Прага – Упродовж останніх кількох місяців Євросоюз виступає зі спільними заявами з енергетичних питань. Всі учасники організації погоджуються, що треба дбати про диверсифікацію джерел енергопостачання, але коли доходить справа до конкретних проектів, то починаються тертя. Дехто навіть стверджує, що Німеччина більше дбає про себе, ніж про спільні інтереси ЄС.
Хто ставить палиці в колеса проекту «Набукко», який має постачати щороку 30 мільярдів кубометрів газу з Каспійського регіону і Близького Сходу до серця Європи? Наразі цей амбітний проект зник зі списку пріоритетів ЄС. А ті, хто його просувають, вказують пальцем на Німеччину.
Євросоюз вирішив зосередитися на проекті «Набукко» наприкінці січня, після українсько-російської газової кризи. Але це тривало недовго. Коли у березні Євросоюз затвердив 5 мільярдів євро на енергетику, то Німеччина домоглася, щоб ці гроші пішли лише на ті проекти, які почнуться до кінця 2010 року. Таким чином «Набукко», який мав стартувати в 2011 році, опинився на задвірках європейської політики.
Канцлер Німеччини Анґела Меркель каже, що ЄС не повинен фінансувати цей газогін доти, доки «Набукко» не забезпечить контрактів із державами-постачальниками газу. Деякі представники німецького уряду вважають, що взагалі не варто витрачати на нього бюджетні гроші, можна обійтися приватними спонсорами.
8 травня у Чехії, яка нині головує в ЄС, має зібратися велика енергетична конференція «Південний коридор: новий шовковий шлях». Але якщо спершу на ній збиралися говорити про долю «Набукко», то тепер це лише один із проектів, який будуть аналізувати.
Головний конкурент ¬«Набукко» – «Північний потік»
Фрідеманн Мюллер, який працює в Німецькому інституті міжнародних відносин та безпеки, пояснює чому офіційний Берлін скептично ставиться до «Набукко»: «Політика німецького уряду є значною мірою національною політикою, яка навіть не враховує інтереси всіх німецьких енергетичних компаній. Наприклад, фірма RWE проявила дуже сильний інтерес до «Набукко», але німецький уряд пристав на позицію двох великих німецьких імпортерів газу – компаній E-On Ruhrgas і BASF Wintershall».
16 квітня фірма RWE підписала меморандум порозуміння з Туркменистаном, який мав би бути одним із постачальників газу для «Набукко». Це не дивно, адже ця німецька компанія є одним із акціонерів «Набукко» (разом із австрійською OMV, угорською MOL, болгарською Bulgargaz, румунською Transgaz і турецькою Botas).
Ruhrgas i BASF займаються іншим проектом – «Північним потоком», який має постачати близько 55 мільярдів кубометрів газу з Росії до Німеччини по дну Балтійського моря з 2012 року. Звідти одна гілка газогону має піти до Чехії і Словаччини, а друга – аж до Великобританії.
Хоча цей проект активно підтримує офіційний Берлін, німецький енергетичний експерт Фрідеманн Мюллер сумнівається, що «Північний потік» піде на користь європейцям. «Я не думаю, що це в інтересах Європи, чи німецьких споживачів. Але цей проект значною мірою відображає інтереси цих двох компаній (Ruhrgas i BASF)», – зауважує Мюллер.
«Північний потік» може забезпечити європейців значною кількістю газу (десятою частиною від усього рівня споживання), але цей газогін не вирішить проблеми диверсифікації, адже головним постачальником далі залишається Росія.
Для Німеччини зручніші двосторонні угоди
Італійський енергетичний експерт Федеріко Бордонаро вказує на велику різницю між тим, як різні європейські держави бачать співпрацю з Москвою.
«Німеччина ставиться до Росії інакше, ніж, скажімо, Польща чи держави Балтії, Чехія чи Румунія і Болгарія. Для Німеччини Росія стала дуже цінним комерційним та енергетичним партнером. Німеччина з’ясувала, що вона може забезпечити свій доступ до стратегічних ресурсів, особливо газу, через двосторонні угоди з Росією», – говорить Бордонаро.
До слова, Німеччина так робить не одна. Інші великі країни, як Франція чи навіть Іспанія та Італія, також нарікають на те, що Євросоюз надто довго ухвалює спільні рішення, і надають перевагу двостороннім угодам. Але саме через такий різнобій енергетичну політику також називають ахіллесовою п’ятою об’єднаної Європи.
(Прага – Київ)
Євросоюз вирішив зосередитися на проекті «Набукко» наприкінці січня, після українсько-російської газової кризи. Але це тривало недовго. Коли у березні Євросоюз затвердив 5 мільярдів євро на енергетику, то Німеччина домоглася, щоб ці гроші пішли лише на ті проекти, які почнуться до кінця 2010 року. Таким чином «Набукко», який мав стартувати в 2011 році, опинився на задвірках європейської політики.
Канцлер Німеччини Анґела Меркель каже, що ЄС не повинен фінансувати цей газогін доти, доки «Набукко» не забезпечить контрактів із державами-постачальниками газу. Деякі представники німецького уряду вважають, що взагалі не варто витрачати на нього бюджетні гроші, можна обійтися приватними спонсорами.
8 травня у Чехії, яка нині головує в ЄС, має зібратися велика енергетична конференція «Південний коридор: новий шовковий шлях». Але якщо спершу на ній збиралися говорити про долю «Набукко», то тепер це лише один із проектів, який будуть аналізувати.
Головний конкурент ¬«Набукко» – «Північний потік»
Фрідеманн Мюллер, який працює в Німецькому інституті міжнародних відносин та безпеки, пояснює чому офіційний Берлін скептично ставиться до «Набукко»: «Політика німецького уряду є значною мірою національною політикою, яка навіть не враховує інтереси всіх німецьких енергетичних компаній. Наприклад, фірма RWE проявила дуже сильний інтерес до «Набукко», але німецький уряд пристав на позицію двох великих німецьких імпортерів газу – компаній E-On Ruhrgas і BASF Wintershall».
16 квітня фірма RWE підписала меморандум порозуміння з Туркменистаном, який мав би бути одним із постачальників газу для «Набукко». Це не дивно, адже ця німецька компанія є одним із акціонерів «Набукко» (разом із австрійською OMV, угорською MOL, болгарською Bulgargaz, румунською Transgaz і турецькою Botas).
Ruhrgas i BASF займаються іншим проектом – «Північним потоком», який має постачати близько 55 мільярдів кубометрів газу з Росії до Німеччини по дну Балтійського моря з 2012 року. Звідти одна гілка газогону має піти до Чехії і Словаччини, а друга – аж до Великобританії.
Хоча цей проект активно підтримує офіційний Берлін, німецький енергетичний експерт Фрідеманн Мюллер сумнівається, що «Північний потік» піде на користь європейцям. «Я не думаю, що це в інтересах Європи, чи німецьких споживачів. Але цей проект значною мірою відображає інтереси цих двох компаній (Ruhrgas i BASF)», – зауважує Мюллер.
«Північний потік» може забезпечити європейців значною кількістю газу (десятою частиною від усього рівня споживання), але цей газогін не вирішить проблеми диверсифікації, адже головним постачальником далі залишається Росія.
Для Німеччини зручніші двосторонні угоди
Італійський енергетичний експерт Федеріко Бордонаро вказує на велику різницю між тим, як різні європейські держави бачать співпрацю з Москвою.
«Німеччина ставиться до Росії інакше, ніж, скажімо, Польща чи держави Балтії, Чехія чи Румунія і Болгарія. Для Німеччини Росія стала дуже цінним комерційним та енергетичним партнером. Німеччина з’ясувала, що вона може забезпечити свій доступ до стратегічних ресурсів, особливо газу, через двосторонні угоди з Росією», – говорить Бордонаро.
До слова, Німеччина так робить не одна. Інші великі країни, як Франція чи навіть Іспанія та Італія, також нарікають на те, що Євросоюз надто довго ухвалює спільні рішення, і надають перевагу двостороннім угодам. Але саме через такий різнобій енергетичну політику також називають ахіллесовою п’ятою об’єднаної Європи.
(Прага – Київ)