Київ – Куратор, музикант та архітектор Павло Гудімов поділився в ефірі програми «Молодь плюс» власним баченням сучасного мистецтва. Гудімов сказав, що арт-ринок в Україні замінює справжня любов до мистецтва, а також пояснив, чому успіх для митця може бути зайвим.
– Чи є в Києві аудиторія, готова до сприйняття сучасного мистецтва?
– Київ, як будь-яка, столиця є містом більш-менш динамічним, просунутим. Аудиторія в Києві дуже строката. Я вважаю, що Київ є не найкращою трибуною для демонстрації сучасного мистецтва, тому що перенасичення і робочий темп не дають можливості зосередитись на мистецтві.
За останні 2-3 роки сталися величезні зміни. Констатацією того, що ми провели 20 років незалежності не просто відпочиваючи, стала виставка у Мистецькому Арсеналі (куратором був Олександр Соловйов) «Незалежні». Це було на 20-ліття нашої держави. Мені приємно було, що в такий спосіб ми відзначили Незалежність.
Але мені здається, що аудиторія в Києві ще до кінця не підготовлена. Якщо придивитися до інфраструктури сприйняття й існування сучасного мистецтва, у нас не вистачає багато складових, зокрема музеїв (державних) сучасного мистецтва. Приватні ініціативи можуть розвалитися в будь-який момент. Державний музей сучасного мистецтва – орган, який охороняє і має вести просвітницьку діяльність, формувати колекцію. У нас все сучасне мистецтво за 20 з гаком років знаходиться у приватних колекціях. Це великий мінус. Столиця могла б показати приклад. Тепер, мені здається, державний музей сучасного мистецтва з’явиться будь-де, але не в столиці, тому що так багато балачок, але провінційність нікуди не поділася…
– У сучасному мистецтві часто перш за все намагаються шокувати людей. Чому саме на це робиться ставка?
– Сучасне мистецтво – це «мистецтво сьогодні». Воно нічим не відрізняється від мистецтва вчора чи завтра. Воно просто сучасне.
В Україні є баланс між традицією (школою, технікою, темою) і актуальністю. Воно конвертоване в світі.
Всі балачки навколо мистецтва (часто жартівливі) були присутні все 20-те століття: карикатури на Пікассо, Далі. І це дуже непогано. Коли люди починають розуміти, що таке мистецтво взагалі, що це є окремий вимір і не варто порівнювати його з життям.
– Куди рухається сучасне українське мистецтво? Якими є основні тенденції?
– В нас дуже натуралістичне мистецтво. Дуже сучасне, але «від землі». Весь світ вже давно на постмедіа мистецтві, на постконцептуальному мистецтві, на мистецтві, яке фактично зміксоване іноді з якимись природничими науками – мутації відбуваються. Іноді мистецтво набуває форми такого собі винятково дослідження на рівні наукового. Для сприйняття таких речей іноді доводиться закінчувати академії мистецтв, бути критиком.
Але з іншого боку існує українська ситуація, де існує таке традиційне поняття як картина, є пейзаж, але туди вже включаються концептуальні теми. Той background академічної школи є на рівні підсвідомості художників. Так чи інакше вони використовують таку візуальну мову. Це одна з особливостей українського сучасного мистецтва.
– Але як відрізнити, де мистецтво, а де – вже не мистецтво, а просто кітч?
– Над тим працюють цілі інститути. Світові музеї створюють експертні ради, які визначають, які роботи підлягають музеєфікації.
В Україні зараз інша ситуація: немає фіналізованої шкали цінностей – і слава Богу, що немає. Уявіть собі, якби міністерство культури випустило список художників, які гарні, а які не дуже… Якщо мистецтво поставити під скляний купол, то це вже не буде мистецтвом.
У нас всі умови створені для того, щоб люди займалися творчістю. У нас немає арт-ринку, як би не хотілося це комусь імітувати, у нас є любов до мистецтва у художників – вони займаються тим не заради кар’єри або престижу, а тому що вони не можуть тим не займатися. Як казав Пікассо: «Можеш не писати – не пиши!»
– Роботи деяких митців експерти назвали «фікцією створеною маркетологами». Яку роль у сучасному мистецтві грає PR?
– Я вже говорив про мутації у мистецтві. Іноді вони відбуваються не в науковому напрямку. Уявіть собі: рок-зірка чи кінозірка міксується з художником.
Деміен Хьорст, як на мене, зайняв забагато місця у сучасному мистецтві, перетягнув на себе ковдру. І тим самим він програє, стає заручником власного успіху. Успіх може бути найбільш згубним у творчості. Коли художники пише своєму колезі в книзі відгуків «Це успіх!», це означає «Задумайся!». Поняття успіху в мистецтві це поняття спокою вже, поняття зворотне творчості. Справжні художники в свій час практично не мали успіху, вони мали боротьбу.
– Чи є в Києві аудиторія, готова до сприйняття сучасного мистецтва?
– Київ, як будь-яка, столиця є містом більш-менш динамічним, просунутим. Аудиторія в Києві дуже строката. Я вважаю, що Київ є не найкращою трибуною для демонстрації сучасного мистецтва, тому що перенасичення і робочий темп не дають можливості зосередитись на мистецтві.
За останні 2-3 роки сталися величезні зміни. Констатацією того, що ми провели 20 років незалежності не просто відпочиваючи, стала виставка у Мистецькому Арсеналі (куратором був Олександр Соловйов) «Незалежні». Це було на 20-ліття нашої держави. Мені приємно було, що в такий спосіб ми відзначили Незалежність.
Аїда Макото, "Гори кольору попелу", Arsenale 2012
Але мені здається, що аудиторія в Києві ще до кінця не підготовлена. Якщо придивитися до інфраструктури сприйняття й існування сучасного мистецтва, у нас не вистачає багато складових, зокрема музеїв (державних) сучасного мистецтва. Приватні ініціативи можуть розвалитися в будь-який момент. Державний музей сучасного мистецтва – орган, який охороняє і має вести просвітницьку діяльність, формувати колекцію. У нас все сучасне мистецтво за 20 з гаком років знаходиться у приватних колекціях. Це великий мінус. Столиця могла б показати приклад. Тепер, мені здається, державний музей сучасного мистецтва з’явиться будь-де, але не в столиці, тому що так багато балачок, але провінційність нікуди не поділася…
– У сучасному мистецтві часто перш за все намагаються шокувати людей. Чому саме на це робиться ставка?
– Сучасне мистецтво – це «мистецтво сьогодні». Воно нічим не відрізняється від мистецтва вчора чи завтра. Воно просто сучасне.
В Україні є баланс між традицією (школою, технікою, темою) і актуальністю. Воно конвертоване в світі.
– Куди рухається сучасне українське мистецтво? Якими є основні тенденції?
– В нас дуже натуралістичне мистецтво. Дуже сучасне, але «від землі». Весь світ вже давно на постмедіа мистецтві, на постконцептуальному мистецтві, на мистецтві, яке фактично зміксоване іноді з якимись природничими науками – мутації відбуваються. Іноді мистецтво набуває форми такого собі винятково дослідження на рівні наукового. Для сприйняття таких речей іноді доводиться закінчувати академії мистецтв, бути критиком.
Ай Вейвей, "Коло тварин", Arsenale 2012
Але з іншого боку існує українська ситуація, де існує таке традиційне поняття як картина, є пейзаж, але туди вже включаються концептуальні теми. Той background академічної школи є на рівні підсвідомості художників. Так чи інакше вони використовують таку візуальну мову. Це одна з особливостей українського сучасного мистецтва.
– Але як відрізнити, де мистецтво, а де – вже не мистецтво, а просто кітч?
– Над тим працюють цілі інститути. Світові музеї створюють експертні ради, які визначають, які роботи підлягають музеєфікації.
В Україні зараз інша ситуація: немає фіналізованої шкали цінностей – і слава Богу, що немає. Уявіть собі, якби міністерство культури випустило список художників, які гарні, а які не дуже… Якщо мистецтво поставити під скляний купол, то це вже не буде мистецтвом.
Джейк і Діос Чепмен "Fucking Dinosaurs", Arsenale 2012
У нас всі умови створені для того, щоб люди займалися творчістю. У нас немає арт-ринку, як би не хотілося це комусь імітувати, у нас є любов до мистецтва у художників – вони займаються тим не заради кар’єри або престижу, а тому що вони не можуть тим не займатися. Як казав Пікассо: «Можеш не писати – не пиши!»
– Роботи деяких митців експерти назвали «фікцією створеною маркетологами». Яку роль у сучасному мистецтві грає PR?
– Я вже говорив про мутації у мистецтві. Іноді вони відбуваються не в науковому напрямку. Уявіть собі: рок-зірка чи кінозірка міксується з художником.
В’ячеслав Ахунов, «Пам’ятник сірникам», Arsenale 2012
Деміен Хьорст, як на мене, зайняв забагато місця у сучасному мистецтві, перетягнув на себе ковдру. І тим самим він програє, стає заручником власного успіху. Успіх може бути найбільш згубним у творчості. Коли художники пише своєму колезі в книзі відгуків «Це успіх!», це означає «Задумайся!». Поняття успіху в мистецтві це поняття спокою вже, поняття зворотне творчості. Справжні художники в свій час практично не мали успіху, вони мали боротьбу.