Усі імперії тримаються не в останню чергу на історичній брехні та вигаданих героях. Російська та радянська тут не є винятковими.
Так, казки про Київську Русь як колиску трьох братніх слов’янських народів – це міф ще дореволюційної російської історіографії, а відверті татаро-монгольські посіпаки Олександр Невський та Дмитро Донський – її вигадані герої.
«Нацистський злочин» у Катині та «віддання інтернаціонального боргу» в Афганістані – міфи історіографії радянської, а Павлик Морозов чи Борис Громов – її герої.
Якщо сучасний російський вояка не буде вірити в ці казки, то він просто не зміг би відстоювати «рідну державу» в Чечні або наводити лад у Грузії, як не зможе силоміць (уже вкотре!) приєднувати до метрополії ту саму «колиску братніх народів».
У цій системі імперських цінностей брехня про Велику Вітчизняну війну посідає особливе місце. І всяка спроба її розвінчання викликає в апологетів сучасної російської історіографії погано приховану лють та роздратування до тих людей, які на це зважилися.
Тому, гадаю, ще цікавіше буде дати об’єктивну характеристику тому, що сталося на теренах України та пострадянського простору 70 років тому.
Перша брехня по ту війну закралася вже в реакції Сталіна на події ранку 22 червня 1941 року, яку озвучив по радіо Левітан: «Відмобілізована і до зубів озброєна німецька армія… зрадливо напала на миролюбну країну (тобто СРСР – І. М.)».
І це було сказано про країну, яка ще наприкінці 1939 року як агресор (за її напади на Польщу, країни Балтії та Фінляндію) була виключена з Ліги націй!
Є великі сумніви щодо «зрадливості» Вермахту та його «озброєності до зубів» порівняно з армією Червоною. Так, на початок Великої Вітчизняної війни остання дещо переважала перший разом із його союзниками у живій силі, у 3,4 (!) раза переважала за кількістю танків та в 4 (!) рази – за кількістю літаків.
Брешуть радянські та новітні російські історики і про те, що німецька військова техніка при цьому була більш сучасною. Таких танків, як Т-34, КВ та винищувачі МіГ-3, у нападників у 1941 році й близько ще не було.
Дехто з нас знав про це вже з часів перебудови, але навіть тоді нам брехали, що це співвідношення склалося десь на початку 1943 року. Тобто навіть тоді правда була в СРСР дозованою.
Навіть якщо уявити собі, що Сталін і К° не помітили розгортання на своїх західних кордонах тримільйонної ворожої армії, при такому співвідношенні сил перелам у війні на користь Червоної армії, на думку військових фахівців, мав настати не через два роки після початку війни, а вже через два-три місяці.
Що ж насправді сталося у 1941-му?
Брехав Сталін і про те, що Вермахт утратив до 1942 року 4,5 мільйони живої сили. Брехав, як кажуть, по-чорному, бо насправді його втрати були уп’ятеро меншими.
А от Червона армія втратила за той самий час тільки полоненими 3,8 мільйона людей. Достовірної цифри загиблих тоді червоноармійців сьогодні, на жаль, досі ще немає (Кремль, маючи за плечима досвід українського Голодомору, наказав навіть не вести облік загиблих червоноармійців у перший рік війни), але про те, що рахунок тут ведеться на мільйони, нема жодного сумніву.
Ганьбою для будь-якої армії є кидання напризволяще своїх поранених. Так от, таких нещасних у Червоній армії тільки за 1941 рік було близько 1 мільйона (!). Щось не пригадаю цього явища як такого ані в численних радянських, ані в не менш численних російських фільмах про Велику Вітчизняну війну.
Але з ганьбою тут ще не все. Виявляється, тільки дезертирів, і лише в 1941 році, в Червоній армії було до 1,5 мільйона людей. А це приблизно кожний четвертий-п’ятий солдат та офіцер її особового складу. Теж якось дуже поверхово розроблена ця тематика у вищезгаданих кінематографах.
«За зраду Батьківщині» розстріляно 23 радянські генерали, ще десятки генералів отримали за цей злочин табірне ув’язнення.
Загальна кількість поліцаїв на окупованих німцями територіях та зрадників, що служили у Вермахті під час Великої Вітчизняної війни, перевищує 800 тисяч осіб. Тільки у військах СС служили 450 тисяч колишніх радянських громадян.
Ворошиловська «зачистка» командного складу Червоної армії напередодні війни, погодьтеся, лише частково може пояснити причини її майже повного фізичного та морального краху в 1941 році. Більш повно цей крах пояснюють репресії проти власного народу, ініційовані Сталіним, унаслідок яких, за офіційними даними МВС Росії, за час правління цього тирана загинуло більш як 50 мільйонів (!) наших колишніх співгромадян.
І не треба прибічникам цього людожера волати про те, що саме це чудовисько виграло Велику Вітчизняну війну. Бо якби по той бік лінії фронту не було б не менш огидного монстра, ця війна і Друга світова в цілому закінчились би зовсім по-іншому.
Чим був зумовлений перелам у війні
«Біснуватий фюрер» замість очікуваного звільнення від червоного терору приніс радянським людям не менш кривавий нацистський терор, який був при тому ще більш відверто цинічний до його жертв, ніж сталінський. Чого варте тільки оголошення Гітлером усіх слов’ян «недолюдами», які повинні в кінцевому підсумку стати лише добривом для арійців.
Від нелюдських умов утримання в німецьких концтаборах та таборах для військовополонених (які більш нагадували погано обладнанні ферми для утримання худоби) померло 2 мільйони радянських солдатів.
Усім антибільшовицьким національним силам було заборонене створення власних військових формувань, що призвело до того, що найбільш послідовні з них (ОУН-УПА) повернули свою зброю проти Вермахту.
Німецькі окупанти практично зберегли ненависну для селян сталінську колгоспну систему, не маючи жодного бажання при цьому повертати хліборобам-хазяям їхню землю та худобу. Сотні тисяч радянських юнаків та дівчат було силою відправлено на примусові роботи до Німеччини.
У місцях дій партизанських загонів за кожного загиблого німця розстрілювали 10 українців, білорусів чи росіян із числа цивільного населення. Жертвами цього нацистського терору ставали, як правило, жінки, літні люди та навіть діти.
Загалом за роки Великої Вітчизняної війни німецькі нацисти розстріляли таким чином від 5 до 6 мільйонів цивільного населення колишнього СРСР. Тільки радянських євреїв серед них було 2,5 мільйони.
Саме ці нацистські злодіяння, а зовсім не радянська пропаганда, дали розуміння абсолютній більшості радянських людей того, що врятувати себе та своїх дітей від неминучої в майбутньому смерті може тільки перемога над ворогом. Саме тоді Велика Вітчизняна війна стала насправді загальнонародною війною проти окупантів, які після цього ментального переламу вже не відчували себе переможцями.
За свою перемогу Радянський Союз заплатив найбільшу у світі ціну. За різними оцінками – від 23 до 25 мільйонів загиблих. При цьому жертви серед цивільного населення складають приблизно 40 відсотків від цього страшного числа. Німеччина заплатила значно меншу ціну – усього 9 мільйонів загиблих, серед яких цивільних близько 25 відсотків.
Ці втрати переможених можна порівняти хіба що з втратами України – також 9 мільйонів людей, – яка втратила найбільше свого населення серед усіх колишніх республік СРСР, включно з Росією. То ж російському прем’єр-міністрові Путіну треба бути дещо скромнішим, порівнюючи значення України та Росії в перемозі СРСР у Великій Вітчизняній війні.
Але наші українські втрати ще жахливіші від того, що цивільного населення серед них майже 78 відсотків. А всього Україна втратила тоді 20 відсотків свого населення; це найвищий показник серед усіх країн світу під час Другої світової війни.
Наслідки брехні про Велику Вітчизняну війну для України
От така вона – гірка правда Великої Вітчизняної для нас, українців. Але пострадянська брехня про війну в Україні з погрозливими закликами не дозволити переписування начебто нашої спільної з Росією історії – це питання не стільки нашої історичної пам’яті, скільки нашого сьогодення загалом.
Бо брехлива історія для зовсім не імперської України має дещо інші наслідки, ніж для її амбітної сусідки. Усі ці міфічні герої Великої Вітчизняної війни на кшталт солдатських м’ясників Жукова чи Конєва, совково-червоні прапори (які знов замайоріли на всіх державних установах півдня та сходу України, як кажуть росіяни, – «всерьёз и надолго»), георгіївські стрічки на машинах совків-невігласів (навіть на їхніх авто марки «Фольксваген»), поновлювані на урядовому рівні суботники та військова гра «Зарніца» виховують у кінцевому підсумку не тільки зневагу до США та інших країн-учасниць Другої світової війни. Вони разом з цим виховують у наших співвітчизників зневагу до західних цінностей як таких. Унаслідок такої громадянської позиції українців маємо «найгуманніші» суди у світі, «найбільш моральну» у всій Європі політичну еліту, «відважну» міліцію (поводження з громадянами в установах якої не дуже відрізняється від часів НКВС) та цілком совкові системи освіти та охорони здоров’я.
Саме законсервована в Україні таким чином система совкових цінностей з її африканським рівнем корупції повністю внеможливлює проведення в нашій країні будь-яких реформ.
І поки ми й надалі святкуватимемо чужі свята, шануватимемо чужих героїв та захищатимемо чужу й до того ж майже суцільно брехливу історію, ми й надалі залишатимемось посміховиськом для всього цивілізованого світу, таким собі ментальним центральноафриканським украпленням у самому центрі Європи.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Так, казки про Київську Русь як колиску трьох братніх слов’янських народів – це міф ще дореволюційної російської історіографії, а відверті татаро-монгольські посіпаки Олександр Невський та Дмитро Донський – її вигадані герої.
«Нацистський злочин» у Катині та «віддання інтернаціонального боргу» в Афганістані – міфи історіографії радянської, а Павлик Морозов чи Борис Громов – її герої.
Якщо сучасний російський вояка не буде вірити в ці казки, то він просто не зміг би відстоювати «рідну державу» в Чечні або наводити лад у Грузії, як не зможе силоміць (уже вкотре!) приєднувати до метрополії ту саму «колиску братніх народів».
У цій системі імперських цінностей брехня про Велику Вітчизняну війну посідає особливе місце. І всяка спроба її розвінчання викликає в апологетів сучасної російської історіографії погано приховану лють та роздратування до тих людей, які на це зважилися.
Тому, гадаю, ще цікавіше буде дати об’єктивну характеристику тому, що сталося на теренах України та пострадянського простору 70 років тому.
Перша брехня по ту війну закралася вже в реакції Сталіна на події ранку 22 червня 1941 року, яку озвучив по радіо Левітан: «Відмобілізована і до зубів озброєна німецька армія… зрадливо напала на миролюбну країну (тобто СРСР – І. М.)».
І це було сказано про країну, яка ще наприкінці 1939 року як агресор (за її напади на Польщу, країни Балтії та Фінляндію) була виключена з Ліги націй!
Є великі сумніви щодо «зрадливості» Вермахту та його «озброєності до зубів» порівняно з армією Червоною. Так, на початок Великої Вітчизняної війни остання дещо переважала перший разом із його союзниками у живій силі, у 3,4 (!) раза переважала за кількістю танків та в 4 (!) рази – за кількістю літаків.
Брешуть радянські та новітні російські історики і про те, що німецька військова техніка при цьому була більш сучасною. Таких танків, як Т-34, КВ та винищувачі МіГ-3, у нападників у 1941 році й близько ще не було.
Дехто з нас знав про це вже з часів перебудови, але навіть тоді нам брехали, що це співвідношення склалося десь на початку 1943 року. Тобто навіть тоді правда була в СРСР дозованою.
Навіть якщо уявити собі, що Сталін і К° не помітили розгортання на своїх західних кордонах тримільйонної ворожої армії, при такому співвідношенні сил перелам у війні на користь Червоної армії, на думку військових фахівців, мав настати не через два роки після початку війни, а вже через два-три місяці.
Що ж насправді сталося у 1941-му?
Брехав Сталін і про те, що Вермахт утратив до 1942 року 4,5 мільйони живої сили. Брехав, як кажуть, по-чорному, бо насправді його втрати були уп’ятеро меншими.
А от Червона армія втратила за той самий час тільки полоненими 3,8 мільйона людей. Достовірної цифри загиблих тоді червоноармійців сьогодні, на жаль, досі ще немає (Кремль, маючи за плечима досвід українського Голодомору, наказав навіть не вести облік загиблих червоноармійців у перший рік війни), але про те, що рахунок тут ведеться на мільйони, нема жодного сумніву.
Ганьбою для будь-якої армії є кидання напризволяще своїх поранених. Так от, таких нещасних у Червоній армії тільки за 1941 рік було близько 1 мільйона (!). Щось не пригадаю цього явища як такого ані в численних радянських, ані в не менш численних російських фільмах про Велику Вітчизняну війну.
Але з ганьбою тут ще не все. Виявляється, тільки дезертирів, і лише в 1941 році, в Червоній армії було до 1,5 мільйона людей. А це приблизно кожний четвертий-п’ятий солдат та офіцер її особового складу. Теж якось дуже поверхово розроблена ця тематика у вищезгаданих кінематографах.
«За зраду Батьківщині» розстріляно 23 радянські генерали, ще десятки генералів отримали за цей злочин табірне ув’язнення.
Загальна кількість поліцаїв на окупованих німцями територіях та зрадників, що служили у Вермахті під час Великої Вітчизняної війни, перевищує 800 тисяч осіб. Тільки у військах СС служили 450 тисяч колишніх радянських громадян.
Ворошиловська «зачистка» командного складу Червоної армії напередодні війни, погодьтеся, лише частково може пояснити причини її майже повного фізичного та морального краху в 1941 році. Більш повно цей крах пояснюють репресії проти власного народу, ініційовані Сталіним, унаслідок яких, за офіційними даними МВС Росії, за час правління цього тирана загинуло більш як 50 мільйонів (!) наших колишніх співгромадян.
І не треба прибічникам цього людожера волати про те, що саме це чудовисько виграло Велику Вітчизняну війну. Бо якби по той бік лінії фронту не було б не менш огидного монстра, ця війна і Друга світова в цілому закінчились би зовсім по-іншому.
Чим був зумовлений перелам у війні
«Біснуватий фюрер» замість очікуваного звільнення від червоного терору приніс радянським людям не менш кривавий нацистський терор, який був при тому ще більш відверто цинічний до його жертв, ніж сталінський. Чого варте тільки оголошення Гітлером усіх слов’ян «недолюдами», які повинні в кінцевому підсумку стати лише добривом для арійців.
Від нелюдських умов утримання в німецьких концтаборах та таборах для військовополонених (які більш нагадували погано обладнанні ферми для утримання худоби) померло 2 мільйони радянських солдатів.
Усім антибільшовицьким національним силам було заборонене створення власних військових формувань, що призвело до того, що найбільш послідовні з них (ОУН-УПА) повернули свою зброю проти Вермахту.
Німецькі окупанти практично зберегли ненависну для селян сталінську колгоспну систему, не маючи жодного бажання при цьому повертати хліборобам-хазяям їхню землю та худобу. Сотні тисяч радянських юнаків та дівчат було силою відправлено на примусові роботи до Німеччини.
У місцях дій партизанських загонів за кожного загиблого німця розстрілювали 10 українців, білорусів чи росіян із числа цивільного населення. Жертвами цього нацистського терору ставали, як правило, жінки, літні люди та навіть діти.
Загалом за роки Великої Вітчизняної війни німецькі нацисти розстріляли таким чином від 5 до 6 мільйонів цивільного населення колишнього СРСР. Тільки радянських євреїв серед них було 2,5 мільйони.
Саме ці нацистські злодіяння, а зовсім не радянська пропаганда, дали розуміння абсолютній більшості радянських людей того, що врятувати себе та своїх дітей від неминучої в майбутньому смерті може тільки перемога над ворогом. Саме тоді Велика Вітчизняна війна стала насправді загальнонародною війною проти окупантів, які після цього ментального переламу вже не відчували себе переможцями.
За свою перемогу Радянський Союз заплатив найбільшу у світі ціну. За різними оцінками – від 23 до 25 мільйонів загиблих. При цьому жертви серед цивільного населення складають приблизно 40 відсотків від цього страшного числа. Німеччина заплатила значно меншу ціну – усього 9 мільйонів загиблих, серед яких цивільних близько 25 відсотків.
Ці втрати переможених можна порівняти хіба що з втратами України – також 9 мільйонів людей, – яка втратила найбільше свого населення серед усіх колишніх республік СРСР, включно з Росією. То ж російському прем’єр-міністрові Путіну треба бути дещо скромнішим, порівнюючи значення України та Росії в перемозі СРСР у Великій Вітчизняній війні.
Але наші українські втрати ще жахливіші від того, що цивільного населення серед них майже 78 відсотків. А всього Україна втратила тоді 20 відсотків свого населення; це найвищий показник серед усіх країн світу під час Другої світової війни.
Наслідки брехні про Велику Вітчизняну війну для України
От така вона – гірка правда Великої Вітчизняної для нас, українців. Але пострадянська брехня про війну в Україні з погрозливими закликами не дозволити переписування начебто нашої спільної з Росією історії – це питання не стільки нашої історичної пам’яті, скільки нашого сьогодення загалом.
Бо брехлива історія для зовсім не імперської України має дещо інші наслідки, ніж для її амбітної сусідки. Усі ці міфічні герої Великої Вітчизняної війни на кшталт солдатських м’ясників Жукова чи Конєва, совково-червоні прапори (які знов замайоріли на всіх державних установах півдня та сходу України, як кажуть росіяни, – «всерьёз и надолго»), георгіївські стрічки на машинах совків-невігласів (навіть на їхніх авто марки «Фольксваген»), поновлювані на урядовому рівні суботники та військова гра «Зарніца» виховують у кінцевому підсумку не тільки зневагу до США та інших країн-учасниць Другої світової війни. Вони разом з цим виховують у наших співвітчизників зневагу до західних цінностей як таких. Унаслідок такої громадянської позиції українців маємо «найгуманніші» суди у світі, «найбільш моральну» у всій Європі політичну еліту, «відважну» міліцію (поводження з громадянами в установах якої не дуже відрізняється від часів НКВС) та цілком совкові системи освіти та охорони здоров’я.
Саме законсервована в Україні таким чином система совкових цінностей з її африканським рівнем корупції повністю внеможливлює проведення в нашій країні будь-яких реформ.
І поки ми й надалі святкуватимемо чужі свята, шануватимемо чужих героїв та захищатимемо чужу й до того ж майже суцільно брехливу історію, ми й надалі залишатимемось посміховиськом для всього цивілізованого світу, таким собі ментальним центральноафриканським украпленням у самому центрі Європи.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода