Сімферополь – 56-ту річницю входження Криму до складу України, що відзначалася минулого тижня (19 лютого), в Києві принципово не помітили. Ні тодішній Президент Віктор Ющенко, ні Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, ні Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, а що вже говорити про переможця президентських виборів Віктора Януковича! До слова, усі четверо не забули і надіслали вітання до 19 річниці незаконного всекримського референдуму, що всупереч тодішньому законодавству СРСР пройшов 20 січня 1991 року.
Не дивно, що жодних офіційних святкувань із приводу завершення формування території сучасної України в Сімферополі, як і в решті населених пунктів півострова, не було. Українська громада півострова, розколота останніми подіями довкола газети «Кримська світлиця», і досі виясняє всередині себе стосунки, а кримські татари, приголомшені численними зрадами Віктора Ющенка і програшем Юлії Тимошенко, останнім часом намагаються не мати справи з українськими політиками і дистанціюватися від усього українського.
Відзначилися лише проросійські радикали: активісти «Російського фронту» під стінами Генконсульства Росії спалили портрети покійного радянського лідера Микити Хрущова, а прихильники «Російської єдності» під скандування «Севастополь! Крим! Росія!» провели факельну ходу центральними вулицями Сімферополя. Втім, для більшості кримчан ця дата залишилася абсолютно непоміченою, і, найімовірніше, невідомою.
Розуміння і врахування інтересів
Звичайно, можна жалкувати з того, що кримчани та кримська влада так байдужі до історичних віх державотворення в Україні. Разом із тим, світлою стороною цього факту є мізерна кількість (не більше сотні загалом) учасників антиукраїнських акцій, що пройшли 19 лютого. Слід також порадіти тому, що в Києві ніхто не додумався ухвалити до історичної дати рішення про спорудження в Сімферополі та Севастополі пам’ятників Шухевичеві і про перейменування Первомайська та Красногвардійська у, відповідно, Бандерівськ і Петлюрівськ.
Лише на перший погляд це виглядає фантастично. Але ж цілком реальними є вимоги чиновників Нацради з телебачення і радіомовлення про 80%, а подекуди і 100% українськомовного мовлення кримських теле- і радіоканалів. Чи спроби запровадити викладання частини предметів українською мовою одночасно в усіх російсько- і кримськотатарськомовних школах (а це 98% загальної кількості кримських шкіл). Чи бездумне переведення всіх кримських кінотеатрів (в тому числі і в курортних регіонах) на показ фільмів із українськомовним дубляжем або титруванням.
І все це робилося з помпою та відповідним інформаційним шумом. На це з такою ж помпою та галасом проросійські радикали організовували відверто ксенофобні та антидержавницькі акції протесту, а кримські високопосадовці у своїх політичних кампаніях використовували (і досі використовують) такі рішення київських чиновників як приклади «насильницької українізації».
І це при тому, що місцеві телеканали уже за місяць повернулися до мовлення переважно російською, у більшості російсько- і кримськотатарськомовних шкіл Криму українську мову тепер майже не почути, а в кінотеатрах лише окремі фільми на рідкісних сеансах ідуть українською.
Результат виявився майже нульовим, а політичних балів різного ґатунку українофоби набрали не для однієї виборчої кампанії. Навіть виходячи лише з політичного погляду, хіба не мусили б столичні чиновники і депутати розуміти та враховувати особливості Кримського півострова? Хіба є ще десь в державі інша автономна республіка? Чи місто з особливим адміністративним статусом, де базується іноземний ф лот? Чи є в державі ще регіон, де українці за національністю складають лише чверть, а українськомовні – тільки десяту частину населення? Де російська більшість так переконливо історично обґрунтовує своє культурне домінування? Де облаштовуються раніше депортовані кримські татари, які ще не так давно мали тут свою державність і навіть державу, які тут сформувались як нація, і які не мають іншої батьківщини за межами півострова? Чи так відчутні ще десь в Україні геополітичні вітри суперництва православ’я з ісламом, європейського з російським капіталом, вашингтонського з московським впливом?
Очевидно, що розумна політика центру стосовно своєї автономії мала б передбачати особливі умови дії частини законів та інших нормативних актів на її території. Зокрема, стосовно тих сфер, які є надто чутливими для регіону чи підпадають під повноваження автономної республіки, що чітко окреслені ухваленою законом України Конституцією АРК. Це і земельна сфера, і культурно-освітня, і релігійна. Бо, якщо слова попереднього Президента про «єдину церкву в єдиній державі» і нового, про «дві мови – одна держава», кримські татари хоч і критикують, але розуміють, що це політичні заяви, то законодавчі ігри довкола «відродження українського козацтва» уже призвели до засилля на півострові структур «кримського казачества» і цілком справедливо поставили питання про реальне «відродження» кримськотатарських «аскерів».
Допомога
Із розпадом СРСР і поверненням кримськотатарського народу на батьківщину процеси русифікації і детатаризації Криму сповільнилися. Але метастази агресивного совка так вразили півострів і кримчан, що без допомоги решти України тут не обійтися.
Але допомога ця має бути не «поїздами дружби», коли радикали приїжджали для «демонстрації прапору і духу», а після цього кримське суспільство що довго заспокоювалося і втихомирювало свої «гарячі голови».
Не слід «допомагати» і вбухуванням мільйонів гривень у сумнівні економічні проекти, які досі закінчувалися «братським розпилюванням» бюджетних коштів місцевими і київськими чиновниками – хоча це теж свого роду «інтеграція» чиновництва.
Адже реальність нині така, що і на двадцятому році незалежності найміцніше прив’язує півострів до материка саме такий спільний «розпил» державних грошей. В інших аспектах Крим і решта України слабко інтегровані: як свідчать одні з останніх опитувань Центру Разумкова, більшість кримчан не відчувають себе частиною української політичної нації – лише 40% сприймають Україну своєю батьківщиною і менш як 20% у тій чи іншій мірі відчувають до неї патріотизм.
Насамперед, для виправлення ситуації потрібне негайне ухвалення законів, які відновлюють права раніше депортованих за національною ознакою громадян та регулюють статус кримськотатарського народу в Україні. Вони не тільки визначать, хто може користуватися статусом «депортований» та отримати компенсацію від держави, яка на своїй території є правонаступником СРСР, але й знімуть напруженість серед кримських татар, які і через чверть століття після початку репатріації почуваються ображеними і зневаженими державою та суспільством.
Більшість місцевих і київських експертів переконані, що ухвалення цих документів набагато важливіше для інтеграції Криму, аніж декларування в Держбюджеті мільйонів гривень на облаштування репатріантів, які, зрештою, власне до самих раніше депортованих майже не доходять.
Не менш важлива і культурно-освітня сфера, де інтеграційні процеси найбільш вразливі. Міністерству освіти і науки слід підтримати ініціативу кількох західноукраїнських вишів, які наприкінці 1990-х багато років виділяли невеликі квоти для студентів із АРК і Севастополя. Як правило, кримчани неохоче виїжджають на навчання за межі півострова, але якщо створити відповідні умови, то охочих скористатися такою можливістю буде багато. І досвід свідчить, що абсолютна більшість таких випускників повертається додому з гарним знанням української мови і значно ширшими поглядами на європейську і внутрішньоукраїнську інтеграцію.
В останні роки чомусь майже припинилися популярні наприкінці минулого століття взаємні обміни між школярами Криму і Західної України. Тоді тисячі кримських дітей на новорічно-різдвяні свята їхали на Галичину, Волинь і Буковину, а влітку малі жителі цих регіонів відвідували своїх нових кримських друзів. Наскільки відомо, кошти на дитячі і молодіжні програми щороку надає Мінмолодьспорт України, певні фінанси на це мають і обласні державні адміністрації.
Спільні проекти в різних сферах розбудови громадянського суспільства в Криму могли б реалізовувати і неурядові організації з різних регіонів України. Зараз на півострові розпочала роботу ціла низка іноземних і міжнародних донорських організацій і програм із великими бюджетами, метою яких є послаблення етнополітичної напруженості в регіоні. Цьому ж сприятиме інтеграція кримчан в громадянське суспільство України.
Тож від їхнього залучення до різних мас-медійних, антикорупційних, правозахисних, гендерних, дитячих програм і кампаній, досвід проведення яких мають неурядові організації з інших регіонів України, від широкого включення кримчан до загальноукраїнських громадянських мереж – виграють усі, насамперед – Крим.
Послідовність
Чим-чим, а саме послідовністю державна політика щодо Криму ніколи не вирізнялася. Це в меншій мірі стосується епохи Кучми, а от у часи Президента Ющенка і прем’єрів Януковича, Єханурова і Тимошенко таких прикладів аж занадто багато.
Можна пригадати численні президентські розпорядження та урядові комісії, що мали на меті врегулювання земельної проблеми в Криму. Нині вона ще більш корумпована і гостра. Скільки Президент видавав указів, РНБО та уряд ухвалював рішень про інформаційну безпеку в Криму, а завершилося все спробою закриття газети «Флот України» в Севастополі та розгромом газети «Кримська світлиця» в Сімферополі. Плани ж відкриття продержавницьких російськомовних видань залишилися планами, а на шпальтах кримськотатарської преси, що видається на бюджетні кошти, державницька тематика практично повністю зникла.
Діяльність же українських спецслужб на запобігання загрозам безпеці України лише в останні два-три роки стала системною і результативною. До активу можна зарахувати викриття двох російських дипломатів, що втручалися в українські внутрішні справи в Криму, витурення підрозділу ФСБ Росії з Севастополя, судові справи щодо кількох кримських сепаратистів, закриття через суд радикальних молодіжних організацій «Прорив» та «Євразійський союз молоді Криму», а також обмеження діяльності екстремістського крила організацій «нетрадиційного ісламу».
Пасив, як вважають місцеві оглядачі, може настати після призначення новим Президентом нового начальника СБУ. Активізація російських шпигунів під дипломатичним прикриттям, повернення на Чорноморський флот «феесбешної» бригади, виправдання сепаратистів, створення нових радикальних антиукраїнських організацій, поширення впливу ісламських фундаменталістів – стануть свідченнями непослідовності української влади та її поразки у Криму.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Відзначилися лише проросійські радикали: активісти «Російського фронту» під стінами Генконсульства Росії спалили портрети покійного радянського лідера Микити Хрущова, а прихильники «Російської єдності» під скандування «Севастополь! Крим! Росія!» провели факельну ходу центральними вулицями Сімферополя. Втім, для більшості кримчан ця дата залишилася абсолютно непоміченою, і, найімовірніше, невідомою.
Розуміння і врахування інтересів
Звичайно, можна жалкувати з того, що кримчани та кримська влада так байдужі до історичних віх державотворення в Україні. Разом із тим, світлою стороною цього факту є мізерна кількість (не більше сотні загалом) учасників антиукраїнських акцій, що пройшли 19 лютого. Слід також порадіти тому, що в Києві ніхто не додумався ухвалити до історичної дати рішення про спорудження в Сімферополі та Севастополі пам’ятників Шухевичеві і про перейменування Первомайська та Красногвардійська у, відповідно, Бандерівськ і Петлюрівськ.
Лише на перший погляд це виглядає фантастично. Але ж цілком реальними є вимоги чиновників Нацради з телебачення і радіомовлення про 80%, а подекуди і 100% українськомовного мовлення кримських теле- і радіоканалів. Чи спроби запровадити викладання частини предметів українською мовою одночасно в усіх російсько- і кримськотатарськомовних школах (а це 98% загальної кількості кримських шкіл). Чи бездумне переведення всіх кримських кінотеатрів (в тому числі і в курортних регіонах) на показ фільмів із українськомовним дубляжем або титруванням.
І все це робилося з помпою та відповідним інформаційним шумом. На це з такою ж помпою та галасом проросійські радикали організовували відверто ксенофобні та антидержавницькі акції протесту, а кримські високопосадовці у своїх політичних кампаніях використовували (і досі використовують) такі рішення київських чиновників як приклади «насильницької українізації».
І це при тому, що місцеві телеканали уже за місяць повернулися до мовлення переважно російською, у більшості російсько- і кримськотатарськомовних шкіл Криму українську мову тепер майже не почути, а в кінотеатрах лише окремі фільми на рідкісних сеансах ідуть українською.
Результат виявився майже нульовим, а політичних балів різного ґатунку українофоби набрали не для однієї виборчої кампанії. Навіть виходячи лише з політичного погляду, хіба не мусили б столичні чиновники і депутати розуміти та враховувати особливості Кримського півострова? Хіба є ще десь в державі інша автономна республіка? Чи місто з особливим адміністративним статусом, де базується іноземний ф лот? Чи є в державі ще регіон, де українці за національністю складають лише чверть, а українськомовні – тільки десяту частину населення? Де російська більшість так переконливо історично обґрунтовує своє культурне домінування? Де облаштовуються раніше депортовані кримські татари, які ще не так давно мали тут свою державність і навіть державу, які тут сформувались як нація, і які не мають іншої батьківщини за межами півострова? Чи так відчутні ще десь в Україні геополітичні вітри суперництва православ’я з ісламом, європейського з російським капіталом, вашингтонського з московським впливом?
Очевидно, що розумна політика центру стосовно своєї автономії мала б передбачати особливі умови дії частини законів та інших нормативних актів на її території. Зокрема, стосовно тих сфер, які є надто чутливими для регіону чи підпадають під повноваження автономної республіки, що чітко окреслені ухваленою законом України Конституцією АРК. Це і земельна сфера, і культурно-освітня, і релігійна. Бо, якщо слова попереднього Президента про «єдину церкву в єдиній державі» і нового, про «дві мови – одна держава», кримські татари хоч і критикують, але розуміють, що це політичні заяви, то законодавчі ігри довкола «відродження українського козацтва» уже призвели до засилля на півострові структур «кримського казачества» і цілком справедливо поставили питання про реальне «відродження» кримськотатарських «аскерів».
Допомога
Із розпадом СРСР і поверненням кримськотатарського народу на батьківщину процеси русифікації і детатаризації Криму сповільнилися. Але метастази агресивного совка так вразили півострів і кримчан, що без допомоги решти України тут не обійтися.
Але допомога ця має бути не «поїздами дружби», коли радикали приїжджали для «демонстрації прапору і духу», а після цього кримське суспільство що довго заспокоювалося і втихомирювало свої «гарячі голови».
Не слід «допомагати» і вбухуванням мільйонів гривень у сумнівні економічні проекти, які досі закінчувалися «братським розпилюванням» бюджетних коштів місцевими і київськими чиновниками – хоча це теж свого роду «інтеграція» чиновництва.
Адже реальність нині така, що і на двадцятому році незалежності найміцніше прив’язує півострів до материка саме такий спільний «розпил» державних грошей. В інших аспектах Крим і решта України слабко інтегровані: як свідчать одні з останніх опитувань Центру Разумкова, більшість кримчан не відчувають себе частиною української політичної нації – лише 40% сприймають Україну своєю батьківщиною і менш як 20% у тій чи іншій мірі відчувають до неї патріотизм.
Насамперед, для виправлення ситуації потрібне негайне ухвалення законів, які відновлюють права раніше депортованих за національною ознакою громадян та регулюють статус кримськотатарського народу в Україні. Вони не тільки визначать, хто може користуватися статусом «депортований» та отримати компенсацію від держави, яка на своїй території є правонаступником СРСР, але й знімуть напруженість серед кримських татар, які і через чверть століття після початку репатріації почуваються ображеними і зневаженими державою та суспільством.
Більшість місцевих і київських експертів переконані, що ухвалення цих документів набагато важливіше для інтеграції Криму, аніж декларування в Держбюджеті мільйонів гривень на облаштування репатріантів, які, зрештою, власне до самих раніше депортованих майже не доходять.
Не менш важлива і культурно-освітня сфера, де інтеграційні процеси найбільш вразливі. Міністерству освіти і науки слід підтримати ініціативу кількох західноукраїнських вишів, які наприкінці 1990-х багато років виділяли невеликі квоти для студентів із АРК і Севастополя. Як правило, кримчани неохоче виїжджають на навчання за межі півострова, але якщо створити відповідні умови, то охочих скористатися такою можливістю буде багато. І досвід свідчить, що абсолютна більшість таких випускників повертається додому з гарним знанням української мови і значно ширшими поглядами на європейську і внутрішньоукраїнську інтеграцію.
В останні роки чомусь майже припинилися популярні наприкінці минулого століття взаємні обміни між школярами Криму і Західної України. Тоді тисячі кримських дітей на новорічно-різдвяні свята їхали на Галичину, Волинь і Буковину, а влітку малі жителі цих регіонів відвідували своїх нових кримських друзів. Наскільки відомо, кошти на дитячі і молодіжні програми щороку надає Мінмолодьспорт України, певні фінанси на це мають і обласні державні адміністрації.
Спільні проекти в різних сферах розбудови громадянського суспільства в Криму могли б реалізовувати і неурядові організації з різних регіонів України. Зараз на півострові розпочала роботу ціла низка іноземних і міжнародних донорських організацій і програм із великими бюджетами, метою яких є послаблення етнополітичної напруженості в регіоні. Цьому ж сприятиме інтеграція кримчан в громадянське суспільство України.
Тож від їхнього залучення до різних мас-медійних, антикорупційних, правозахисних, гендерних, дитячих програм і кампаній, досвід проведення яких мають неурядові організації з інших регіонів України, від широкого включення кримчан до загальноукраїнських громадянських мереж – виграють усі, насамперед – Крим.
Послідовність
Чим-чим, а саме послідовністю державна політика щодо Криму ніколи не вирізнялася. Це в меншій мірі стосується епохи Кучми, а от у часи Президента Ющенка і прем’єрів Януковича, Єханурова і Тимошенко таких прикладів аж занадто багато.
Можна пригадати численні президентські розпорядження та урядові комісії, що мали на меті врегулювання земельної проблеми в Криму. Нині вона ще більш корумпована і гостра. Скільки Президент видавав указів, РНБО та уряд ухвалював рішень про інформаційну безпеку в Криму, а завершилося все спробою закриття газети «Флот України» в Севастополі та розгромом газети «Кримська світлиця» в Сімферополі. Плани ж відкриття продержавницьких російськомовних видань залишилися планами, а на шпальтах кримськотатарської преси, що видається на бюджетні кошти, державницька тематика практично повністю зникла.
Діяльність же українських спецслужб на запобігання загрозам безпеці України лише в останні два-три роки стала системною і результативною. До активу можна зарахувати викриття двох російських дипломатів, що втручалися в українські внутрішні справи в Криму, витурення підрозділу ФСБ Росії з Севастополя, судові справи щодо кількох кримських сепаратистів, закриття через суд радикальних молодіжних організацій «Прорив» та «Євразійський союз молоді Криму», а також обмеження діяльності екстремістського крила організацій «нетрадиційного ісламу».
Пасив, як вважають місцеві оглядачі, може настати після призначення новим Президентом нового начальника СБУ. Активізація російських шпигунів під дипломатичним прикриттям, повернення на Чорноморський флот «феесбешної» бригади, виправдання сепаратистів, створення нових радикальних антиукраїнських організацій, поширення впливу ісламських фундаменталістів – стануть свідченнями непослідовності української влади та її поразки у Криму.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.