Михайло Бойчук був людиною неординарною. Його харизма та оригінальна манера поведінки доповнювали й відтіняли непересічний талант митця. Бойчук закінчив Академію мистецтв у Парижі, навчався у Відні та Кракові. Він став одним із перших професорів Української Академії мистецтв, а потім і професором Київського художнього інституту. Бойчук створив свою мистецьку школу, основним принципом якої було витворення власного «Я» художника на основі знання традиційного та сучасного мистецтва.
«Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє» – так казав Михайло Бойчук своїм учням.
Феномен Бойчука
«Імя Бойчука було оточене романтикою. Заняття фресками, темперою, монументальним мистецтвом – притягувало до нього молодь» – таке пояснення феномену Бойчука дав слідчим у справі реабілітації «бойчукістів» один із учнів митця – відомий мистецтвознавець пан М.
За протоколом, датованому 11 червня 1957 року, пан М. розповів: «Багато студентів прагнули потрапити до Бойчука. Бойчук висовував умови – слухатися його в усьому, навчатися не менше 7 років і протягом цього часу не одружуватися… Ті студенти, які не мали де жити – мешкали у Бойчука.
Дуже цікавою була ідея створення школи-майстерні, що сприяла б колективній роботі в області монументально мистецтва, як у часи італійського Відродження.
Михайло Бойчук апелював до світового й народного українського мистецтва 16 століття та народного мистецтва, яке тоді називали куркульським. Таку свою позицію Бойчук ґрунтував на тезі Леніна про те, що «пролетарською культурою не можна оволодіти, не оволодівши усією світовою культурою».
Бойчук мав багато ілюстративного матеріалу й велику колекцію пам’яток українського народного мистецтва. Це все він показував студентам, чого інші професори не робили… Бойчук вів свої погляди на мистецтво від Ван Гога та модерністів. Він перший у СРСР показав своїм студентам таку техніку, якої ніхто не знав.
Як особистість, Михайло Бойчук поєднував у собі демократизм і деспотизм, не слухав думок інших і був вкрай нетерплячим. Відтак мав багато ворогів. Бойчук жив у своєму світі й мало цікавився громадським життям.
Усе це почало сприйматися як єдине ціле і виник термін «бойчукізм». Головною характеристикою «бойчукістів» вважали підхід – «неважно що рисувати, аби цікаво було».
Пізніше вороги ототожнили стиль Бойчука з його ідеологічними поглядами. Виникло протистояння символістів-бойчукістів і реалістів Козика й Кричевського. Я ніколи не чув, щоб Бойчук виступав проти радянської влади, але він виступив проти реалістів.
Падалка і Седляр були учнями першого випуску Бойчука.
Падалка – різноплановий художник та графік. Його текстиль, килими, кераміка мали власний стиль і принципи. Його роботи користувалися великим успіхом. Іван Падалка був любителем гострого слова і народного фольклору, що йому й зашкодило.
Натомість, Липківський був тихим малоактивним художником. Він любив пофілософствувати, жив бідно і більше був відомий як син митрополита Липківського.
Якихось активних виступів проти радянської влади від усіх цих людей я ніколи не бачив і не знаю…» – так завершує свою розповідь слідчим про феномен «бойчукізму» відомий радянський мистецтвознавець й учень Бойчука.
Арешти
Формальним приводом для арешту художників став донос якогось пана О. та публікація у пресі, яка звинувачувала Бойчука у буржуазному націоналізмі.
«Постанова від 16 травня 1937 року. Я, начальник 4 відділку 1 УО відділу УГБ НКВД УРСР Грушевський, розглянув матеріали опубліковані в газеті «Вісті» №74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету.., в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський».
Бойчука арештували 25 листопада 1936 року. На допитах його спочатку наполегливо розпитували про зустрічі та спілкування з Антоновичем, Грушевським, Шептицьким, Винниченком, Гнатюком, Скрипником та іншими відомими українськими діячами.
Ось фрагмент протоколу допиту від 04.12.1936:
Бойчук: Я познайомився з Шептицьким у 1907 році через відомого польського критика Станіслава Викевича. І Шептицький запропонував мені поїхати вчитися до Німеччини та Франції за його рахунок. На кошти Шептицького я навчався до 1911 року і зустрічався з ним під час приїздів додому.
Слідчий: До цього на чиї гроші ви навчалися?
Бойчук: Я був стипендіатом українського наукового товариства імені Шевченка у Львові.
Слідчий: Ви даєте загальні відповіді. Слідству відомо, що ви проводили націонал-шовіністичну роботу.
Закінчилося все звинуваченням в «українській (!!!) контрреволюційній націонал-фашистській діяльності. Мета – відторгнення України від Радянського Союзу і створення української націонал-фашистської держави».
Розстріл та реабілітація
Михайло Бойчук разом із 4-ма своїми учнями отримав від «високого й справедливого суду» вищу міру покарання – розстріл. Вирок виконали 13 липня 1937 року.
20 серпня 1957 року Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула справу «бойчукістів» і зробила висновок, що засуджені до розстрілу 13 липня 1937 року на основі ст. 54-8 54-11 УК УРСР безпартійні:
1. Бойчук Михайло Львович, 1882 року народження, уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа №267340 Т.9).
2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р.н., народжений у Хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (…Т.24).
3. Падалка Іван Іванович, 1894 р.н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (…Т.19).
4. Липківський Іван Васильович, 1892 р.н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту(справа № ІІ-406718).
5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р.н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (№267340, Т.23) – були засуджені безпідставно.
Обвинувальні вироки у цих справах базуються на неперевірених у судах свідченнях. Встановлено, що звинувачені у цих справах засуджені безпідставно, оскільки матеріали покладені в основу обвинувальних вироків під час додаткової перевірки не підтвердились.
Ким були завербовані в антирадянську організацію Седляр, Падалка, і Бойчук із свідчень під час попереднього слідства – не видно.
На суді ж Бойчук заявив, що він не пам’ятає, ким він був втягнутий в контрреволюційну діяльність. Арештовані називали Бойчука і Седляра націоналістами. Ці свідчення неконкретні (!) і не можуть бути основою звинувачення.
Також до справи були долучені протоколи допитів арештованих у 1931 році Попова, Сулими і Горбаня, хоча Бойчук, Седляр і Падалка арешту до 1937 року не піддавались.
Передопитані під час перевірки свідки засвідчили, що протоколи їхніх допитів були складені необ’єктивно і що фактів антирадянської діяльності вони за засудженими не помічали.
Колишній співробітник НКВД Грушевський, який проводив слідство у цих справах, засуджений за фальсифікацію слідчих дій і розстріляний.
На допиті в 1937 році Грушевський визнав, що «матеріали із звинувачення Бойчука та інших художників щодо їхньої приналежності до української фашистської партії були сфальсифіковані на основі неправдивих і провокаційних доносів… (ДАЛІ ЗАМАЛЬОВАНО)».
Із архіву КДБ СССР видно, що усі неправдиві свідчення дав О., за що він був засуджений у 1937 році. На допиті О. засвідчив, що він усе вигадав.
Військовий прокурор зробив висновок, що вироки необхідно відмінити і закрити справи за відсутністю у діях Бойчука, Падалки , Седляра та інших розстріляних художників складу злочину.
1 лютого 1958 року справу закрили за відсутністю складу злочину.
Чому розстріляли художників?
Сталін прекрасно розумів, що головна битва, яку веде його система – це битва за уми, за так звану «гуманітарну сферу». У Радянському Союзі штучно витворювали спільноту, яка мала з одностайним «ура» сприймати усі кроки вождя та його партії. На заваді цьому стояли люди, які звикли самостійно мислити, уміли творити й захоплювати своїм вільнодумством інших. Цих людей цілеспрямовано винищили.
Справа «бойчукістів» є однією з багатьох подібних справ. Розстрілявши Михайла Бойчука та його талановитих учнів система «ліквідувала» осередок «мистецької свободи». Адже там де є свобода думки – живе творчість. Там де є творчість не може бути диктатури. Тому диктатори перш за все й беруть «під приціл» освіту, свободу слова й мистецтво.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода