Постає запитання, якщо ж діаспора справді любить Україну, то чого ж не вертається? Чого ж не поспішає свою незалежну неньку розбудовувати та від недобросовісної влади рятувати? Тут важко не процитувати відомий анекдот із докором на адресу діаспори: «Ви сумуєте за Україною? – Дуже сумуємо! Скоро святкуватимемо 20 років, як ми сумуємо за Україною!»
Окрім всього, з України ще й тікають тисячі українців, які їдуть у пошуку кращого життя, за заробітками. У суспільній думці вони, наче зрадники, втікачі з корабля. Та й закордонна діаспора, яка колись тікала від радянської влади та репресій, часто з презирством ставиться до теперішніх переселенців-заробітчан.
Можна легко піддатися подібним суспільним настроям, тим більше, залишаючись в Україні наодинці з усіма викликами та негараздами. Однак, чи варто при цьому зайвий раз казати про те, що взаємні образи лише поглиблюють розпорошеність серед українців? Виникає прірва між закордонними українцями та самою Україною.
Для подолання образ необхідно спершу розібратися в ситуації, а потім не дивуватися, коли глибший аналіз виявить зовсім іншу картину, яка не залишає місця осуду.
Закордонні українці: who is who?
Середовище закордонних українців є вкрай неоднорідним. На жаль, воно розкидане й розпорошене не лише за територіально-географічною ознакою, але й за соціальними статусами й групами.
Однією з найперших груп є українці, яких українцями можна назвати хіба що умовно: вони не бажають ані пам’ятати, ані знати про існування такої країни. Неважливо, чи вони втекли з Батьківщини декілька років назад, чи два покоління – вони космополітичні. Їхня головна мета – жити, і бажано, якнайкраще. При цьому їх абсолютно не обходять ані суспільні, ані державні справи навіть у тій місцевості, де вони живуть. Їх не так уже й багато із загального числа закордонних українців. Однак хіба їх можна назвати зрадниками? Очевидно, що в самій Україні значно більше так само байдужих громадян, які вмотивовані виключно егоїстичними інтересами. От тільки в Україні такі особи переважно зайняли владні кабінети… А краще б вони таки поїхали з Батьківщини!
Другою, особливою категорією є емігранти з України, які полишили країну на початку ХХ століття та за радянської доби. Саме ця група зазвичай іменується діаспорою. Вона є досить організованою, відкрито і багато говорить про полум’яну любов до України, яку виражає у багаторічному збереженні української мови, культури, традицій. Завдяки цій діаспорі видається література, спонсоруються численні національно-культурні заходи як в Україні так і за кордоном. Вимоги до цієї діаспори вертатися на Україну – безглузді. По-перше, ця діаспора вже історично вросла корінням на чужині. По-друге, вона достатньо романтична, отож часто виявляється неадекватною українським суворим «понятіям». По-третє, вона робить для України достатньо своїми грошима. До речі, про гроші. У середині 1990-х років немало ділків-псевдопатріотів посмоктали гроші з діаспори, обіцяючи «розбудову незалежної суверенної», а насправді накупивши хати та автівки. Відтак, хто на кого має ображатися?
Третя група – це закордонні українці, які емігрували 5-15 років назад, вивезли свої родини, тому вертатися на Батьківщину не збираються. Однак вони ідентифікують себе як українці і готові працювати на благо України. Серед них багато розумних, талановитих, висококваліфікованих людей. Є впливові й багаті. Більшість із них проживає за кордоном легально, офіційно і навіть отримали іноземне громадянство. Сьогодні вони готові на своєму місці працювати на популяризацію України та просування її інтересів у світі. Вони готові формувати позитивний імідж нашої країни і приводити в Україну іноземний бізнес. Фактично, ці українці є поки що незадіяними «агентами впливу» України у світі, потенційними лобістами. Їм вертатися аж ніяк не можна, адже більшу користь вони можуть принести, проживаючи саме за кордоном.
Наступну численну групу складають українські студенти за кордоном. Йдеться про тих, хто проривається сам, а не «батьківських синків та дочок». Студенти їдуть цілком свідомо за кращою освітою. Більшість із них спочатку мріє про те, щоб з часом залишитись на чужині. Однак, чим довша їхня розлука з Батьківщиною, тим сильнішим стає їхнє переконання, що рано чи пізно вони повернуться жити і працювати в Україну. Фактично, ці студенти – золотий запас України, який міг би компенсувати багаторічну «втечу мізків» із країни. Мало того, що вони отримують класну освіту, за кордоном вони стають ще й надзвичайно відповідальними, дисциплінованими, працьовитими і свідомими. Якщо їм забезпечити мінімальні можливості для самореалізації в Україні, то вони неодмінно повернуться.
І, зрештою, остання категорія закордонних українців – заробітчани. Переважно вихідці із західноукраїнських земель – чи не наймасовіша група закордонних співвітчизників. У більшості своїй проживають нелегально, з простроченими візами або й взагалі без них. Саме їх, шукачів хліба, найбільше звинувачують у зраді Батьківщини. Вони ховаються від міграційних служб, погоджуються на будь-яку роботу, щоб заробити копійчину. Більшу частину своїх коштів спрямовують на утримання своїх родин в Україні. Суми щорічних переказів обраховуються ледь не десятками мільярдів доларів… Завдяки їм, українським заробітчанам, західні області дають українській економіці ледь не більше, аніж весь індустріальний Схід України. Потік валюти, що надходить з-за кордону, зрештою допомагає перекрити дефіцит платіжного балансу України. Хіба ж цих «годувальників України» можна назвати зрадниками?
Стратегія для України
Виявляється, закордонні українці аж ніяк не зрадники. І якби вони всі гуртом повернулися до Батьківщини, як до того закликають деякі політики, співаки та моральні авторитети, то Україні навряд чи стало би легше. Скоріше – навпаки. Бо це за нинішніх умов одразу катастрофічно понизить рівень життя всього населення країни.
Водночас, найперспективнішою та найоптимальнішою для України є стратегія не осуду, а визнання і підтримки українських емігрантів. І якщо людина прагне їхати на заробітки за кордон, чи варто її спиняти? Адже людина поїде заробляти гроші для вітчизняної економіки!
Заробітки за кордоном – справа не з легких. Наприклад, робота хатньою робітницею в Брюсселі приносить від 6 до 10 євро на годину. Хоч роботу знайти важко, вдень намагаються працювати по дві зміни, тобто, у двох господарів. В середньому виходить близько 9-14 годин на день. Оскільки працюють без вихідних, то на місяць у кращому випадку вдається заробити дві тисячі євро. В умовах економії прожитковий мінімум у Брюсселі складає 600-1000 євро (разом із орендою житла). У підсумку, щомісяця заробітчанин намагається надіслати своїй родині в Україні близько тисячі євро. А це великі гроші, як для села в Івано-Франківській чи Чернівецькій області! Відтак, один заробітчанин може утримувати в Україні родину з 4-5 осіб і водночас підтримувати депресивні західні регіони.
Виходить, що українські заробітчани – це величезне іноземне джерело доходів вітчизняної економіки. Чим більше їх виїжджає з України, тим потужнішим буде валютний потік в Україну. Чимось це нагадує доходи метрополії від своїх колоній. Або козацькі походи за здобиччю.
У будь-якому разі Україна не має підстав засуджувати закордонних українців. Має настати визнання і налагодження діалогу. Адже світове українство є великим національним потенціалом України.
Українці, поживши трохи за кордоном, зазнають зміни свідомості – звикають до інших стандартів життя. До рівних вулиць, до освітлених під’їздів, до якісних товарів, нормального транспорту, безпечного довкілля. Побачивши контраст, відчувши разючу різницю між «тут» і «там», саме закордонні українці можуть стати каталізатором змін, рушійною силою перетворення України на Країну Мрії.
Держава Ізраїль була створена емігрантами, які повернулися на історичну землю і започаткували якісно нову реальність. Враховуючи певну історичну подібність історичних шляхів єврейського та українського народів, не можна виключати, що так само рано чи пізно вчинять і українці. Мільйони наших закордонних співвітчизників у належний момент повернуться на історичну землю і створять тут якісно нову реальність – облаштують Нову Україну.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Окрім всього, з України ще й тікають тисячі українців, які їдуть у пошуку кращого життя, за заробітками. У суспільній думці вони, наче зрадники, втікачі з корабля. Та й закордонна діаспора, яка колись тікала від радянської влади та репресій, часто з презирством ставиться до теперішніх переселенців-заробітчан.
Можна легко піддатися подібним суспільним настроям, тим більше, залишаючись в Україні наодинці з усіма викликами та негараздами. Однак, чи варто при цьому зайвий раз казати про те, що взаємні образи лише поглиблюють розпорошеність серед українців? Виникає прірва між закордонними українцями та самою Україною.
Для подолання образ необхідно спершу розібратися в ситуації, а потім не дивуватися, коли глибший аналіз виявить зовсім іншу картину, яка не залишає місця осуду.
Закордонні українці: who is who?
Середовище закордонних українців є вкрай неоднорідним. На жаль, воно розкидане й розпорошене не лише за територіально-географічною ознакою, але й за соціальними статусами й групами.
Однією з найперших груп є українці, яких українцями можна назвати хіба що умовно: вони не бажають ані пам’ятати, ані знати про існування такої країни. Неважливо, чи вони втекли з Батьківщини декілька років назад, чи два покоління – вони космополітичні. Їхня головна мета – жити, і бажано, якнайкраще. При цьому їх абсолютно не обходять ані суспільні, ані державні справи навіть у тій місцевості, де вони живуть. Їх не так уже й багато із загального числа закордонних українців. Однак хіба їх можна назвати зрадниками? Очевидно, що в самій Україні значно більше так само байдужих громадян, які вмотивовані виключно егоїстичними інтересами. От тільки в Україні такі особи переважно зайняли владні кабінети… А краще б вони таки поїхали з Батьківщини!
Другою, особливою категорією є емігранти з України, які полишили країну на початку ХХ століття та за радянської доби. Саме ця група зазвичай іменується діаспорою. Вона є досить організованою, відкрито і багато говорить про полум’яну любов до України, яку виражає у багаторічному збереженні української мови, культури, традицій. Завдяки цій діаспорі видається література, спонсоруються численні національно-культурні заходи як в Україні так і за кордоном. Вимоги до цієї діаспори вертатися на Україну – безглузді. По-перше, ця діаспора вже історично вросла корінням на чужині. По-друге, вона достатньо романтична, отож часто виявляється неадекватною українським суворим «понятіям». По-третє, вона робить для України достатньо своїми грошима. До речі, про гроші. У середині 1990-х років немало ділків-псевдопатріотів посмоктали гроші з діаспори, обіцяючи «розбудову незалежної суверенної», а насправді накупивши хати та автівки. Відтак, хто на кого має ображатися?
Третя група – це закордонні українці, які емігрували 5-15 років назад, вивезли свої родини, тому вертатися на Батьківщину не збираються. Однак вони ідентифікують себе як українці і готові працювати на благо України. Серед них багато розумних, талановитих, висококваліфікованих людей. Є впливові й багаті. Більшість із них проживає за кордоном легально, офіційно і навіть отримали іноземне громадянство. Сьогодні вони готові на своєму місці працювати на популяризацію України та просування її інтересів у світі. Вони готові формувати позитивний імідж нашої країни і приводити в Україну іноземний бізнес. Фактично, ці українці є поки що незадіяними «агентами впливу» України у світі, потенційними лобістами. Їм вертатися аж ніяк не можна, адже більшу користь вони можуть принести, проживаючи саме за кордоном.
Наступну численну групу складають українські студенти за кордоном. Йдеться про тих, хто проривається сам, а не «батьківських синків та дочок». Студенти їдуть цілком свідомо за кращою освітою. Більшість із них спочатку мріє про те, щоб з часом залишитись на чужині. Однак, чим довша їхня розлука з Батьківщиною, тим сильнішим стає їхнє переконання, що рано чи пізно вони повернуться жити і працювати в Україну. Фактично, ці студенти – золотий запас України, який міг би компенсувати багаторічну «втечу мізків» із країни. Мало того, що вони отримують класну освіту, за кордоном вони стають ще й надзвичайно відповідальними, дисциплінованими, працьовитими і свідомими. Якщо їм забезпечити мінімальні можливості для самореалізації в Україні, то вони неодмінно повернуться.
І, зрештою, остання категорія закордонних українців – заробітчани. Переважно вихідці із західноукраїнських земель – чи не наймасовіша група закордонних співвітчизників. У більшості своїй проживають нелегально, з простроченими візами або й взагалі без них. Саме їх, шукачів хліба, найбільше звинувачують у зраді Батьківщини. Вони ховаються від міграційних служб, погоджуються на будь-яку роботу, щоб заробити копійчину. Більшу частину своїх коштів спрямовують на утримання своїх родин в Україні. Суми щорічних переказів обраховуються ледь не десятками мільярдів доларів… Завдяки їм, українським заробітчанам, західні області дають українській економіці ледь не більше, аніж весь індустріальний Схід України. Потік валюти, що надходить з-за кордону, зрештою допомагає перекрити дефіцит платіжного балансу України. Хіба ж цих «годувальників України» можна назвати зрадниками?
Стратегія для України
Виявляється, закордонні українці аж ніяк не зрадники. І якби вони всі гуртом повернулися до Батьківщини, як до того закликають деякі політики, співаки та моральні авторитети, то Україні навряд чи стало би легше. Скоріше – навпаки. Бо це за нинішніх умов одразу катастрофічно понизить рівень життя всього населення країни.
Водночас, найперспективнішою та найоптимальнішою для України є стратегія не осуду, а визнання і підтримки українських емігрантів. І якщо людина прагне їхати на заробітки за кордон, чи варто її спиняти? Адже людина поїде заробляти гроші для вітчизняної економіки!
Заробітки за кордоном – справа не з легких. Наприклад, робота хатньою робітницею в Брюсселі приносить від 6 до 10 євро на годину. Хоч роботу знайти важко, вдень намагаються працювати по дві зміни, тобто, у двох господарів. В середньому виходить близько 9-14 годин на день. Оскільки працюють без вихідних, то на місяць у кращому випадку вдається заробити дві тисячі євро. В умовах економії прожитковий мінімум у Брюсселі складає 600-1000 євро (разом із орендою житла). У підсумку, щомісяця заробітчанин намагається надіслати своїй родині в Україні близько тисячі євро. А це великі гроші, як для села в Івано-Франківській чи Чернівецькій області! Відтак, один заробітчанин може утримувати в Україні родину з 4-5 осіб і водночас підтримувати депресивні західні регіони.
Виходить, що українські заробітчани – це величезне іноземне джерело доходів вітчизняної економіки. Чим більше їх виїжджає з України, тим потужнішим буде валютний потік в Україну. Чимось це нагадує доходи метрополії від своїх колоній. Або козацькі походи за здобиччю.
У будь-якому разі Україна не має підстав засуджувати закордонних українців. Має настати визнання і налагодження діалогу. Адже світове українство є великим національним потенціалом України.
Українці, поживши трохи за кордоном, зазнають зміни свідомості – звикають до інших стандартів життя. До рівних вулиць, до освітлених під’їздів, до якісних товарів, нормального транспорту, безпечного довкілля. Побачивши контраст, відчувши разючу різницю між «тут» і «там», саме закордонні українці можуть стати каталізатором змін, рушійною силою перетворення України на Країну Мрії.
Держава Ізраїль була створена емігрантами, які повернулися на історичну землю і започаткували якісно нову реальність. Враховуючи певну історичну подібність історичних шляхів єврейського та українського народів, не можна виключати, що так само рано чи пізно вчинять і українці. Мільйони наших закордонних співвітчизників у належний момент повернуться на історичну землю і створять тут якісно нову реальність – облаштують Нову Україну.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
