Рим – У Римі відбулася підсумкова зустріч із приводу завершення італійсько-українського проекту з допомоги матерям-мігранткам та їхнім залишеним дітям. Під час дискусії констатували, що після 20 років масової трудової міграції українська спільнота в Італії впевнено лідирує за кількістю жінок. Про це свідчить як італійська, так і українська статистика. Але стосовно загального числа українських мігрантів на Апеннінах, тут цифри часто різняться. Про цю статистичну війну та інші особливості жіночої імміграції в Італії Радіо Свобода розповіла учасниця конференції, науковий дослідник міграційної проблематики Олена Пономарева, викладач україністики Римського університету Ла Сап’єнца.
– Щодо кількості українських мігрантів на Апеннінах наводять різні цифри: від кількасот тисяч і до майже мільйона. Чим пояснюється така розбіжність даних?
– Це не просто розбіжність, йде справжня війна цифр. З одного боку, існують офіційні дані італійської статистики. Останнє досьє організації «Карітас/ Міґрантес» подає, що українці – п’ята громада з кількістю 174 тисячі людей. У 2009 році в Україні вперше провели дослідження про міграційний феномен і дійшли висновку, що в Італії перебуває від 400 до 600 тисяч українців. Проблема в тому, що переважна більшість – це нелегальні мігранти. Тому італійські фахівці ведуть мову про невидиму громаду, при тому, що вона одна з найбільших.
– Як, за Вашими спостереженнями, буде змінюватися феномен української імміграції в Італії ближчим часом?
– Українська міграція досить атипова у контексті загальних міграційних процесів із країн Східної та Центральної Європи. Економічна, політична стабілізація в цих країнах зумовлює феномен рееміграції, тобто поверенення на батьківщину, як це сталося з польською громадою. Ми можемо пов’язати динаміку розвитку імміграції в країнах ЄС із ситуацією в самій Україні. Надалі можемо прогнозувати подальший відтік українського населення за кордон.
– Чому саме українки на італійському ринку праці найактивніше зайняли нішу доглядальниць?
– Власне, феномен доглядальниць за літніми людьми створили свого часу польки. Але згодом вони почали створювати профспілки, вимагати гідних умов праці, гідної оплати. Саме на цій фазі в ринок праці змогли вклинитися українки. Вони конкурентоспроможні в домашньому секторі, бо не мають таких вимог, як їхні колеги з інших європейських країн. Українки приймають становище нелегалок, погоджуються на невигідну оплату праці і на важкі умови роботи, бо у людей дійсно є реальна потреба.
– Пані Олено, як Ви думаєте, чому жінки так нелегко інтегруються: багато з них почуваються і не в Італії, і не в Україні?
– Ці жінки не мають психологічної настанови до інтеграції, бо діти залишаються на батьківщині, показники возз’єднання родин незначні, низькі також показники українського підприємництва в Італії. Усе це свідчить, що люди проектують себе в український соціум, вони бажають повернутися. Але з огляду на ситуацію, про що ми говорили раніше, вони залишаються у підвішеному стані. Це не тільки емоційний стан, це також підвішений соціальний стан. У соціальній психології є така категорія як соціальна ідентичність. І можемо констатувати, що соціальна ідентичність українок в Італії є негативною.
– Це не просто розбіжність, йде справжня війна цифр. З одного боку, існують офіційні дані італійської статистики. Останнє досьє організації «Карітас/ Міґрантес» подає, що українці – п’ята громада з кількістю 174 тисячі людей. У 2009 році в Україні вперше провели дослідження про міграційний феномен і дійшли висновку, що в Італії перебуває від 400 до 600 тисяч українців. Проблема в тому, що переважна більшість – це нелегальні мігранти. Тому італійські фахівці ведуть мову про невидиму громаду, при тому, що вона одна з найбільших.
– Як, за Вашими спостереженнями, буде змінюватися феномен української імміграції в Італії ближчим часом?
– Українська міграція досить атипова у контексті загальних міграційних процесів із країн Східної та Центральної Європи. Економічна, політична стабілізація в цих країнах зумовлює феномен рееміграції, тобто поверенення на батьківщину, як це сталося з польською громадою. Ми можемо пов’язати динаміку розвитку імміграції в країнах ЄС із ситуацією в самій Україні. Надалі можемо прогнозувати подальший відтік українського населення за кордон.
– Чому саме українки на італійському ринку праці найактивніше зайняли нішу доглядальниць?
– Власне, феномен доглядальниць за літніми людьми створили свого часу польки. Але згодом вони почали створювати профспілки, вимагати гідних умов праці, гідної оплати. Саме на цій фазі в ринок праці змогли вклинитися українки. Вони конкурентоспроможні в домашньому секторі, бо не мають таких вимог, як їхні колеги з інших європейських країн. Українки приймають становище нелегалок, погоджуються на невигідну оплату праці і на важкі умови роботи, бо у людей дійсно є реальна потреба.
– Пані Олено, як Ви думаєте, чому жінки так нелегко інтегруються: багато з них почуваються і не в Італії, і не в Україні?
– Ці жінки не мають психологічної настанови до інтеграції, бо діти залишаються на батьківщині, показники возз’єднання родин незначні, низькі також показники українського підприємництва в Італії. Усе це свідчить, що люди проектують себе в український соціум, вони бажають повернутися. Але з огляду на ситуацію, про що ми говорили раніше, вони залишаються у підвішеному стані. Це не тільки емоційний стан, це також підвішений соціальний стан. У соціальній психології є така категорія як соціальна ідентичність. І можемо констатувати, що соціальна ідентичність українок в Італії є негативною.