Київ – Цьогорічним лауреатом премії «За громадянську позицію» імені Джеймса Мейса став наш колега – публіцист, письменник, філософ Сергій Грабовський, який понад 15 років співпрацює з Радіо Свобода. Премію Сергієві вручать сьогодні у редакції газети «День».
– Пане Грабовський, чим ця премія є для Вас особисто і яку роль премія відіграє у Вашому професійному житті?
– Це, мабуть, єдина в сьогоднішній Україні премія, яка справді є дуже почесною! Крім того, вона не має на собі жодної плямки. Тому що, наприклад, Національна Шевченківська премія – там взагалі певні скандали пішли, з виключенням зі списків та з неприсудженням премії, яку уже підтримав Комітет (експерти). Та і взагалі, були присуджені Шевченківські премії людям (у радянські і у пострадянські часи) людям, абсолютно випадковим. Їм премії вручали з ідеологічно-кон’юктурних міркувань. А ця премія для мене тим почесна, що є втакій унікальній іпостасі, за громадянську позицію, це премія імені Джеймса Мейса.
– Джеймса Мейса я знав, тривалий час був із ним знайомий. Ми достатньо багато перетинались: на конференціях і в певних редакціях. Зрештою, і на вулицях перетиналися. І тому, скажімо так, ім’я Джеймса Мейса поєднує для мене науковця, який розказав українцям про них самих те, про що самі українці не наважувались сказати про себе, осмислити свою історію. Це з одного боку. А з іншого, я пам’ятаю Мейса як людину з дуже тонкою шкірою; людину, яка відчувала дуже сильно всі брутальності світу, пропускала їх через себе і переживала їх. І тому в цій премії для мене є таке поєднання Мейса-науковця і його спадщини та Мейса – живої людини. Власне кажучи, коли я читаю, як от зараз, його текст, то чую його інтонацію, як би він це говорив. І це додає змістів у ці тексти.
– Ви пропрацювали у студії Радіо Свобода, де ми зараз сидимо, багато років, Ви розповідали нашим слухачам про невідому їм, незнану ними Україну. Що би хотіли їм сказати тепер?
– Я буду говорити про те, що до цієї журналістської праці мене покликало. Про те, що було у моїх предків, моїх прадідів, які жили у цій історії, які її переживали, які її творили. Мої діди, які мали своє бачення довколишніх подій, що вони його тоді не могли висловити – у ті часи! Не можна було! Не можна було знати правду – вона була страшна і небезпечна. Тож у мене є обов’язок : докопатися до тих страшних речей і зробити їх явними. Тому що лише через пізнання історичної правди можливе національне самоочищення, а відтак – і рух уперед! Не можна будувати щось на перспективу без осмислення того, що було зроблено раніше.
– А як би Ви охарактеризували завдання, що стоїть перед українською інтелігенцією?
– Насамперед, якщо повернутись до премії імені Джеймса Мейса, то нагадаю: ця премія до певної міри у професійній галузі. Її присуджують людям, які щось пишуть, щось публічно обговорюють, порушують якісь важливі проблеми. У цьому контексті я можу лише приєднатися до того гасла французьких інтелектуалів, яке народилось у часи опору нацизмові: називати речі своїми іменами. Мені здається, що нині для інтелектуалів – журналістів, діячів культури – у цьому передусім і полягає громадянська позиція та місія перед суспільством і країною: називати речі своїми іменами. Це не означає, що ідеться про якісь химерні, вигадані фантазії, а про той специфічний акт, який було започатковано у Святому Письмі: «Спершу було Слово…». І, згідно зі Святим Письмом, місія людини (Адама) – дати всьому сущому імена. Дати точні імена! Історія продовжується. І ця місія першої людини лежить на усіх тих, чия діяльність пов’язана зі словом – назвати речі своїми іменами і не прикривати їх якимось дивовижним мереживом чи серпанком благопристойності. Називати речі своїми іменами, правдиво, чітко – це і є громадянська позиція, це є місія інтелектуалів.
– Пане Грабовський, чим ця премія є для Вас особисто і яку роль премія відіграє у Вашому професійному житті?
– Це, мабуть, єдина в сьогоднішній Україні премія, яка справді є дуже почесною! Крім того, вона не має на собі жодної плямки. Тому що, наприклад, Національна Шевченківська премія – там взагалі певні скандали пішли, з виключенням зі списків та з неприсудженням премії, яку уже підтримав Комітет (експерти). Та і взагалі, були присуджені Шевченківські премії людям (у радянські і у пострадянські часи) людям, абсолютно випадковим. Їм премії вручали з ідеологічно-кон’юктурних міркувань. А ця премія для мене тим почесна, що є втакій унікальній іпостасі, за громадянську позицію, це премія імені Джеймса Мейса.
Джеймс Мейс
– Пане Сергію, чи Ви особисто знали професора Мейса – американця, котрий відкрив українцям та світові страшні сторінки історії України, Голодомор?– Джеймса Мейса я знав, тривалий час був із ним знайомий. Ми достатньо багато перетинались: на конференціях і в певних редакціях. Зрештою, і на вулицях перетиналися. І тому, скажімо так, ім’я Джеймса Мейса поєднує для мене науковця, який розказав українцям про них самих те, про що самі українці не наважувались сказати про себе, осмислити свою історію. Це з одного боку. А з іншого, я пам’ятаю Мейса як людину з дуже тонкою шкірою; людину, яка відчувала дуже сильно всі брутальності світу, пропускала їх через себе і переживала їх. І тому в цій премії для мене є таке поєднання Мейса-науковця і його спадщини та Мейса – живої людини. Власне кажучи, коли я читаю, як от зараз, його текст, то чую його інтонацію, як би він це говорив. І це додає змістів у ці тексти.
– Ви пропрацювали у студії Радіо Свобода, де ми зараз сидимо, багато років, Ви розповідали нашим слухачам про невідому їм, незнану ними Україну. Що би хотіли їм сказати тепер?
– Я буду говорити про те, що до цієї журналістської праці мене покликало. Про те, що було у моїх предків, моїх прадідів, які жили у цій історії, які її переживали, які її творили. Мої діди, які мали своє бачення довколишніх подій, що вони його тоді не могли висловити – у ті часи! Не можна було! Не можна було знати правду – вона була страшна і небезпечна. Тож у мене є обов’язок : докопатися до тих страшних речей і зробити їх явними. Тому що лише через пізнання історичної правди можливе національне самоочищення, а відтак – і рух уперед! Не можна будувати щось на перспективу без осмислення того, що було зроблено раніше.
– А як би Ви охарактеризували завдання, що стоїть перед українською інтелігенцією?
– Насамперед, якщо повернутись до премії імені Джеймса Мейса, то нагадаю: ця премія до певної міри у професійній галузі. Її присуджують людям, які щось пишуть, щось публічно обговорюють, порушують якісь важливі проблеми. У цьому контексті я можу лише приєднатися до того гасла французьких інтелектуалів, яке народилось у часи опору нацизмові: називати речі своїми іменами. Мені здається, що нині для інтелектуалів – журналістів, діячів культури – у цьому передусім і полягає громадянська позиція та місія перед суспільством і країною: називати речі своїми іменами. Це не означає, що ідеться про якісь химерні, вигадані фантазії, а про той специфічний акт, який було започатковано у Святому Письмі: «Спершу було Слово…». І, згідно зі Святим Письмом, місія людини (Адама) – дати всьому сущому імена. Дати точні імена! Історія продовжується. І ця місія першої людини лежить на усіх тих, чия діяльність пов’язана зі словом – назвати речі своїми іменами і не прикривати їх якимось дивовижним мереживом чи серпанком благопристойності. Називати речі своїми іменами, правдиво, чітко – це і є громадянська позиція, це є місія інтелектуалів.