– Отже, минув рік. Якими досягненнями може похвалитися «Східне партнерство»?
– Власне, сама по собі ця політика була доцільною та мала деякий незначний вплив. Водночас вона дещо відстала від життя. Наразі ми маємо світову економічну кризу, що особливо вдарила по цьому регіону. Тим часом Росія сприймається, як держава, що надає деяку фінансову підтримку. Євросоюз також надає допомогу, проте для країн «Східного партнерства» це дещо непомітно, бо насамперед стосується сприяння залученню коштів МВФ. Тому місцеве населення зусиль Європи не помічає. Впливи Америки у цьому регіоні майже повністю припинилися. Тим часом важливим гравцем там став Китай. Тож у цьому зміненому середовищі «Східне партнерство» не має того впливу, на який у 2009 році покладали надії його засновники.
– Чи можна очікувати у найближчому майбутньому відродження цієї ініціативи?
– Нічого поки що не планують, але безумовно, гадаю, це необхідно. Відродження чогось на кшталт «Партнерство-плюс», додаткового імпульсу – називати це можна по-різному, але, безумовно, це необхідність. Були побоювання, що іспанське та бельгійське головування в ЄС протягом 2010 року повністю знехтують цією програмою. Відверто кажучи, вони лише «не дають їй померти», але не більше. Чимало людей надіється, що угорське та польське головування наступного року нададуть цій програмі більшої ваги. І хоча це має трапитися, тільки коли Партнерство відзначатиме свою другу річницю, готуватися треба вже тепер.
– У європейських дослідженнях щодо регіональної стабільності йдеться про спонукання східних країн-партнерів до реформ. Це вимагало б більш прямого політичного втручання Євросоюзу. Проте він від цього відмовився. Тож чи не суперечить це основним способам взаємодії ЄС та країн «Східного партнерства»?
– Так, у документах може йти мова про «стабільність», але це не точне формулювання. Мова йде про «європеїзацію», яка нерідко потребує дестабілізувальних короткотермінових дій. Візьміть для прикладу сьогоднішню Україну. Чимало європейських урядів після 4-річного хаосу, здавалося б, хочуть віддати основну перевагу стабільності. Але для Президента Віктора Януковича це означає посилення центрального політичного контролю. Тому такий різновид стабільності не обов’язково позитивний. Так само, як і стабільна бездіяльність. Іноді впровадження цілої низки реформ – це якраз те, що треба. Але більш загальне питання таке: «Чи допоможе Євросоюзові «Східне партнерство» посилити вплив на ці політичні системи, щоб вони здійснили необхідні реформи»? Гадаю, що у цьому випадку ми наштовхуємося на проблему, особливо враховуючи зміни у міжнародному контексті, які ми згадували на початку. Незрозуміло, чи є у нас засоби, щоб переконати ці, нерідко авторитарні, керівництва шести держав здійснювати реформи, що їх ми хотіли б бачити. Образно кажучи, «і пряник недостатньо солодкий, і нагайка надто коротка».
– Чи достатньо тільки казати цим країнам, що немає необхідності вибирати між Європою та Росією, як це робить єврокомісар із розширення Штефан Філе?
– Вони не обов’язково повинні робити вибір між двома можливостями у сенсі зовнішньої політики, культурного наближення чи іншого. Але ми, безумовно, хочемо, щоб вони вибрали нашу «європейську модель». Саме про це йдеться у критеріях для вступу до ЄС, ухвалених у Копенгагені. Але я часом називаю лідерів Східної Європи «колективним Тито» (на пам’ять про колишнього керівника колишньої Югославії Йосипа Броз Тита). Вони не обов’язково хочуть вибирати і грають у еквілібристів, що балансують між Сходом і Заходом, щоб витягувати ресурси з обох сторін. Вони зацікавлені у тому, щоб продовжити це балансування якомога довше.
– Але врешті-решт, чи в інтересах Євросоюзу обмежувати співробітництво щодо «поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі» та лібералізації віз, як ми це наразі с постерігаємо?
– Ми до цього ще не дійшли. Візьміть для прикладу ту ж Україну – найважливішу державу з 6 учасниць. Абсолютно не зрозуміло, чи угода щодо зони вільної торгівлі набере чинності у найближчому майбутньому. Переконаний, що це буде не цього року, хоча українці й домагаються саме цього. Я гадаю, що якби ці дві речі були досягнуті, то змінилося б багато чого. Поглиблена зона вільної торгівлі суттєво змінить економіку регіону. Лібералізація віз, звичайно дуже вплине на громадську думку на користь Євросоюзу. Отже, дві речі, про які йде мова, не другорядні. Але ми не спроможні навіть наблизитися до цього. Адже спочатку нам слід самим зробити крок до взаємодії з цими шістьма державами.
Брюссель – Минув рівно рік із того часу, як у піднесеній святковій атмосфері Європейський Союз оголосив про старт перспективної ініціативи «Східне партнерство». Але виглядає на те, що за цей час програма зближення з Україною, Білоруссю, Молдовою, Грузією, Вірменією та Азербайджаном не принесла жодних відчутних результатів. Причому ні Євросоюзові, ні країнам-учасницям. Із одного боку, європейську співдружність поглинули «домашні» економічні й інституційні проблеми. З іншого, Україна з її новим керівництвом взялася за поглиблення зв’язків із Росією. А такі країни, як Грузія, здається, приходять до висновку, що нічого корисного з цього починання не буде. Прокоментувати перспективи «Східного партнерства» Радіо Свобода попросило Ендрю Вілсона, старшого наукового співробітника Європейської ради з зовнішніх відносин.