| Кадри з фільму Олеся Янчука «Голод - 33», кіностудія ім.О.Довженка, 1991 р. |
За минулі роки в Україні непомітно виробилася традиція описувати Голодомор як добу принесення мільйонів життів українців на олтар бездушного більшовицького режиму. Українські селяни й городяни у численних статтях і книгах про Великий Голод постають безневинними жертвами тоталітаризму, які приймають свій фатум, у кращому разі намагаючись кудись утекти чи вимолити пощаду хоча б для своїх дітей у чекістів та комсомольських активістів.
А тим часом опір більшовицькому режиму існував. І цей опір був масовим – по всій Україні. Власне, саме тривала і запекла боротьба українського селянства проти колективізації, проти колгоспного ладу, проти ствердження нового більшовицького порядку 1932 року врешті-решт підштовхнула Сталіна і його оточення до необхідності раз і назавжди приборкати Україну. Так, тоді, на початку 1930-х, як і в 1917-21 роках, не вистачило організованості та єдності, ба більше: можливо, якби опір владі з боку українців не був таким масовим, не було б і геноциду, як не було його в Білорусі чи Росії. Але чи залишились би в такому разі українці власне українцями, якби вони не боролися за свою землю і свою волю?
Війна з більшовизмом: рік 1932-й
Опір більшовицькому режиму у першій половині 1932 року, як і перед тим, був потужним, виявляючи себе у різних формах. Перша з них – це масова втеча селян з колгоспів у міста, причому тікала найбільш активна та працездатна частина сільського населення. Тільки за січень 1932 року, за зведеннями ҐПУ, у міста відійшло близько 127 тисяч селян. Реально ж ця цифра мала бути значно більшою, бо люди навчилися добре дурити «рідну» радянську владу.
Друга форма спротиву – це виходи з колгоспів. Тільки за перше півріччя 1932 року кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тисячі. А господарство – це ж зазвичай 4-5 дорослих колгоспників (адже у багатьох господарствах були дорослі представники трьох поколінь). Заяв же на вихід було значно більше, ніж їх було задоволено. У Вінницькій область за червень 1932 року були зареєстровані 10079 заяв, у Харківській – 3792, у Київській – 3325. У липні ці тенденції зросли. За першу декаду липня (відповідно до даних ҐПУ) було подано 13743 заяв. Із них: у Вінницькій області – 7720, Харківській – 3579, Київській – 1377. Сотні колгоспів по Україні взагалі припинили існування.
Третя форма спротиву – це відверте і так само масове небажання збирати врожай у колгоспах і радгоспах, що зафіксовано партійними документами найвищого рівня. До 40% колгоспної ріллі в 1931-32 роках так заросло бур’янами, що вони заглушували жито і пшеницю. Сюди ж можна віднести бойкот виборів (понад 50-60% селян на вибори у селах не приходило), відмова з’являтися на сільські сходи, зрештою, бойкот хлібозаготівель, бойкот податків, масові скарги до всіх органів влади.
Четверта форма боротьби – це відкриті масові виступи проти влади. Так, тільки в першому кварталі 1932 року зафіксовані таких 257 виступів, в яких брали участь 23 тисячі 946 осіб. Йдеться про збори селян, які ухвалювали антиурядові резолюції, про вигнання із сіл «активістів» різного роду, про вилучення і роздачу селянам хліба тощо. І, нарешті, п’ята форма опору – це збройна боротьба з радянською владою.
Московські архіви для українських дослідників фактично закриті, а найцікавіші документи містяться там. Але і тих фактів, що відомі, достатньо. Скажімо, у селах, розташованих уздовж залізничного шляху від станції Полтава до станція Пирятин напередодні тодішнього свята 1-го Травня поширювалися листівки із закликами братися за зброю та боротися за хліб і волю. У селах Попівка і Хомутці Миргородського району повсталі, зорганізувавшись у загони по 20-25 осіб, нападали на будинки місцевих більшовиків. Це тільки один із прикладів щодо ситуації на Лівобережжі. А ось приклад стосовно Правобережжя. З 15 грудня 1931 року по 28 квітня 1932 року на Вінниччині були зафіксовані 37 так званих «терактів» проти більшовицьких активістів, із них 8 успішних. Як здійснювалися такі «теракти»? Візьмімо спогади Петра Шелеста, який зробив кар’єру від рядового комсомольця до першого секретаря ЦК КПУ. Він описує, як хлібозаготівельна комсомольська бригада заночувала в одній хаті (справа була на Слобожанщині), проснулися – дим, вогонь... Виявляється, хату підпалили. Вони кинулися до дверей, а двері всі закручені дротом. Хтось у вікно, а там – селяни із сокирами... Шелест сумує – мовляв, кілька гарних комсомольців тоді загинуло, а от селян йому не жаль було і через 50 років.
Спротив владі різко зріс улітку 1932 року. Тільки в серпні на тій же Вінниччині були вбиті 19 партноменклатурників. Повстанські групи діяли на Херсонщині, Одещині, Чернігівщині та в інших регіонах України. ҐПУ вибивалося із сил, арештовуючи десятки тисяч людей.
Геноцид як питома зброя більшовизму
Іншими словами, Сталін нічого не вигадав, говорячи, що Україна – це слабка ланка в радянській системі і що її можна втратити. Йшлося про можливість масового народного руху, хоча «вождь народів» у всьому бачив руку «агентури Пілсудського» чи вплив «недобитих петлюрівців». У грудні 1932 року до України були послані для повного приборкання селянства заступник голови ОҐПУ Всеволод Балицький і секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев. Сталін так тоді напучував Постишева: «Пашо, зроби в Україні більше, ніж Будьонний своїми кінними арміями». Але опір тривав. Так, у січні 1933 року секретар Чернігівського обкому КП(б)У Павло Маркітан доповідав: «На території області на ґрунті гострої класової боротьби у зв’язку з поточними господарчо-політичними кампаніями з 1 листопада по 30 грудня 1932 року було здійснено 48 терористичних актів, внаслідок яких 18 чоловік було вбито і 21-го поранено». Ясна річ, про вбитих селян у цьому папері мова не йшла...
До пасивного, а часом й активного спротиву долучалася й частина низової партноменклатури, яка зросла в добу «українізаці». Не випадково за перші 10 місяців 1933 року було, за словами головного чекіста України Балицького, «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів». Що сталося із «слабкими» працівниками, здогадатися неважко. Загалом 1932 року чекістами було заарештовано в Україні 74849 осіб, 1933 року – 124463 особи. Населення цілого міста середньої величини! Арешти здійснювало не тільки ҐПУ, а й міліція, військові, партійні органи.
Та це був лише горішній «поверх» війни, що її вів більшовицький режим із українським селянством і всім ненадійним, під оглядом ідей всесвітньої революції, українським народом. Всіх арештувати й відправити до концтаборів чи на поселення було неможливо. І саме для того, щоб зламати масовий опір, щоб зробити Україну надійним тилом для майбутніх «визвольних» воєнних походів на Захід, і був розв’язаний Голодомор, вістря удару якого було спрямоване на жінок, дітей, літніх людей. Запеклість цієї злочинної (за нинішніми і тодішніми міжнародними правовими нормами) війни з українським народом вражає: скажімо, у Борівському районі Харківщини з 1939 по 1945 на всіх фронтах Другої світової загинуло близько 5000 осіб, а від голоду за 1932-33 роки – удвічі більше...
Зброя геноциду була використана більшовиками вперше проти українського народу; потім Кремль не раз її застосовував, особливо під час Другої світової війни. Скажімо, у 1944-45 роках внаслідок депортації загинуло 46% від кримськотатарського народу, і ця трагедія одержала назву Сюрґюн (від крим. Sürgün – вигнанець).
Свобода, оплачена мільйонами жертв
На перший погляд, більшовицький режим виграв тоді війну; проте де зараз той режим, де СРСР із його претензіями на всесвітнє панування? А от незалежна Україна, сама назва якої спричиняла паніку у кремлівських кабінетах, є і буде. Тож жертви Голодомору – це не просто випадкові загиблі під котком історичного фатуму; це – полеглі під час боротьби українського народу за землю і волю проти тоталітарного більшовицького режиму, який не гребував жодними методами задля досягнення своєї мети – перетворення українців на позбавлену національного «я» покірну складову радянського народу.
Утім, була й тактична перемога. Тоді ж, 1933 року, більшовицьке керівництво змушене було відмовитися від своїх планів тотальної комунізації міста й села з ліквідацією товарно-грошових відносин і встановити фіксовані плани здачі продукції колгоспами. За зерно, яке вирощувалося понад план, колгоспи одержували певні кошти. У селян з’явилася мотивація до праці. Крім того, колгоспники зберегли за собою присадибні господарства фактично у приватній власності, хоч вона офіційно і звалася з ідеологічних причин «присадибною». З вирощеною там продукцією колгоспники могли виходити на ринок. Товарно-грошові відносини так і не були ліквідовані, комунізм виявився недобудованим. Тож невдовзі певне полегшення свого життя відчули десятки мільйонів селян по всьому СРСР.
На жаль, досі широкому загалу невідомі ті десятки тисяч кращих представників українського народу, які боролися проти режиму у 1932-33 роках, які рятували своїх односельців від голодної смерті, які бралися за зброю в, на перший погляд, непотрібній і безнадійній боротьбі з владою. Названі буквально одиниці, а тим часом героїка і трагіка опору заслуговує на суспільне визнання і вшанування. Тоді як злочини більшовицького режиму, що не мають терміну давності, — на найсуворішу міжнародно-правову оцінку.
(Київ – Прага)