Київ – У Києві до 25-х роковин Чорнобильської катастрофи відкрили виставку фотохудожниці з Українського інституту сучасного мистецтва у США Люби Маркевич. На її світлинах – Чорнобильська зона, спорожнілі села довкола ЧАЕС, покинуті людьми школи і житлові будинки. «Чорнобиль – це страшний чорний біль, що оселився у людських душах назавжди», – стверджує Люба Маркевич. В інтерв’ю Радіо Свобода вона розповідає про свої поїздки до Чорнобильської зони влітку 2006 року та взимку минулого року.
– Чорнобиль для мене видавався страшним, загадковим, небезпечним місцем. Але я хотіла туди поїхати. Як Україна стала незалежною, мені запропонували відвідати Чорнобильську зону і саму атомну станцію. Звичайно, я погодилась! І в мене провідником був полковник українського війська, який мені дозволив усюди ходити. То було літо – Святого Іллі, 2 серпня. Мій провідник, його колеги, які працювали у зоні, дозволили мені всюди ходити. Я заходила у місті Чорнобилі всередину будинків, фотографувала те, що бачила там. І також робила світлини на вулицях, фотографувала чудові поліські краєвиди.
А найперше, що я зробила, – зайшла до будинку, де жили ліквідатори. На дверях було дерево і живі квіти! Це якась рослина, подібна до плюща, обвила ті двері, і якраз була вся уквітчана. І я ту дивну красу сфотографувала, бо ж раніше мені видавалось, що Чорнобиль – це мертве місце, або смертельно хворе – аж раптом побачила, що і там життя продовжується!
– Пані Маркевич, на Ваших світлинах можна побачити інструкції для тих, хто приїжджає в Чорнобильську зону. Чому Ви обрали, так би мовити, «героями фотографій» ці офіційні папери?
– На вході до того будинку вивішені всі правила, що ліквідатори мають робити. І одне, що мене неймовірно вразило, – те, що там було написано: «Перед тим, як заходити у приміщення, зніміть свій одяг, перевдягніться!» Що за іронія?! Адже навіть одяг із тканини, міцнішої від звичної для нас джинсової, захистити від радіації не може! А ті люди справді перевдягались, і вони вважали, що то був захист. І ще мене вразило, що на Святого Іллі у Чорнобильській зоні по селах церкви відкриті: священики приїздять, щоб на християнські свята служити Служби Божі, і приходять «самосели» та їхні родичі, яких відселено, які в інших місцях живуть.
– У Вас майже двісті світлин із «самоселами». Які враження від спілкування з ними?
– Так, під час поїздок до Чорнобильської зони я познайомилась з кількома старими жінками-«самоселами». Дехто з них переховувався у травні 1986 року, бо не хотів їхати геть від рідної домівки. Дехто повернувся років із 10 тому, а то і більше. Одна з жінок, якій я присвятила знімок «Туга. Чорнобильські сльози», пояснила: «Нашу родину у місто переселили. Вже діти та онуки у мене дорослі. Всі працюють, їм нема коли зі мною спілкуватися, тож я і повернулась у село. А вони спершу переживали за мене, а потім просто стали приїжджати і провідувати».
– Серед Ваших фотографій чимала кількість тих, що зроблені у Прип’яті, у шкільному класі. Чи відома Вам історія того місця?
– Так, я була у Прип’яті. Мені кожен раз, як я проговорюю, думаю, – то є таке страшне місце! Мені здавалось, що я на Місяці, що там нема повітря, що я дихаю невідомо чим. Така тиша неймовірна була! То я пішла до школи, зайшла до кожної кімнати. Там були кімнати, де книжки були порозкидані повсюди. І я те сфотографувала. Зайшла до класу географії, там на дошці написано імена людей, телефони і написано: «Подзвони до мене!», «Я тебе люблю!» Я запитала полковника, що то є, він сказав, що до Прип’яті нікому не дозволяють приходити (приїздити), окрім колишніх учнів. Ті учні приходять до свого класу, пишуть одне одному, залишають номери мобілок та електронну пошту. Для тих учорашніх школярів ці старі класи у місті, в якому 25 років ніхто не живе, стали місцем зустрічі, таким собі перехрестям між їхніми життями до і після Чорнобильської катастрофи.
А найперше, що я зробила, – зайшла до будинку, де жили ліквідатори. На дверях було дерево і живі квіти! Це якась рослина, подібна до плюща, обвила ті двері, і якраз була вся уквітчана. І я ту дивну красу сфотографувала, бо ж раніше мені видавалось, що Чорнобиль – це мертве місце, або смертельно хворе – аж раптом побачила, що і там життя продовжується!
– Пані Маркевич, на Ваших світлинах можна побачити інструкції для тих, хто приїжджає в Чорнобильську зону. Чому Ви обрали, так би мовити, «героями фотографій» ці офіційні папери?
– На вході до того будинку вивішені всі правила, що ліквідатори мають робити. І одне, що мене неймовірно вразило, – те, що там було написано: «Перед тим, як заходити у приміщення, зніміть свій одяг, перевдягніться!» Що за іронія?! Адже навіть одяг із тканини, міцнішої від звичної для нас джинсової, захистити від радіації не може! А ті люди справді перевдягались, і вони вважали, що то був захист. І ще мене вразило, що на Святого Іллі у Чорнобильській зоні по селах церкви відкриті: священики приїздять, щоб на християнські свята служити Служби Божі, і приходять «самосели» та їхні родичі, яких відселено, які в інших місцях живуть.
– У Вас майже двісті світлин із «самоселами». Які враження від спілкування з ними?
– Так, під час поїздок до Чорнобильської зони я познайомилась з кількома старими жінками-«самоселами». Дехто з них переховувався у травні 1986 року, бо не хотів їхати геть від рідної домівки. Дехто повернувся років із 10 тому, а то і більше. Одна з жінок, якій я присвятила знімок «Туга. Чорнобильські сльози», пояснила: «Нашу родину у місто переселили. Вже діти та онуки у мене дорослі. Всі працюють, їм нема коли зі мною спілкуватися, тож я і повернулась у село. А вони спершу переживали за мене, а потім просто стали приїжджати і провідувати».
– Серед Ваших фотографій чимала кількість тих, що зроблені у Прип’яті, у шкільному класі. Чи відома Вам історія того місця?
– Так, я була у Прип’яті. Мені кожен раз, як я проговорюю, думаю, – то є таке страшне місце! Мені здавалось, що я на Місяці, що там нема повітря, що я дихаю невідомо чим. Така тиша неймовірна була! То я пішла до школи, зайшла до кожної кімнати. Там були кімнати, де книжки були порозкидані повсюди. І я те сфотографувала. Зайшла до класу географії, там на дошці написано імена людей, телефони і написано: «Подзвони до мене!», «Я тебе люблю!» Я запитала полковника, що то є, він сказав, що до Прип’яті нікому не дозволяють приходити (приїздити), окрім колишніх учнів. Ті учні приходять до свого класу, пишуть одне одному, залишають номери мобілок та електронну пошту. Для тих учорашніх школярів ці старі класи у місті, в якому 25 років ніхто не живе, стали місцем зустрічі, таким собі перехрестям між їхніми життями до і після Чорнобильської катастрофи.