Що виштовхує білоруську інтелектуальну та політичну еліту за кордон? Чи є надія на її повернення? Наскільки ефективною є боротьба з режимом з-за кордону? Про це Радіо Свобода розпитувало в одного із засновників Білоруського народного фронту, співголову організаційного комітету білоруського руху, філолога, викладача, журналіста Вінцука Вячорку.
– Як Ви дивиться на політичну еміграцію, як на перемогу режиму, який виштовхує найбільш активну частину інтелектуальної еліти з країни, чи як на перемогу цих людей, які продовжують свою справу з-за кордону, позбувшись обмежень авторитарної влади?
– Передовсім, це є прояв і свідчення природи цього режиму, котрий є авторитарним із тенденцією перетворення у тоталітарний режим. І цей режим не залишає місця людям, які не тільки щось роблять, але і думають інакше, ніж належить, не у рамках офіційної ідеології.
Щодо особистого вибору, я цей вибір шаную і вважаю, що кожен має вирішувати, що йому робити: чи залишатися, маючи обмежені можливості, особливо це стосується людей, що відсиділи своє після 2010 року (ідеться про протести проти фальсифікації виборів президента Білорусі 19 грудня 2010 року – ред.), чи теж ці люди пробують зберегти можливість принаймні щось робити поза кордонами країни.
Але ми усі розуміємо, що ці можливості є обмеженими, чим довше і далі людина є поза кордонами Білорусі.
– Ви особисто вибрали для себе залишитися, поки що, принаймні, залишитися в Білорусі і продовжувати свою роботу. Скажіть, з чим пов’язане це рішення, і з якими ризиками і проблемами Ви стикаєтеся у Вашій роботі?
– Це не рішення, це просто життя, позиція. Жодних інших рішень я не ухвалював, але зрозуміло, що діяти тепер так у Білорусії, як це було можливо на початку 90-х років, коли ми мали відносну демократію, але демократію, і навіть що ми мали у 96-му, 97-му, 2000-х роках, тепер таких можливостей менше, а деяких взагалі немає. Для політиків, культурних діячів, активістів громадянського суспільства і так далі.
– У Вашій повсякденній роботі як це проявляється?
– Ну, наприклад, тепер навіть коли людина хоче зовсім «вегетаріанську», коли можна так сказати, лекцію з білоруської мови… Це зі мною сталося пару місяців тому у Гомелі під егідою однієї з культурницьких організацій. Зустріч мала відбутися у кав’ярні, але за годину до планованої зустрічі її було скасовано, чому і як – невідомо, адміністрація кафе тільки розводила руками. Не можна і все.
Так що тепер проводити такі зустрічі, неполітичні, а просто неофіційні, у регіонах, у Мінську можна тільки на приватних площах, на приватній квартирі. Така організація «Арт-Садзіба», що її створили молоді творчі люди, яка планувала і вже навіть робила концерти, поетичні зустрічі, читання, артистичні акції, перформанси і так далі, її виштовхнули з одного із закладів, і тепер вони вже півроку не можуть знайти місця. Вони пробують орендувати, навіть підписують угоду, але знову ж, із незрозумілих причин, господар, навіть коли це приватний господар, розводячи руками, каже: «Не можу далі вас тут тримати, розриваю угоду». Це повсякденна реальність, але люди наші мають творчу жилку, здібності знайти варіанти поведінки у такій ситуації.
– Те, що ви описали, пояснює до певної міри те, чому з Білорусії поїхали актори вільного театру, чому Білоруський гуманітарний університет нині працює у Литві. Чи ви не боїтеся, що в Білорусії не залишиться творчої інтелігенції, що всі будуть змушені кудись поїхати і працювати за кордоном?
– Бувало по-різному. Скажімо, наш великий письменник Василь Биков перебував в еміграції майже 5 чи 6 років. Це були останні роки його життя, він мешкав у Швеції, в Чехії деякий час, але він повернувся на батьківщину. Думаю, що всі ці люди є справжніми патріотами, вони повернуться, бо ми не маємо морального права її залишати, невідомо кому, чи, власне, відомо, кому. Це – наша батьківщина, це – наша країна.
– Із чим і з ким Ви пов’язуєте майбутнє відродження Білорусі? З тими людьми, які залишилися і працюють всередині країни, так, як Ви, чи з Вашими колегами, політичними в’язнями, активістами, політиками, які виїхали і, можливо, повернуться, а можливо, й ні?
– Звісно, свою роль відіграє і політична еміграція. У радянські часи надзвичайно важливими були сигнали, і тепер вони такими є, що посилала Рада Білоруської Народної Республіки, аналогічно до Української Народної Республіки. Це був символічний орган продовження державницької демократичної традиції, із 1918 року.
Ця післявоєнна еміграція, БНРівська, як вона у нас називається, відіграла дуже важливу роль у прищепленні справжньої «білоруськості» для мого покоління. Але тепер, коли ми вже маємо досвід справжньої політичної праці у країні у 1980–1990-і роки, роль еміграції змінилася. Я не кажу про Раду Білоруської Народної Республіки, вона, на відміну від Ради УНР, не віддала своїх символів влади офіційному Мінську, як це зробив Микола Плав’юк в Україні.
Я казав би про найновіші хвилі еміграції протягом останніх двох років. Напевно, немає у білоруському суспільстві такого ставлення до еміграції, як, скажімо, у Польщі, і у післявоєнні роки, і під час «Солідарності», під час режиму Ярузельського. В нас такого немає, і вирішувати ситуацію будуть тут, вирішувати будуть люди, що вони залишаються на батьківщині.
– Як Ви дивиться на політичну еміграцію, як на перемогу режиму, який виштовхує найбільш активну частину інтелектуальної еліти з країни, чи як на перемогу цих людей, які продовжують свою справу з-за кордону, позбувшись обмежень авторитарної влади?
– Передовсім, це є прояв і свідчення природи цього режиму, котрий є авторитарним із тенденцією перетворення у тоталітарний режим. І цей режим не залишає місця людям, які не тільки щось роблять, але і думають інакше, ніж належить, не у рамках офіційної ідеології.
Щодо особистого вибору, я цей вибір шаную і вважаю, що кожен має вирішувати, що йому робити: чи залишатися, маючи обмежені можливості, особливо це стосується людей, що відсиділи своє після 2010 року (ідеться про протести проти фальсифікації виборів президента Білорусі 19 грудня 2010 року – ред.), чи теж ці люди пробують зберегти можливість принаймні щось робити поза кордонами країни.
Але ми усі розуміємо, що ці можливості є обмеженими, чим довше і далі людина є поза кордонами Білорусі.
– Ви особисто вибрали для себе залишитися, поки що, принаймні, залишитися в Білорусі і продовжувати свою роботу. Скажіть, з чим пов’язане це рішення, і з якими ризиками і проблемами Ви стикаєтеся у Вашій роботі?
– Це не рішення, це просто життя, позиція. Жодних інших рішень я не ухвалював, але зрозуміло, що діяти тепер так у Білорусії, як це було можливо на початку 90-х років, коли ми мали відносну демократію, але демократію, і навіть що ми мали у 96-му, 97-му, 2000-х роках, тепер таких можливостей менше, а деяких взагалі немає. Для політиків, культурних діячів, активістів громадянського суспільства і так далі.
– У Вашій повсякденній роботі як це проявляється?
– Ну, наприклад, тепер навіть коли людина хоче зовсім «вегетаріанську», коли можна так сказати, лекцію з білоруської мови… Це зі мною сталося пару місяців тому у Гомелі під егідою однієї з культурницьких організацій. Зустріч мала відбутися у кав’ярні, але за годину до планованої зустрічі її було скасовано, чому і як – невідомо, адміністрація кафе тільки розводила руками. Не можна і все.
Так що тепер проводити такі зустрічі, неполітичні, а просто неофіційні, у регіонах, у Мінську можна тільки на приватних площах, на приватній квартирі. Така організація «Арт-Садзіба», що її створили молоді творчі люди, яка планувала і вже навіть робила концерти, поетичні зустрічі, читання, артистичні акції, перформанси і так далі, її виштовхнули з одного із закладів, і тепер вони вже півроку не можуть знайти місця. Вони пробують орендувати, навіть підписують угоду, але знову ж, із незрозумілих причин, господар, навіть коли це приватний господар, розводячи руками, каже: «Не можу далі вас тут тримати, розриваю угоду». Це повсякденна реальність, але люди наші мають творчу жилку, здібності знайти варіанти поведінки у такій ситуації.
– Те, що ви описали, пояснює до певної міри те, чому з Білорусії поїхали актори вільного театру, чому Білоруський гуманітарний університет нині працює у Литві. Чи ви не боїтеся, що в Білорусії не залишиться творчої інтелігенції, що всі будуть змушені кудись поїхати і працювати за кордоном?
– Бувало по-різному. Скажімо, наш великий письменник Василь Биков перебував в еміграції майже 5 чи 6 років. Це були останні роки його життя, він мешкав у Швеції, в Чехії деякий час, але він повернувся на батьківщину. Думаю, що всі ці люди є справжніми патріотами, вони повернуться, бо ми не маємо морального права її залишати, невідомо кому, чи, власне, відомо, кому. Це – наша батьківщина, це – наша країна.
– Із чим і з ким Ви пов’язуєте майбутнє відродження Білорусі? З тими людьми, які залишилися і працюють всередині країни, так, як Ви, чи з Вашими колегами, політичними в’язнями, активістами, політиками, які виїхали і, можливо, повернуться, а можливо, й ні?
– Звісно, свою роль відіграє і політична еміграція. У радянські часи надзвичайно важливими були сигнали, і тепер вони такими є, що посилала Рада Білоруської Народної Республіки, аналогічно до Української Народної Республіки. Це був символічний орган продовження державницької демократичної традиції, із 1918 року.
Ця післявоєнна еміграція, БНРівська, як вона у нас називається, відіграла дуже важливу роль у прищепленні справжньої «білоруськості» для мого покоління. Але тепер, коли ми вже маємо досвід справжньої політичної праці у країні у 1980–1990-і роки, роль еміграції змінилася. Я не кажу про Раду Білоруської Народної Республіки, вона, на відміну від Ради УНР, не віддала своїх символів влади офіційному Мінську, як це зробив Микола Плав’юк в Україні.
Я казав би про найновіші хвилі еміграції протягом останніх двох років. Напевно, немає у білоруському суспільстві такого ставлення до еміграції, як, скажімо, у Польщі, і у післявоєнні роки, і під час «Солідарності», під час режиму Ярузельського. В нас такого немає, і вирішувати ситуацію будуть тут, вирішувати будуть люди, що вони залишаються на батьківщині.