Київ – Українсько-російські взаємини потребують дослідження чи психоаналітика, чи навіть «політичного психіатра». З одного боку, в Росії ще й досі не можуть і не хочуть зрозуміти, що сусідня країна зі столицею у Києві – це незалежна держава, котра тривалий час перебувала під імперським гнітом, але від часів отримання незалежності шукає своє місце як в культурному і етнічному, так і у політичному середовищі. З іншого боку, незалежна Україна ніяк не може позбавитися синдрому залежності від Росії, як культурно-ментальної, так й економічної.
Проте найгострішими питаннями у стосунках України із сусідами були і залишаються питання ціни на газ та нафту і їхнього гарантованого постачання, що на сьогодні є основними чинниками української енергетичної безпеки. Очевидно, що Україна має докорінно змінити свою енергетичну стратегію.
І в цьому сенсі нинішня криза для України має позитивний сенс, оскільки тепер замість поблажливо-іронічного реагування на українські зойки стосовно російського тиску Європа та й увесь світ отримали можливість наочно пересвідчитись, що цей тиск стосується і їх. Відтак європейці почали стрімко вибудовувати нові власні стратегії енергонезалежності і енергобезпеки. Проте «газова війна-2009» показує, що і російська сторона винесла із минулого певні уроки, діє більш грамотно і використовує Україну – всупереч її бажанню – як посередника в тиску на Європу, убиваючи при цьому двох зайців: як дискредитуючи в котрий раз Україну і переводячи її в роль більшою мірою об’єкта, а не суб’єкта міжнародних стосунків, так і демонструючи Європі її вразливість, вимагаючи відтак поступок стосовно так званої економічної інтеграції, а по суті необмеженої економічної експансії російських надмонополістів на терени демократичних держав.
Визнати, що українська сторона також винесла із цього достатні уроки й відреагувала адекватно, на жаль, не можна. Навіть, попри певну успішність на сьогодні дій уряду та Президента України, сказати, що ці дії адекватні, достатні і націлені на стратегію майбутнього, не виходить.
Стає все очевиднішим – треба відкинути парадигму зав’язки України на російські енергоресурси і розпочати стратегічну роботу по віднаходженню всіх альтернативних шляхів забезпечення енергоносіями України. І не лише через постачання із середньоазійських країн чи, навіть, із Близького Сходу, які розглядались до цього дня. Хоча, враховуючи середньострокову і довгострокову перспективу, рішення, котрі б мали лежати в основі української енергобезпеки є досить очевидні.
Альтернатива в альтернативних джерелах
На сьогодні енергоносії є здебільшого взаємозамінними. Відтак, якщо ми маємо скажімо, електроенергію чи вугілля, то їх можливо конвертувати у рідкі вуглеводні чи енергоносії іншого типу, котрі можна використовувати в турбінах енергогенеруючих електростанцій та на транспорті, котрі споживають найбільшу долю енергоносіїв в Україні.
Розробка і втілення проектів із вітрогенераторним устаткуванням в Україні країні триває вже два десятиліття. Проте країна так і не вийшла на належне забезпечення енергією із цього джерела. Світовий досвід вказує, що за комплексного підходу воно може бути прибутковим. Хоча тут найважливіший – саме чинник безпеки. За оцінками експертів країн, котрі мають досвід експлуатації вітрогенераторниих установок, Україна спроможна за рахунок вітру забезпечити себе енергоносіями від 30% і до 100% від загальної потреби. Безперечно, 100% це захмарний чинник, але 30% є та цифра, котрої реально досягти. І з огляду на те, що з допомогою країн Європи ми могли б досягти цього за досить короткий термін, років за п’ять, варто було б замислитися над цією альтернативою.
Україна має безпрецедентні на світових теренах потенції щодо виробництва біопалива. Розглядати це джерело як провідне на термін понад 20 років з огляду на можливе використання сільськогосподарських угідь в більш доцільних програмах не варто. Але можливість забезпечувати потреби українського енергосектору від 20% до 30% потреб – це суттєвий вклад до енергозабезпечення.
Відтак, уже в середньостроковому часовому проміжку Україна могла б забезпечити більш як наполовину своє енергоспоживання за рахунок двох альтернативних джерел. А беручи до уваги те, що і на сьогодні газовидобувний сектор України повністю спроможний покрити споживання газу населенням, можна сказати, що енергетична незалежність не лише від Росії, а взагалі від будь-кого, спроможна сягнути того рівня, котрий вважається стратегічно безпечним. Цебто до 70-80% споживання власних енергоресурсів.
Ще одне джерело, котре, за оцінками фахівців, має стати стратегічним для всього світу – використання енергії Сонця за допомогою кремнієвих панелей. В найближчі 5-10 років, ця галузь стане прибутковою, а враховуючи, що і на сьогодні вона в певних регіонах України є цілком рентабельною, можна розглядати цей напрям як стратегічно важливий. Україна має, як запаси сировини, так і науково-технологічні можливості, і, найважливіше, має підприємства, що можуть стати лідерами виробництва кремнієвих панелей. Аналітики прогнозують, що використання енергії сонця має в майбутньому перспективу не лише стовідсотково покрити потреби будь-якої країни, а й у кілька разів перевищити реальні сьогоднішні потреби.
В Україні за 20 останніх років, коли це стало можливим обговорювати без цензури, розмов про 3-5-кратне перевищення використання енергоресурсів на одиницю продукції в промисловості над витратами у розвинених країнах фактично нічого не змінилося. В країнах з реальною ринковою економікою це призвело б до зникнення підприємств або й цілих галузей. Фактично ці галузі є машинами по знищенню фінансів та інших ресурсів України, а не системою наповнення податків, як говорять економічні і політичні представники регіонів в котрих сконцентровані галузі із застарілими технологіями. Це – чи не найбільший резерв енергетичної безпеки.
Ефективне використання вугільних запасів Україні – ще один резерв енергобезпеки. Тут треба іти шляхом, яким пройшли США, Велика Британія і наразі й Польща, тобто застосувати сучасні технології, які дають не лише можливість фінансової ефективності й унеможливлюють великі людські втрати при видобутку вугілля, які сьогодні є в Україні, а й дають можливість використовувати менш потужні вугільні пласти і, дають набагато дешевший вихідний продукт. А вугільна галузь, за експертними оцінками, спроможна забезпечити українські потреби в енергоносіях до 30%.
Така галузь, як використання енергії побутового сміття, котра має ще й і екологічний аспект, в Україні фактично не використовується зовсім. Хоча належне обладнання є на сьогодні уже обкатаним на європейських та американських теренах і подібні підприємства показали свою ефективність й екологічну чистоту. В той же час, енергія, генерована заводами, котрі повністю ліквідують сміття в мегаполісах, може забезпечувати електроенергією цей же самий мегаполіс до 30%.
Україна не є енергетично бідною державою
Іншими словами, Україна не є вже такою енергетично бідною, як це хочуть показати суспільству деякі українські політичні і економічні лідери. Меркантильні інтереси певних кіл не дають використовувати ці багатства на користь країни і суспільства. Адже набагато простіше, нічого не роблячи, отримувати свій відсоток за транспортування і дерибан на теренах України російського газу і нафти, аніж займатися стратегічними програмами структурних змін у галузі єнергобезпеки. Прибуток в галузях, вигідних Україні, набагато важче сховати у Швейцарії чи на Кіпрі, аніж транзитний прибуток від продажу чужих ресурсів. Це і є відповіддю на запитання, чому до цього часу ніхто, крім науковців, не займався прозорими і очевидними програмами енергобезпеки країни.
Неготовність ведення прозорого бізнесу, бізнесу світового рівня, а також небажання вести стратегічні проекти на благо не лише власної кишені, а й країни та суспільства стоїть загрозою номер один щодо української енергобезпеки. І плач про фатальну вразливість України, неспроможність її стати самодостатньою у цій галузі є лише наслідком. Особам, які сидять на російських нафтогазових трубах, невигідно, щоб Україна стала спроможною до вироблення власних енергоресурсів й до відстеження діяльності таких «суб’єктів» підприємницької діяльності.
Можливо, завчасним є використання чинника, пов’язаного із тим, що Україна має стратегічні запаси як нафти так і газу, котрі спроможні зробити її одною із провідних енергетичних потуг якщо не світу, то Європи. Важливо було б залишити щось і для грядущих поколінь. Хоча невикористання цих ресурсів пояснюється зовсім не любов’ю українських олігархічних кланів до прийдешніх поколінь, а швидше тим, що кожен із них плекає надію, говорячи словами Лао-Цзи, побачити церемонію відправлення в кращий світ своїх конкурентів.
Росія на сьогодні вичерпала шлях екстенсивного використання власного нафтогазового потенціалу для ствердження на світовій арені і переходить до етапу зовнішньої експансії. Слабка позиція українського гравця на цьому полі не лише є на руку Росії, а не дає жодних шансів Україні стати нарешті суб’єктом, а не об’єктом у геополітичних іграх. Постає питання загалом про доцільність спільних проектів із Росією, оскільки це нині держава, котра в особі своєї влади та економічних кіл не є в жодному разі дружньою і не може розглядатися як партнер.
Єдина стратегія, котру демонструє український політикум у питаннях енергетичної безпеки, це стратегія невиразного вибору. І доки це буде головним лейтмотивом діяльності політиків, Україна і надалі буде вимушена знаходитись в підвішеному стані – проміж «там» і «тут». Очевидно, час цим діячам переходити від політики реалізації запозиченого з латини Президентом Кравчуком афоризму «маємо що маємо» до втілення запозиченого з того ж класичного джерела «до яких же пір»…». Чи впорається з цим третій Президент, чи це вже завдання для наступного, четвертого, його колеги, бажано було б визначитись якнайшвидше.
(Київ – Прага)