому ми не мали транспортного сполучення, асфальтних доріг. Зараз маємо і дорогу, і нічне освітлення на ній. Людей возимо до роботи, дітей – до школи. Бракує прямого сполучення з Києвом – але ми хочемо відкрити такий маршрут, – обіцяє сільський голова. – Школи в нас немає, але я вважаю, що потрібні й школа, і дитсадок. Нашого бюджету не вистачить, тому розраховуємо на кошти інвесторів, які йдуть до села».
На гербі села Діброва зображені дуби. Однак вікову діброву, яка дала назву селу, спиляли та вивезли за кордон для суднобудування ще на початку минулого сторіччя. Від неї лишилося три старі дуби посеред села. Місцеві мешканці хочуть відновити дубовий гай – цієї весни на його місці садитимуть молоді дубки.
Ви теж мешкаєте у глибинці і хочете розповісти ще захопливішу історію чи поділитися нагальною проблемою? Телефонуйте (044) 492 84 37 і чекайте в гості Радіо Свобода.
