Київ – «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів» – такі назви мають книги документально-художньої трилогії Михайла Андрусяка. Перша книга вийшла друком ще 2001 року. І ось тепер уся трилогія удостоєна Національної премії імені Тараса Шевченка. Як же вдалося зібрати таку кількість унікальної інформації та фотографій, Радіо Свобода розпитало у Михайла Андрусяка.
– Як вдалося «розговорити» цих людей?
До кожного мого співбесідника, майбутнього героя книг, я підбирав індивідуальний підхід. Якщо Мирослава Симчича ( Кривоноса) просити усе розповісти не було потреби, то інших доводилося переконувати. Симчич хіба що часом сердився на мене за надмірну прискіпливість, мовляв, «мене у КДБ так не допитували, як ти тепер».
Хоча все ж мені говорити з цими людьми було легше, аніж іншим. Адже я сам з родини вояків УПА, політв’язнів, восьмеро найрідніших людей моїх батьків загинули у тій боротьбі. Тому відпочатку мені довіряли, тому й розповідали, тому й давали світлини. Я жодного фото не загубив, усі повернув, бо ціни тим світлинам немає – вони винесені з криївок, з боїв, з часу, який кілька десятиліть був просто табуйованим. І це така важка правда, що й досі є люди, які бояться розповідати.
– Чому вони бояться?
Я проаналізував ситуацію й прийшов до висновку, що люди й досі найбільше бояться через ті псевдозагони – спецзагони НКВС, які видавали себе за вояків УПА. Вони грабували й вбивали, а правда про них почала відкриватися лише недавно.
Так видається, що я був чи не першим в Україні з тих, хто підняв цю тему. Я першим назвав імена тих офіцерів КДБ, які організовували ці загони й самі брали участь у провокаціях. Таким, зокрема, є полковник КДБ Захаров, якого впізнала на світлині моя мама, бо він особисто катував її у 1945 році, коли очолював МГБ у райцентрі Городенка. Я опублікував цю світлину у 1990-у році у газеті «Агро» і назвав справжні імена псевдоповстанців і те, ким вони були насправді. Тоді до мене почали звертатися люди і розповідати правду. Пам’ятаю, до мене прийшла жінка і сказала, що вона теж упізнала Захарова. Він у неї на очах повісив її маму, видаючи себе за повстанця.
– Що змінилося тепер, чи стало легше зараз дізнаватися правду?
– Тепер зусиллями істориків, співробітників СБУ, керівника Архіву СБУ – Володимира Вятровича вже розсекречено дуже багато таких псевдобоївок, що діяли по всій території України. Багато документів знайдено й опубліковано. Зараз це вже поставлено на наукову основу. Але збирати свідчення очевидців дедалі важче, бо час бере своє – йдуть з життя й вояки УПА й співробітники НКВС-КДБ.
– Яка історія з почутих Вас вразила найбільше?
– Кожна історія для мене надзвичайно важлива й цікава. Але найближчою для мне є, звісно, історія моїх батьків. Розпочинав я зі спогадів моєї мами. У її родині загинуло 5-ро: мати, брати й сестри. Вона сама у 18 років потрапила у руки того полковника Захарова, уродженця Володимирської області Росії, паталогічного людиноненависника. Він ненавидів не лише українців, а й усіх людей. Захаров катував мою маму 2 тижні і, подумавши, що вона померла, наказав викинути її тіло на смітник. Але мама, як виявилося, була ще живою. Тож, коли вона подала ознаки життя, її провели через «швидкий і гуманний» радянський суд і відправили етапом до Воркути. Вона там пробула усі 10 років – від дзвінка до дзвінка – кілька разів ще мала померти, але кожного разу Бог її рятував.
З батькової сторони загинуло троє. Сам він брав участь навесні 1944-го року у так званому Буковинському поході, де з кількох сотень неозброєних хлопців у живих залишилось кілька десятків. Тоді йому вдалося вижити і він потому ще довго воював в УПА в Карпатах. Але кожна людина, кожен мій герой надавав неоціненну інформацію. Причому дуже важливими є деталі, адже часом те, з якого боку дув вітер, якої висоти був сніговий покрив, звідки світило сонце, надавало можливість максимально точно відтворити події. Я потім практично побував у всіх тих місцях, які описали мої герої.
Важко було говорити з керівниками підпілля або загонів УПА – вони були дуже лаконічними й спочатку надавали тільки загальні відомості, наприклад, звідки й куди перемістився загін. Я тоді ставив багато дрібних запитань, щоб оживити спогади. Це часто спочатку викликало непорозуміння й навіть роздратування. Та я терпляче пояснював, що без деталей не вдасться все згадати й потім описати. Найважче мені було розмовляти з Василем Куком, а між тим, ця людина, вже нині покійна, знала якщо не все, то майже все.
– Що рухало тими людьми? Що дозволяло їм проходити усі ті випробування?
– Я завжди кажу, що якщо хочете бодай наблизитися до розуміння того, як їм тоді велося, візьміть з собою трохи їсти-пити та закрийтеся у підвалі хоча б на чотири дні. Досі ще ніхто мені не сказав, що то легко, навіть попри те, що нікому нічого не загрожує. А тоді молоді хлопці й дівчата жили і боролися у нелюдських умовах, ще й розвивалися, вчилися, займалися вишколом. Вони були чисті душею й сильні духом, тому й витримували ті страшні випробування. Вони були виховані на історії української звитяги й боротьби за незалежність. Була Козаччина, була армія УНР, були Крути, був Базар, була УГА – і те покоління постало на цій історії.
Я дуже рано зрозумів, що мої батьки є особливими людьми. Я спостерігав за ними й за їхніми друзями, я по суті разом з ними жив « у внутрішньому підпіллі». Я намагався зрозуміти, чому й за що вони боролися і завдяки чому вижили. Відповідь одна: вони вірили у ту справу, яку робили, вірили в Україну і в Бога. Ці люди трималися й тримаються на вірі й силі духу.
– Як Ви оцінюєте останні президентські Укази Віктора Ющенка щодо УПА та Бандери?
– Ці Укази Ющенка запізнилися, але краще пізніше, ніж ніколи. І ми тут маємо повне моральне правло не зважати на якісь реакції з боку сусідніх держав чи певних політичних діячів. Історична правда полягає у тому, що Україна довгий час перебувала була під окупацією панської Польщі, більшовицької Росії, нацистської Німеччини. І був спротив цій окупації. І були герої, які жертвували своїм життям задля визволення з-під окупації й здобуття незалежності. Кожен народ має своїх героїв і шанує їх, і ніхто не має права відмовляти у цьому українцям тільки тому, що ми так довго не мали своєї державності.