Львів – Дві третини жінок-остарбайтерів із колишнього СРСР були українками молодого віку. Кожна жінка пережила і донині переживає власну гірку життєву історію. Із долями 10 українок-остарбайтерів знайомить виставка «Тріщина крізь життя», яка мандрує українськими містами і зараз представлена у музеї «Тюрма на Лонцького» у Львові. Ініціатором ідеї є німецьке об’єднання «Рейнланд» за підтримки Європейського Союзу.
Десять українок із Хмельниччини, Житомирщини, Донецька, Конотопа, Запоріжжя, Харкова поділились своїми спогадами про перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині. Лише троє з них знайшли у собі відвагу відвідати місця, де вони голодували, працювали по 12 годин на добу, зазнавали принижень і страждань.
«Коли я згадую Німеччину, перше, що спадає – це голод», – каже Єлизавета М. Близько 56% жінок були віком до 21 року, розповіла науковець Центру досліджень визвольного руху Марта Гавришко.
У роки Другої світової війни до Німеччини вивезли 2,4 мільйона осіб із України. 60% із них були жінки.
«Німці боялися за чистоту власної крові. Тому вони вважали, що краще надсилати у Німеччину жінок, аніж чоловіків, які б могли мати зв’язки з німкенями, а ті могли б народжувати. Почалася депортація з квітні 1941 року і тривала до квітня 1944-го. Це було втілення концепції Гітлера, згідно з якою усі слов’яни вважалися недолюдами. Із 5 мільйонів остарбайтерів, які були на 44-й рік у Німеччині, 200 тисяч приїхали добровільно. Чому? Працювала сильна пропаганда про щасливе і сите життя у Німеччині», – зауважила історик Марта Гавришко.
На батьківщині жінок називали зрадницями та повіями
В експозиції виставки історію кожної жінки представлено на двох дошках – дитинство та життя в післявоєнній Україні як репатріанта; і спогади про депортацію, роки примусової роботи та повернення додому. А це численні фотографії, фрагменти листів, аудіоспогади.
Подано лише імена жінок і місце їхнього народження. Прізвищ не названо з етичних міркувань. Оскільки більшість жінок зазнавали сексуального домагання і народжували дітей або ж лікувались у шпиталі міста Вупперталь, що тоді належало до Рейнської провінції. Це була регіональна жіноча клініка з окремою палатою для іноземок. Була там і Єлизавета М., яку забрали у Німеччину у віці 23 років. Там вона відвантажувала цеглу.
Описана історія ще однієї жінки та розповідь її дорослої доньки, яка вдячна долі, що бабуся наполягла на тому, щоб мама забрала дитину в Україну. «Близько 40 тисяч українок, за німецькою офіційною статистикою, народили на території Третього Райху, але це можуть бути неточні цифри, – наголошує Марта Гавришко.
Після повернення додому ці жінки зазнавала принижень і глузувань уже з боку земляків, їх вважали зрадницями та «німецькими повіями».
Для українських жінок-остарбайтерів минуле – це рана, яка так ніколи й не загоїлась.
«Коли я згадую Німеччину, перше, що спадає – це голод», – каже Єлизавета М. Близько 56% жінок були віком до 21 року, розповіла науковець Центру досліджень визвольного руху Марта Гавришко.
У роки Другої світової війни до Німеччини вивезли 2,4 мільйона осіб із України. 60% із них були жінки.
«Німці боялися за чистоту власної крові. Тому вони вважали, що краще надсилати у Німеччину жінок, аніж чоловіків, які б могли мати зв’язки з німкенями, а ті могли б народжувати. Почалася депортація з квітні 1941 року і тривала до квітня 1944-го. Це було втілення концепції Гітлера, згідно з якою усі слов’яни вважалися недолюдами. Із 5 мільйонів остарбайтерів, які були на 44-й рік у Німеччині, 200 тисяч приїхали добровільно. Чому? Працювала сильна пропаганда про щасливе і сите життя у Німеччині», – зауважила історик Марта Гавришко.
На батьківщині жінок називали зрадницями та повіями
В експозиції виставки історію кожної жінки представлено на двох дошках – дитинство та життя в післявоєнній Україні як репатріанта; і спогади про депортацію, роки примусової роботи та повернення додому. А це численні фотографії, фрагменти листів, аудіоспогади.
Подано лише імена жінок і місце їхнього народження. Прізвищ не названо з етичних міркувань. Оскільки більшість жінок зазнавали сексуального домагання і народжували дітей або ж лікувались у шпиталі міста Вупперталь, що тоді належало до Рейнської провінції. Це була регіональна жіноча клініка з окремою палатою для іноземок. Була там і Єлизавета М., яку забрали у Німеччину у віці 23 років. Там вона відвантажувала цеглу.
Описана історія ще однієї жінки та розповідь її дорослої доньки, яка вдячна долі, що бабуся наполягла на тому, щоб мама забрала дитину в Україну. «Близько 40 тисяч українок, за німецькою офіційною статистикою, народили на території Третього Райху, але це можуть бути неточні цифри, – наголошує Марта Гавришко.
Після повернення додому ці жінки зазнавала принижень і глузувань уже з боку земляків, їх вважали зрадницями та «німецькими повіями».
Для українських жінок-остарбайтерів минуле – це рана, яка так ніколи й не загоїлась.