Заяви українських очільників про припинення намагань України вступити до НАТО викликали, як на мене, досить характерну реакцію в Європі. Прозвучали навіть такі слова, як «шизофренія». От як цікаво буває. Адже у квітні 2008 року в Бухаресті «прагматичні» та «розумні» європейці цілеспрямовано прописали Україну в ту саму палату для «шизофреників», відмовивши надати План дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі. А тепер грають «дурників», наче не розуміючи, звідки взялась ця нова українська політика «позаблоковості».
У проекті Закону про засади внутрішньої та зовнішньої політики, який стрімко пройшов усі узгоджувальні процедури і перше читання у Верховній Раді, фактично декларується відмова від інтеграції до НАТО з одночасною актуалізацією політики «позаблоковості». Мова йде про законодавче закріплення проголошених Віктором Януковичем зовнішньополітичних пріоритетів.
А Європа досі дивується, чому українська влада відвернулась від євроатлантичного курсу і стала по «братськи» вирішувати всі без винятку питання з Росією. Європейську пресу зачепило, що Україна може бути «втрачена для демократії» і «проковтнута режимом Путіна-Медведєва». Саркастично примружуючись, Європа дивиться на повернення офіцерів ФСБ до українського Севастополя.
Москва-Берлін-ФСБ
А чого, цікаво, очікували у Берліні, Парижі чи Празі після того, як Анґела Меркель заявила, що Україна не має бути в НАТО, оскільки цю ідею не підтримує більшість українського суспільства? Не буду казати, що в Україні до цього часу не проводився референдум щодо приєднання до Північноатлантичного альянсу. А тому можна лише гадати, звідки німецький канцлер взяла тоді дані щодо відсутності соціального консенсусу в Україні щодо НАТО. Може, про це їй розповів, звісно, по секрету, Володимир Путін, із яким вона зустрічалась напередодні Бухарестського саміту?
Мабуть, що так. Оскільки чудово пам'ятаю, як російські спецслужби святкували перемогу після відмови Україні та Грузії у праві розпочати підготовку до вступу в альянс. Хочу просто процитувати повідомлення російської преси того часу:
«Президент Росії Дмитро Медведєв офіційно подякував Федеральній службі безпеки Російської Федерації та іншим спецслужбам за блокування процесу вступу України та Грузії до НАТО. «В низці сусідніх держав зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка. Не припинялися спроби розширення НАТО, в тому числі і за рахунок так званого прискореного вступу до альянсу Грузії та України. Все це, зрозуміло, вимагало чіткої і злагодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і вельми високого рівня координації їх діяльності. Повинен відразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання. При проведенні окремих операцій співробітники служби виявили справжню мужність і героїзм. Сьогодні наша держава і суспільство, чекають від всіх нас нових і значущих результатів», – зокрема, сказав Дмитро Медведєв».
Хотіли як краще...
Ось такі пироги, як кажуть росіяни. А тому, чесно кажучи, трошки гидко читати всі ці зітхання та бідкання в європейській пресі. Як показує історія, Європа дуже часто вважає, що діє виключно прагматично та розумно. А потім чомусь отримує Гітлера, який виявляється ще більш «прагматичним».
Так і у випадку з відмовою Україні щодо приєднання до Плану підготовки до членства в НАТО. Безумовно, Німеччина діяла у 2008 році дуже розумно і, з точки зору сухої логіки, дуже вірно: «умиротворити» Росію, віддати Україну та Грузію російським друзям, а у відповідь отримати прихильність «Газпрому».
Дійсно, начебто все математично вірно. Але знову, як у 1938 році, вийшло не зовсім так. А може, й зовсім не так.
Спочатку були події серпня 2008 року у Грузії, коли тільки США (і, до речі, Україна з Польщею та країнами Балтії) адекватно відреагували на переможний марш російських солдатів по грузинській території. Європа теж засуджувала Росію, але якось непереконливо.
В результаті – розділена Грузія, Росія – переможець і НАТО, яке активно відновлює повномасштабне співробітництво з Російською Федерацією. Може хтось буде заперечувати, що, якби Грузія отримала ПДЧ у квітні 2008 року, ця війна б не відбулася?
Потім була повна поразка євроатлантичної ідеї в Україні. На президентських виборах про НАТО говорив лише Віктор Ющенко. Інші провідні кандидати взагалі уникали цього слова.
Їх треба зрозуміти: Європа зрадила всіх, хто 20 років боровся, сприяв, підтримував НАТО в Україні. Зрадила найганебнішим способом.
А тому ніхто з претендентів на президентське крісло й не хотів пов'язувати себе з «лузерами». Їх ніде не люблять. А надто – у «прагматичній» Європі.
Зараз ми маємо цілком природний результат всіх цих оборудок. Українське суспільство обрало політичну силу, яка виступає проти вступу до НАТО і реалізує парадигму «позаблоковості» з одночасним різновекторним наближенням до різних полюсів сили. Це виявляється і у базі Чорноморського флоту Росії до 2042 року, і у визначенні «пріоритетності європейського стратегічного курсу», і в підтримці ідеї Медведєва щодо створення нової архітектури європейської безпеки.
Не буду оцінювати ефективність цієї парадигми. У нас цих парадигм вже було багато. Жодна не була виконана. А тому час покаже. Одне лише можу стверджувати – ця парадигма теж є абсолютно прагматичною, у найкращих європейських традиціях.
Більш того, насправді, сама відмова України від вступу до НАТО не є проблемою чи трагедією. Адже вступ до якоїсь організації не може бути метою. Метою може бути зиск від цього вступу. Наприклад, у випадку з НАТО цей зиск міг полягати у вирішенні питань національної безпеки та оборони України.
Якщо ж приєднання до НАТО перетворюється на самодостатній процес із невідомими часовими та якісними характеристиками, то це втрачає жодний сенс. Бо так оборону держави не забезпечиш.
А може, й вірно? Чого ж це Європа завжди «прагматична», а ми вічні «романтики»? Прагматизм вже перемагає.
Михайло Самусь, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А Європа досі дивується, чому українська влада відвернулась від євроатлантичного курсу і стала по «братськи» вирішувати всі без винятку питання з Росією. Європейську пресу зачепило, що Україна може бути «втрачена для демократії» і «проковтнута режимом Путіна-Медведєва». Саркастично примружуючись, Європа дивиться на повернення офіцерів ФСБ до українського Севастополя.
Москва-Берлін-ФСБ
А чого, цікаво, очікували у Берліні, Парижі чи Празі після того, як Анґела Меркель заявила, що Україна не має бути в НАТО, оскільки цю ідею не підтримує більшість українського суспільства? Не буду казати, що в Україні до цього часу не проводився референдум щодо приєднання до Північноатлантичного альянсу. А тому можна лише гадати, звідки німецький канцлер взяла тоді дані щодо відсутності соціального консенсусу в Україні щодо НАТО. Може, про це їй розповів, звісно, по секрету, Володимир Путін, із яким вона зустрічалась напередодні Бухарестського саміту?
Мабуть, що так. Оскільки чудово пам'ятаю, як російські спецслужби святкували перемогу після відмови Україні та Грузії у праві розпочати підготовку до вступу в альянс. Хочу просто процитувати повідомлення російської преси того часу:
«Президент Росії Дмитро Медведєв офіційно подякував Федеральній службі безпеки Російської Федерації та іншим спецслужбам за блокування процесу вступу України та Грузії до НАТО. «В низці сусідніх держав зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка. Не припинялися спроби розширення НАТО, в тому числі і за рахунок так званого прискореного вступу до альянсу Грузії та України. Все це, зрозуміло, вимагало чіткої і злагодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і вельми високого рівня координації їх діяльності. Повинен відразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання. При проведенні окремих операцій співробітники служби виявили справжню мужність і героїзм. Сьогодні наша держава і суспільство, чекають від всіх нас нових і значущих результатів», – зокрема, сказав Дмитро Медведєв».
Хотіли як краще...
Ось такі пироги, як кажуть росіяни. А тому, чесно кажучи, трошки гидко читати всі ці зітхання та бідкання в європейській пресі. Як показує історія, Європа дуже часто вважає, що діє виключно прагматично та розумно. А потім чомусь отримує Гітлера, який виявляється ще більш «прагматичним».
Так і у випадку з відмовою Україні щодо приєднання до Плану підготовки до членства в НАТО. Безумовно, Німеччина діяла у 2008 році дуже розумно і, з точки зору сухої логіки, дуже вірно: «умиротворити» Росію, віддати Україну та Грузію російським друзям, а у відповідь отримати прихильність «Газпрому».
Дійсно, начебто все математично вірно. Але знову, як у 1938 році, вийшло не зовсім так. А може, й зовсім не так.
Спочатку були події серпня 2008 року у Грузії, коли тільки США (і, до речі, Україна з Польщею та країнами Балтії) адекватно відреагували на переможний марш російських солдатів по грузинській території. Європа теж засуджувала Росію, але якось непереконливо.
В результаті – розділена Грузія, Росія – переможець і НАТО, яке активно відновлює повномасштабне співробітництво з Російською Федерацією. Може хтось буде заперечувати, що, якби Грузія отримала ПДЧ у квітні 2008 року, ця війна б не відбулася?
Потім була повна поразка євроатлантичної ідеї в Україні. На президентських виборах про НАТО говорив лише Віктор Ющенко. Інші провідні кандидати взагалі уникали цього слова.
Їх треба зрозуміти: Європа зрадила всіх, хто 20 років боровся, сприяв, підтримував НАТО в Україні. Зрадила найганебнішим способом.
А тому ніхто з претендентів на президентське крісло й не хотів пов'язувати себе з «лузерами». Їх ніде не люблять. А надто – у «прагматичній» Європі.
Зараз ми маємо цілком природний результат всіх цих оборудок. Українське суспільство обрало політичну силу, яка виступає проти вступу до НАТО і реалізує парадигму «позаблоковості» з одночасним різновекторним наближенням до різних полюсів сили. Це виявляється і у базі Чорноморського флоту Росії до 2042 року, і у визначенні «пріоритетності європейського стратегічного курсу», і в підтримці ідеї Медведєва щодо створення нової архітектури європейської безпеки.
Не буду оцінювати ефективність цієї парадигми. У нас цих парадигм вже було багато. Жодна не була виконана. А тому час покаже. Одне лише можу стверджувати – ця парадигма теж є абсолютно прагматичною, у найкращих європейських традиціях.
Більш того, насправді, сама відмова України від вступу до НАТО не є проблемою чи трагедією. Адже вступ до якоїсь організації не може бути метою. Метою може бути зиск від цього вступу. Наприклад, у випадку з НАТО цей зиск міг полягати у вирішенні питань національної безпеки та оборони України.
Якщо ж приєднання до НАТО перетворюється на самодостатній процес із невідомими часовими та якісними характеристиками, то це втрачає жодний сенс. Бо так оборону держави не забезпечиш.
А може, й вірно? Чого ж це Європа завжди «прагматична», а ми вічні «романтики»? Прагматизм вже перемагає.
Михайло Самусь, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.